Немає вічних друзів – є вічні інтереси

Як Ізраїль міняв ворогів на союзників, а союзників – на опонентів

Міжнародна політика – не про вірність і сентименти. Тут дружба – ситуативна, а ворог сьогодні може виявитися партнером завтра. Ізраїль – яскравий приклад того, як геополітичний ландшафт змінюється на очах. П’ять років тому, в серпні 2020-го, він підписав історичну угоду з Об’єднаними Арабськими Еміратами – країною, яка десятиліттями відмовлялася визнавати його право на існування. Тепер – спільні інвестиційні проєкти і оборонне партнерство, дипломатія замість війни. А колись – взаємна ненависть і гучні заяви про «знищення ворога». Але історія Ізраїлю – це не лише примирення з колишніми супротивниками. Це й приклади гучних розривів із давніми союзниками.

АМЕРИКА: ВІД ХОЛОДНОЇ ВВІЧЛИВОСТІ ДО СТРАТЕГІЧНОЇ ЛЮБОВІ

Сьогодні Вашингтон – головний гарант ізраїльської безпеки. Проте так було не завжди. Попри те, що США були першою державою в світі, яка визнала Ізраїль – через 11 хвилин після проголошення ним незалежності в травні 1948-го, до 1967 року Білий дім діяв обережно, а в 1956-му навіть змусив Ізраїль залишити Синай, погрожуючи економічними санкціями. Але після Шестиденної війни все змінилося.

Президент Ліндон Джонсон заявив: «Ізраїль довів, що здатний захищатися. Ми не дамо йому залишитися наодинці». Саме з 1967 року Тель-Авів почав отримувати від США щорічну військову допомогу і дипломатичний захист на рівні ООН, технічне співробітництво. В 1981-му між Ізраїлем і США був підписаний Меморандум, що ознаменував стратегічну і воєнну співпрацю між обома державами. Відтоді подібні документи укладаються регулярно. Втім, американо-ізраїльський тандем не раз переживав кризи – від суперечок через військові операції, до шпигунських скандалів – найгучніший з яких відбувся в 1985 році. Але прагматичний інтерес і вигода для обох сторін завжди переважували розбіжності. В 1987 Ізраїль отримав статус військового союзника поза НАТО і відтоді обсяг допомоги тільки зростав. Зрештою, США відіграли ключову роль під час нещодавнього воєнного ірано-ізраїльського конфлікту.

ФРАНЦІЯ: СОЮЗНА ЗБРОЯ, ЯДЕРНІ СЕКРЕТИ І ДИПЛОМАТИЧНЕ РОЗЛУЧЕННЯ

Якщо з Вашингтоном Ізраїль поступово нарощував співпрацю, то Париж пройшов шлях від палкого союзника до критика з ембарго. Саме Франція була в 50-х роках ХХ ст. головним союзником Тель-Авіва. В 1956 році Франція пліч-о-пліч воювала з Ізраїлем проти Єгипту в Синайській кампанії. В обох країн був спільний супротивник – радикальний арабський націоналізм. Французам він загрожував втратою однієї з головних колоній – Алжиру, а євреям – втратою незалежності. Франція була головним постачальником зброї, зокрема літаків Mirage, допомагала будувати армію і в ядерному проєкті Дімона.

Та після 1962 року, коли Париж втратив Алжир, інтереси почали розходитись. Крапку поставив Шестиденний конфлікт: Шарль де Голль назвав дії Ізраїлю «актом агресії» і наклав ембарго на постачання зброї. Логіка генерала була проста: «Хто перший вистрілив, той і агресор». На пресконференції 27 листопада 1967 року де Голль охарактеризував євреїв «елітарним, впевненим у собі і владолюбним народом», що викликало дипломатичний скандал. Після цього Франція поступово переорієнтувалася на союз із арабськими країнами. Кілька потеплінь змінювалися новими похолоданнями. Останнім часом – знову криза: президент Макрон публічно виступив за ембарго на поставки зброї Ізраїлю та можливе визнання Палестини.

БРИТАНІЯ: ВІД КРИВАВОГО ПРОТИСТОЯННЯ ДО ОБЕРЕЖНОГО ПАРТНЕРСТВА

Британія колись була головним опонентом сіоністського руху. У 1930–40-х роках її адміністрація в Палестині жорстко обмежувала єврейську імміграцію та боролася з підпільними єврейськими збройними організаціями (Іргун, Хагана, Лехі). Останні платили британцям тією ж монетою. Наприклад, один із учасників Лехі («Борці за свободу Ізраїлю») – найрадикальнішого з підпільних сіоністських з’єднань, згадуючи убивства англійців, зауважував: «Ми вірили: чим більше домовин відправимо в Лондон, тим ближчим стане для нас день свободи». Число жертв серед британської адміністрації та цивільних у 1944 р. сягнуло 176 чоловік, а єврейський тероризм розглядався в 1946 році як найбільша загроза безпеці Великій Британії. Єврейські борці за незалежність не обмежувались убивствами, а й влаштовували масштабні теракти.

Серед найгучніших – теракт у готелі King David 22 липня 1946 року, під час якого 91 людина загинула і 45 були поранені. Брюс Гоффман, знаний експерт з тероризму, в своїй фундаментальній праці «Всередині тероризму» називає теракт у King David одним із найкривавіших в історії ХХ ст. З часом британці стали обережним партнером ізраїльтян. У 1956 році вони брали участь у спільній операції з Францією та Ізраїлем проти Єгипту. Втім, після цього Британія уникала прямої підтримки Ізраїлю, намагаючись балансувати.

АРАБСЬКИЙ СВІТ: ВІД «ЗНИЩИТИ» ДО «СПІВПРАЦЮВАТИ»

Після проголошення незалежності Ізраїль опинився в оточенні ворогів. Єгипетський президент Гамаль Абдель Насер у 1965 році заявив: «Ми не відмовимося від боротьби, доки Ізраїль не зникне з Близького Сходу». Але у 1979 році, після трьох масштабних воєн, Єгипет став першою арабською країною, яка підписала мирний договір із Тель-Авівом. У 1994 році до нього приєдналася Йорданія.

Підписані п’ять років тому Авраамові угоди – серія договорів щодо нормалізації взаємин між Ізраїлем і рядом арабських держав, зокрема ОАЕ, Марокко і Бахрейном, стали справжнім дипломатичним проривом і відкрили нову сторінку відносин, сприяючи економічній і оборонній співпраці країн. Величезну роль у налагодженні арабо-ізраїльського діалогу відіграли США, зокрема Перший кабінет Дональда Трампа.

ЕПІТАФІЯ НА ПАМ’ЯТНИКУ ДРУЖБІ В МІЖНАРОДНІЙ ПОЛІТИЦІ

«У Британії немає вічних союзників і немає постійних ворогів. Є лише вічні інтереси». Це, мабуть, найбільш цитована формула про відсутність «дружби» у міжнародній політиці. Її автор – лорд Пальмерстон (прем’єр-міністр Великої Британії у XIX ст.). Саме вона цілком могла б стати епітафією на умовному пам’ятнику «дружбі» в міждержавних взаєминах. Ці слова повторювали чимало політиків і дипломатів нескінченну кількість разів, лише в різних варіаціях. До речі, цю фразу, щоправда дещо змінену, любив повторювати й один із творців держави Ізраїль Давид Бен-Ґуріон: «У міжнародній політиці немає дружби – є лише збіг інтересів».

Ізраїльська дипломатія – це хроніка того, як інтереси диктують нові союзи та розриви. І, можливо, єдиний стабільний союзник будь-якої держави – це власна вигода.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: Wikipedia. Король Йорданії Хусейн і прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабин після підписання договору 26 жовтня 1994 р. в королівській резиденції в Акабі.