Факт: Незалежній Україні виповнюється не 34, а на понад 70 років більше

22 серпня. Рівно 33 роки минуло від дня, коли український Президент в екзилі передав повноваження всього українського уряду Президенту в Україні

«Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня й утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки. Всьому народові України бажаю, щоб він, як Суверен своєї держави, стояв на сторожі її незалежности і щоб уже ніколи не було потреби, щоб Президент чи Уряд України були змушені діяти у вигнанні, але щоб успішно і на благо українського народу кермували нею в столиці вільної України – Києві! Щасти Вам Боже! Слава Україні!» – саме так 22 серпня 1992 року, перед першою річницею проголошення незалежності промовляв Микола Плав’юк, президент Української Народної Республіки в екзилі. Президент України, якої до того 70 років не було на політичних мапах світу, але уряд якої діяв.

Те, що відбулось 22 серпня під час урочистого засідання Верховної Ради, на жаль, незаслужено мало осмислено, зрозуміло і оцінено. А сталось, якщо читати сухі рядки календаря, – що президент УНР в екзилі Микола Плав'юк склав повноваження Державного Центру УНР (офіційна назва уряду УНР в екзилі, – ред.), визнавши, що проголошена 24 серпня 1991 року незалежна держава Україна є правонаступницею УНР.

Якщо пояснити це просто – новостворена Українська держава у 1992-му отримала у свої руки спадок державності, який понад 70 років українці у вигнанні тримали, оберігали та формували. Уряд УНР в екзилі – не унікальне явище у світовій історії, але дуже важливе для нас, нашої державницької пам’яті. Аби розмуміти, що незалежності не 34 роки, а значно, значно більше.

Василь Яблонський, доктор історичних наук та автор книжок і монографій, зазначає, що ця важлива подія, як і явище українського уряду, парламенту за відсутності української держави у межах СРСР, у вигнанні, – це і є карти в руках українців, аби достойно давати відсіч тезам про «Україну як ленінський проєкт».

Втім, у 1992 році розуміння значущості цієї події було мало. Як зізнається співрозмовник , він двічі звертався до Леоніда Кравчука з проханням розповісти про цю подію з позиції українського уряду того часу: «Але він не захотів розповідати і тривалий час боявся самого факту передачі повноважень». Рішення уряду в екзилі скласти свої повноваження – це чесна і відкрита позиція, яка демонструвала перш за все визнання і надійність нової української легітимної влади в очах українських державних діячів у діаспорі. А ще – єдність українців. 

Втім, процес передачі відбувався вкрай складно. Згадує Василь Яблонський: «Дійшло до того, що Плав’юк сказав Кравчуку після чергового затяжного процесу перемовин: «Ну знаєте ви є законно обрана влада. В нас є рішення трудового конгресу українців, що ми маємо передати повноваження своїй законно обраній владі. Ми це зробимо, а ви робіть далі, що хочете». То ж першому президенту незалежної України довелось погодитись і прийняти ці всі речі. А от Вітольд Фокін, тодішній прем’єр міністр України, за спогадами сучасників, відмовляв Кравчука взагалі брати в цьому участь і максимально дистанціюватися.

До того ж радянські ідеологічні кліше ще тримали багатьох у полоні – навіть саме ім’я Симона Петлюри здавалося небезпечним. Українські новообрані керівники та їхні помічники пропонували взагалі не згадувати його під час урочистостей.

Але делегація Державного центру УНР в екзилі була категоричною – ім’я Головного Отамана таки прозвучить у Палаці «Україна», а частину святкувань перенесуть до Маріїнського палацу.

Для більшості українців того часу значення цієї події залишилося незрозумілим. Історична пам’ять була вирвана з корінням: роки репресій, Голодомор, війни й післявоєнні переслідування розірвали зв’язок поколінь. Не дивно, що церемонія швидко зійшла з інформаційного горизонту і майже не згадувалася протягом перших десятиліть Незалежності.

Історик Василь Яблонський додає: «Наша незалежність значно глибша. І саме тому Верховна Рада проголошує акт про проголошення незалежності, хоча він мав би називатися акт про відновлення незалежності. В інтернеті, до речі, можна знайти першу чернетку, яку писав Лук'яненко, і там було написано: «Акт відновлення незалежності України», а потім перекреслено і зверху написано «проголошення незалежності України».

У вересні 1991-го ВР України ухвалила Закон «Про правонаступництво України», який закріпив, що Україна є правонаступницею Української РСР та частково правонаступницею СРСР, що означало перехід прав і обов'язків від однієї держави до іншої. Цей закон став ключовим юридичним документом у перехідний період, що врегулював перехід влади від радянських структур до незалежної української держави. Василь Яблонський зазначає, що там не було жодного слова вказано про попередні форми державності.

Можливо, саме тому Україна й досі більше покликається на радянський досвід історії, аніж на власний державницький історичний. На відміну від країни Прибалтики та Польщі, які одразу у документах покликались на власні спроби утвердження своїх держав. 

УРЯД В ЕКЗИЛІ – ЦЕ УНІКАЛЬНИЙ, АЛЕ ОСОБЛИВИЙ

Історик Василь Яблонський пояснює: ми повинні розуміти, що Директорія – це була остання українська легітимна влада в Україні, яка отримала свою нову форму в Державному Центрі УНР (ДЦ УНР) у Нюрнберзі. Адже всі інші влади – Центральна Рада чи, скажімо, Гетьманат – вони не мали свого продовження.

«Я не відкрию таємницю, принаймні, для істориків, що це був не перший український уряд в екзилі. Адже, після того, як, скажімо, союзні українсько-шведські війська програли війну, власне, Північну війну під Полтавою, то Іван Мазепа змушений був вийти в екзиль і врядувати там».

Насправді, уряди у екзилі не унікальний винахід українців,  як кожна така діяльність, вони відомі в історії. Але кожен із них абсолютно унікальний. «Немає двох схожих інституцій в світі в історії», – пояснює доктор наук. І розповідає цікавий нюанс: номінальний уряд Білоруської Народної Республіки досі існує в екзилі, бо не передав повноваження білоруській владі у 90-х роках. 

«Українські діячі в екзилі зрозуміли, що український народ зможе втримати владу і ця влада попри те, що там більша частина була вчорашніх комуністів, таки вже була українською». І на 10-й надзвичайній сесії ухвалив рішення про передачу своїх повноважень законо обраному уряду, власне, президенту.

«А в Білорусі такої впевненості не було і, як показує історія, вони вчинили абсолютно адекватно до умов, які були», – пояснює Яблонський. Виходить, що нині діючі в екзилі і історично в екзилі білоруси мають два уряди. 

ЩО ТАКЕ УРЯД В ЕКЗИЛІ, ЧИ ЛЕГІТИМНИЙ ВІН?

Що таке уряд в екзилі й чи можна вважати його справжнім продовженням держави? У випадку з Українською Народною Республікою відповідь не така однозначна.

«Кожен період діяльності уряду УНР мав різний ступінь міжнародного визнання», – пояснює доктор історичних наук Василь Яблонський. До початку 1920-х років УНР ще мала свої закордонні представництва й навіть посольства. 1922 року (період існування уряду вже в екзилі, – ред.) незалежність України визнала Аргентина. Здавалося б, дрібний факт, але він багато про що свідчить. «Світ тоді не був настільки глобалізованим, як тепер, міжнародні процеси розтягувалися на роки. Але сам факт визнання УНР у далекій Аргентині був дуже промовистим», – каже історик.

Водночас радянська Україна фактично не визнавалася як незалежна держава. «Її сприймали лише як складову чогось дивного – переродженої Російської імперії», – наголошує Яблонський. Єдиний виняток – угода в Ризі 1921 року, коли Польща спершу обіцяла діяти від імені УНР, але зрештою домовилася з більшовицькою Росією й Українською СРР.

Після Другої світової війни УРСР стала співзасновницею ООН, однак, за словами історика, це мало суто політичний підтекст: «Сталін хотів, щоб усі 15 радянських республік стали членами ООН. Йому не дозволили, але погодилися на три – СРСР, Україну та Білорусь. Це не було визнанням реального суверенітету, радше дипломатичним компромісом».

А як же уряд УНР в екзилі? Чи визнавав його хтось офіційно? «З часом – ні, жодних юридичних актів не ухвалювали, але контакти були. Державний центр УНР в екзилі підтримував зв’язки з урядом Федеративної Республіки Німеччини, з Великою Британією, США, Канадою. Відомо, що керівників УНР приймали навіть на найвищому рівні. Наприклад, у США, прем’єр Канади Джон Діфенбейкер зустрічався з Миколою Лівицьким, тодішнім головою уряду в екзилі», – розповідає Яблонський.

Чому ж західні держави не визнавали цей уряд офіційно? Причина проста: за цим кроком тягнулися б конкретні міжнародні зобов’язання, а конфлікт із Радянським Союзом ніхто не хотів загострювати. «Уряд УНР в екзилі виконував не декоративну, а радше представницьку функцію. Він був символом тяглості української державності. Це була велика робота – у медіа, в Лізі Націй, у контактах із політиками. Це був потічок, який постійно розмивав камінь несприйняття України», – наголошує історик.

І справді: у міжвоєнній Європі Україну часто плутали з «частиною Росії». Багато хто вже й забув про козацьку традицію чи плани Наполеона створити українську державу. Але уряд в екзилі не давав цій темі згаснути. Він нагадував світові, що Україна – це окрема країна з правом  і власною незалежністю.

ЯК БУВ ВЛАШТОВАНИЙ УРЯД УНР В ЕКЗИЛІ

Державний центр УНР в екзилі не був випадковим зібранням емігрантів. Це була справжня політична інституція, яка продовжувала жити й діяти далеко від рідної землі. Існування уряду умовно можна поділити на два великі періоди: міжвоєнний (1920–30-ті роки) та повоєнний.

У 1920 році, після відступу Армії УНР за Збруч, в еміграцію вирушила не лише політична еліта, а й збройні сили. Інтерновані вояки зберігали структуру, дисципліну та віру в те, що боротьба ще попереду. Частина офіцерів служила на контрактах у польській армії чи у французькому легіоні, щоб не втрачати бойового досвіду.

Збройна готовність українців виявлялася і пізніше. Цікава деталь – у 1939 році міністр закордонних справ УНР в екзилі Олександр Шульгин навіть поїхав до Фінляндії з пропозицією: українські добровольці готові стати до зброї проти СРСР у Зимовій війні. «Вони були готові боротися з «совєтами», бо це був їхній ворог і тому, що вважали – служба Україні має продовжуватися будь-де», – каже історик Василь Яблонський. Війна завершилася надто швидко, тож ініціатива не встигла реалізуватися, але сам факт такої пропозиції показує – навіть у вигнанні українські сили залишалися на правильному боці історії.

Попри вимушену еміграцію, уряд не розпався. Міністерства продовжували діяти, хоча їхня кількість з часом скорочувалася. Найактивнішими були Міністерство закордонних справ та Військове міністерство. Дипломати працювали і в двосторонніх контактах, і на міжнародних майданчиках, зокрема при Лізі Націй. Військове відомство підтримувало зв’язки з вояками та розбудовувало навіть свою контррозвідку.

Але вже в міжвоєнний час діяльність уряду доводилося вести підпільно. Більшовицькі спецслужби полювали на українських лідерів – вбивство Симона Петлюри стало найбільш відомим, але далеко не єдиним прикладом. Чимало рішень ухвалювали нелегально, діяли навіть таємні структури при уряді в екзилі, на кшталт «Братства української державності» – напівмасонського «ордену», який впливав на ключові рішення еміграції.

З міркувань безпеки керівництво УНР у вигнанні під час Другої світової війни діяло з різних країн. Президент Андрій Лівицький залишався у Варшаві, уряд В’ячеслава Прокоповича працював у Парижі, а окремі міністри перебували у Чехословаччині. Це було зроблено для конспірації: якщо одну частину арештують, інша мала продовжити роботу. Така стратегія виявилася не надто успішною. Німеччина й СРСР поділили Європу, і діяльність українського центру різко ускладнилася. Декому з урядовців довелося навіть пройти крізь нацистські концтабори.

Попри всі ці обставини, українська еліта не опустила рук. Уже в 1921 році вона створила Раду Республіки – своєрідний «еміграційний парламент», який реально формував уряд і впливав на політику. А в 1948 році, після війни, українці знову об’єдналися – цього разу в Українську Національну Раду, що стала демократичним «передпарламентом».

Ця Рада працювала на демократичних засадах. Мандати розподілялися пропорційно між різними партіями та течіями. Очолювали її виборні політики, а виконавчу владу тримав уряд на чолі з прем’єром. Президентом же залишався голова Державного центру – Андрій Лівицький, а згодом його наступники.

Це було унікальне явище: далеко від Батьківщини українці зуміли відтворити інституційну модель держави, зберегти її легітимність і традиції. «Це були найкращі люди свого покоління – ті, хто вижив, хто не зламався. Вони тримали ідею незалежності, навіть тоді, коли здавалося, що шансів немає», – наголошує Яблонський.

Саме тому уряд УНР в екзилі був не «декорацією», а символом неперервності української державності. Його діяльність стала містком між визвольними змаганнями початку ХХ століття і незалежністю, відновленою у 1991 році.

ЧИМ УНІКАЛЬНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД?

Часто можна почути міф, що українці нібито не вміють гуртуватися, що в нас немає досвіду спільної державної роботи. Що нашої історії державотворення – не існувало. Це неправда. Вона була. І уряд УНР в екзилі – один із найсильніших доказів цього.

«Два президенти були повоєнний період з Наддніпрянщини і два були з Західної України. Це свідчить про реальне об’єднання українців, особливо на еміграції», – наголошує історик, доктор наук Василь Яблонський. Символічно, президенти УНР в екзилі: Симон Петлюра (1920-1926), Андрій Лівицький (1926-1954), Степан Вітвицький (1954-1965), Микола Лівицький (1967-1989) та Микола Плав'юк (1989-1992)  – останній і найвідоміший, здається, президент у вигнанні, який у 1992 році передав повноваження незалежній Україні. Цей перелік – не просто прізвища. Це доказ, що українці вміли гуртуватися і берегти єдність навіть у вигнанні, творячи інституції власної держави без держави.

Так, еміграційне середовище мало свої проблеми. «Еміграція – це своєрідне, закрите середовище... коли всі всіх знають, коли всі знають, хто що скаже, коли хто з ким комбінує, воно приводило інколи до позицій не зовсім хороших. Але це не є український винахід чи лише українська проблема. Це об’єктивні речі», – каже Яблонський. Проте, попри суперечки і втомленість, українські політики в екзилі зберігали головне: віру в державність.

Саме ця віра і єдність робили можливим те, що іншим здавалося утопією. «Україна має тисячолітню історію. І Україна боролася за свою державність. І в неї був уряд, який витіснений за межі своєї території. Це надзвичайно велике питання, але наша сьогоднішня незалежність стала результатом боротьби усього ХХ століття і не лише ХХ», – зазначає історик.

Тут важливо наголосити: наша незалежність 1991 року була не першим проголошенням, а відновленням. «Я палкий прихильник того, що, скажімо, 1991-й – це відновлення незалежності. До 1991-го Днем Незалежності України вважалося 21 січня. Не було іншого Дня Незалежності, і його святкували. Це дуже важливо для розуміння», – підкреслює Василь Яблонський. І нагадує про те, що саме уряд в екзилі розумів вагомість продовження цієї традиції

І, нарешті, про українську унікальність у світі. «Уявіть собі, що 91-й рік – це час, коли ідея української незалежності поборола всю оцю потужність радянської воєнної машини. Українці абсолютно є асиметричні до викликів: ми намагаємося, адаптуємося і діємо, а як наслідок: зрештою перемагаємо. Це один із наших способів справді досягати своєї мети. Таке асиметричне життя», – каже співрозмовник про вагомість екзильного уряду.

Ми несправедливо мало згадуємо тих, хто тримав Україну тоді, коли її не було на мапі. Але саме вони врятували тяглість державності. І наш обов’язок – повернути ці імена в історію, в нашу пам’ять, в традицію нашого державного існування. Інтегрувати їхній досвід у наш наратив. Говорити не про «проголошення», а про відновлення незалежності. Бо Україна існувала навіть у вигнанні. І якщо сьогодні ми знову виборюємо свободу – то робимо це не з нуля, а продовжуючи їхній шлях.

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото: з фотоархіву Укрінформу.