Як сто років тому наше агентство потрапило під московський прес
Цей тиск тривав до проголошення в 1991 році незалежності України
Історія Укрінформу, перші рядки якої написані весною 1918 року, мала різні періоди й круті повороти. Але в 1925-му Москва остаточно поставила крапку в прагненні агентства до самостійного розвитку. У липні того року ЦВК СРСР затвердив положення про телеграфне агентство Союзу – ТАРС. Так був створений інформаційний монстр, який на десятиліття, аж до проголошення в 1991 році незалежності України, прибрав «під своє крило» Радіо-телеграфне агентство України (РАТАУ), попередника Укрінформу.
РАТАУ ІНІЦІЮВАЛО РАДІОФІКАЦІЮ УКРАЇНИ
Зазначимо, що назва "Радіо-телеграфне агентство України" не була випадковою. В умовах післяреволюційної розрухи, зокрема телеграфно-телефонного господарства, саме на радіо зробили ставку як на оперативний засіб зв'язку та передачі інформації. До речі, агентство тоді виступило ініціатором радіофікації України. 7 серпня 1920 року в Харкові почала діяти потужна приймальна радіостанція міжнародних зносин, яка одержувала повідомлення з Берліна, Лондона, Мадрида, Парижа, Рима, багатьох інших столиць країн світу. Ці повідомлення перекладалися, а потім передавалися до керівних органів, редакцій багатьох засобів масової інформації, дипломатичних установ, інших організацій.
У Харкові було побудовано й передавальну радіостанцію. Разом із приймальною вони утворили комплекс, який мав назву Харківська потужна радіостанція міжнародних зносин. Для прийому передач із Харкова на території України встановили 64 приймальні станції, через які новини про події в країні й за кордоном передавалися органам влади на місцях, редакціям видань, численним радіослухачам. Тож коли приймалося рішення про створення на базі УкРОСТА нового агентства, логічно виникла ідея назвати його радіо-телеграфним. Тривалий час воно передавало частину своєї інформації споживачам саме через радіоефір.
Агентство, його місцеві відділення у двадцяті роки широко застосовували активні форми інформаційної роботи з масовою аудиторією. Наприклад, у тогочасній столиці України Харкові, над будинком, де знаходилося РАТАУ, встановили великий екран, на якому у вечірні години останні новини з усього світу висвітлювалися великим проєкційним ліхтарем. Ця світлова газета користувалася величезною популярністю харків'ян і гостей міста.
У період відносної самостійності Радянської України (до утворення СРСР) РАТАУ, зокрема, широко висвітлювали її міжнародні зв'язки. Так, у серпні 1921 р. співробітники агентства інформували про підписання мирного договору між УСРР і Латвією, у грудні – про укладення мирного договору з Австрією. 2 січня 1922 року кореспондент РАТАУ телеграфував з Анкари про підписання договору про дружбу та братерство між Україною і Туреччиною. Агентство висвітлювало роботу представників України на Міжнародній конференції, яка проходила в Лозанні й врегульовувала питання судноплавства у протоках Босфор і Дарданелли.
Все це дало підстави тодішньому керівникові РАТАУ Якову Цванкіну, який змінив на цьому посту Володимира Нарбута, в лютому 1925 року на всеукраїнській нараді редакторів газет і журналів заявити, що «іноземна інформація РАТАУ випереджає московське РОСТА». Він навіть не втримався від критики Російського телеграфного агентства, характеризуючи його роботу як «чотиримісячний період реорганізаційних поразок».
ПОСИЛЕННЯ ЖОРСТКОГО КОНТРОЛЮ Й КАДРОВОЇ ЧИСТКИ
Зрозуміло, що Москві ця критика, як і загалом ситуація на інформаційному полі, не могла сподобатися. І вона з новою силою і наполегливістю продовжила «реорганізацію» в цій сфері, одним із наслідків якої якраз і стало перетворення РАТАУ на регіональний підрозділ ТАРС. Прямі міжнародні контакти РАТАУ були згорнуті. Продовженням реорганізації в 1925-ому і наступних роках стала чистка журналістських кадрів. Відтоді редакційними колективами могли керувати тільки члени партії. Керівництво пресою, зокрема, і діяльністю РАТАУ було передано створеному в ЦК КП(б)У Комітету з преси.
Питання про роботу РАТАУ по кілька разів на рік розглядалося на засіданнях Політбюро ЦК КП(б)У з вимогами активізації діяльності, з директивами надання місцевій пресі широкої позитивної інформації про життя республіки. А як щодо зарубіжної інформації? Ще в 1924 році було ухвалене рішення про відкриття низки зарубіжних корпунктів РАТАУ, в тому числі у Польщі, Німеччині, Чехословаччині. Проте налагодити належну роботу зуміло тільки Варшавське відділення РАТАУ, котре організувало ще й низку своїх корпунктів: у Львові, Луцьку, Холмі, перед якими поставили завдання доносити інформацію про національне гноблення українців польською владою. Планувалося, що ці відділення збиратимуть і розповсюджуватимуть політичну інформацію на території всієї Західної Європи, поновлять контакти (зрозуміло з якою метою) з українською та білогвардійською еміграцією, вивчатимуть настрої європейського пролетаріату... Народний комісаріат закордонних справ УСРР навіть добився рішення політбюро про надання зарубіжним відділенням РАТАУ необмежену квоту на телеграфні повідомлення, а також поштову інформацію «статейного формату не тільки про окремі події, але й життя регіонів».
Однак у 1927 році з ЦК КП(б)У до всіх окружкомів надходить розпорядження про те, що усім редакціям українських газет забороняється друкувати авторські чи редакційні статті та будь-які інші повідомлення про загрозу майбутньої війни та міжнародне становище СРСР. Було наголошено, що для висвітлення цієї теми мають використовуватися… передові статті загальносоюзних газет «Правда» та «Известия». Це рішення потягнуло за собою ліквідацію міжнародної редакції, а також усіх зарубіжних кореспондентських відділень РАТАУ.
В агентстві почалася кадрова чистка. Яків Цванкін (насамперед, мабуть, за критику московських колег, які стали його начальниками) був звільнений зі своєї посади одним із перших. Недовго займали керівні посади в РАТАУ й ті, хто прийшов йому на зміну – директор Ісаєв та його заступник Паньков. За що? Бо, виявляється, не забезпечили належного інформування партійних органів про політичний та економічний стан України. До речі, з їхнім звільненням пов’язана датована 15 вереснем 1026 року скарга голови Ради ТАРС Чичеріна секретареві ЦК КП(б)У Затонському (копія скарги була направлена «для контролю» Молотову, одному з керівників Центрального виконавчого комітету СРСР, вірному прислужникові Сталіна). Оскільки цей документ проливає світло на «нові відносини» між РАТАУ і ТАРС, приведемо його повністю: «Бюро ЦК КП(б)У постановило 31 серпня звільнити з роботи в РАТАУ Відповідального керівника тов. Ісаєва і призначило на його місце зовсім невідомого тов. Погрібного. Відповідно до постанови Політбюро ЦК ВКП (б) і декрету ЦВК і Раднаркому, Відповідальний керівник РАТАУ може призначатися тільки за погодженням з Радою ТАРС. Тому, враховуючи наслідки для союзної та іноземної преси, а також на проведення іноземної інформації в українську пресу, я вважаю за необхідне переглянути постанову про призначення Відповідального керівника для того, щоб питання про заміну тов. Ісаєва іншим було вирішене тільки після попереднього погодження з Радою ТАРС».
З тих пір, із середини двадцятих, і до кінця сорокових років зміна керівників РАТАУ відбувалася дуже часто, бували періоди, що й кожного року. Щодо згаданого Погрібного, то він, до того як зайняти крісло директора (в ту пору Відповідального керівника) агентства, був партійним функціонером. Одночасно керував і РАТАУ, і редакцією газети «Комуніст», друкованого органу ЦК КП(б)У. Але недовго, лічені місяці. Через хворобу (за офіційною версією) полишив обидві посади. Політбюро призначило керівником Величка, який, переборовши значний опір, зумів реально здійснити на нетривалий час українізацію РАТАУ.
РОЗСТРІЛИ ЗА СФАБРИКОВАНИМИ ЗВИНУВАЧЕННЯМИ
Агенційна історія тих років, передусім, зловісних тридцятих, зберегла свідчення, коли і керівники, і рядові співробітники агентства позбавлялися не тільки своїх посад, а й життя. Ось лише два приклади.
Вже згадуваний Володимир Іванович Нарбут поміж колишніх керівників інформаційних служб України – попередників нинішнього Укрінформу – був, без перебільшення, однією з найяскравіших постатей. Він увійшов в історію як видатний поет, фундатор літературного руху акмеїзму, авторитетний політичний і громадський діяч.
Народився Володимир Нарбут 2 квітня 1888 року на хуторі Нарбутівка Глухівського повіту Чернігівської губернії, в збіднілій дворянській сім'ї козацько-старшинського походження. Один із його братів – видатний художник Георгій Нарбут, автор перших українських державних знаків (банкнот і поштових знаків Української Народної Республіки).
Володимир Нарбут закінчив із золотою медаллю Глухівську гімназію. Дебютував у літературі в 1908 році. Рятуючись від переслідувань поліції (у зв'язку з виданням збірки поезій "Алілуя", забороненої царською цензурою), залишив навчання в університеті і виїхав з етнографічною експедицією до Африки (Абіссінія, Сомалі). Після амністування 1913 року повернувся до Росії, де видавав і редагував "Новый журнал для всех". Згодом у зв'язку з фінансовими проблемами залишив Петербург і повернувся на батьківщину, до Глухова. Після Лютневої революції 1917 року зблизився з лівими есерами, пізніше – з більшовиками. У цей час ледь не загинув – на його родинний хутір напали бандити. Вони прострелили В.Нарбуту кисть руки (її довелося ампутувати). У 1918 році Володимир Нарбут керував виданням більшовицької преси у Воронежі. У 1919-ому перебуває у Києві, де бере участь у виданні кількох журналів. У1920 р. відряджається до Одеси, де очолює Одеське відділення УкрРОСТА, видає журнали "Лава" та "Облава". Невдовзі В.Нарбут переїздить до Харкова, де очолює УкрРОСТА. Тут же він докладає максимум зусиль для створення Радіо-телеграфного агентства України – РАТАУ. Його кандидатура на посаду керівника агентства була безальтернативною. Через рік В.Нарбут переїздить до Москви, де працює (до 1927 р.) на керівній посаді у відділі преси ЦК РКП (б); пізніше – ВКП(б) . Тут же редагує журнали "30 дней", "Всемирный следопыт", "Вокруг света".
Але в 1928 році «вигулькнула» записка, яку В.Нарбут під час перебування в 1919 році в Ростові-на-Дону і арешту написав у в’язниці на вимогу білогвардійського слідчого – про те, що він начебто відмовляється від політичного життя. Це було представлено як звинувачення у "приховуванні низки обставин, пов'язаних із перебуванням у полоні в білих". Наслідком для Нарбута стало виключення з партії, звільнення з роботи. До 1936 року йому доводиться заробляти на прожиття випадковими літературними гонорарами. Та вже у жовтні 1936-го його арештовують як "українського націоналіста". У липні 1937 р. засуджують до ув'язнення терміном на 5 років і відправляють до пересильного табору поблизу міста Владивосток. Пізніше він потрапляє до Магадана, де 14 квітня 1938 року був повторно засуджений і розстріляний.
Так само трагічно обірвалося життя в ті похмурі часи й іншого колишнього керівника нашого агентства – Івана Никифоровича Лакизи. Він народився 24 листопада 1895 року в містечку Старжинську (тепер Польща) в сім'ї залізничника. Середню освіту здобув в одній із київських гімназій, потім навчався на юридичному факультеті Київського університету святого Володимира. У 1918 році вступив до партії боротьбистів, а навесні 1920-го перейшов до КП(б)У. З 1925 року – редактор газети «Пролетарська правда» (спадкоємицею її згодом стала «Київська правда»). Помітною сторінкою у його творчості була діяльність на посаді заступника редактора і члена редколегії журналу «Життя й революція», який видався у Києві упродовж 1924–1934 років. Важлива деталь: у тогочасній літературній дискусії про шляхи розвитку української літератури працівники редакції підтримували відомого політичного діяча М.Хвильового. Це пізніше позначилося на долях багатьох із них.
У 1929 році І.Лакиза переїхав з Києва до тогочасної столиці України Харкова. Тут працював одним із керівників видавництва «Книгоспілка», заступником редактора видавництва «Література і мистецтво». В цей час береться разом з групою вітчизняних літераторів за п’ятитомне видання творів М.Гоголя українською мовою. Фактично він став керівником цього проєкту. До речі, відкривався перший том великою вступною статтею І.Лакизи. Упродовж 1929–1932 років удалося видати три томи – перший, другий та четвертий. Переклад творів класика здійснили, зокрема, М.Рильський, М.Зеров, Г.Косинка, А.Харченко, С.Тараненко. Незавершеність проєкту була наслідком згортання політики українізації, заміною її курсом на стандартизацію та уніфікацію мислення, запровадженням принципу партійності в літературі та естетики соціалістичного реалізму.
На зламі двадцятих–тридцятих років І.Лакизу призначають відповідальним керівником РАТАУ. У літературознавчій розвідці Наталки Дукіної, присвяченій літераторам та іншим митцям, він згадується «як літературний критик, директор прес-агентства РАТАУ». За її словами, І.Лакизу виключили з партії «за редакторський недогляд». Дослідникові історії нашого агентства Анатолію Михайлову вдалося встановити, що мова йшла не про якийсь «прокол» в агентській роботі. Причиною покарання стала книжка «Листи з чужих країн», яка вийшла друком у 1932 року у видавництві «Література і мистецтво», одним з керівників якого він залишався.
І.Лакиза вирішив боротися за справедливість. Він оскаржує рішення місцевого парткому про виключення з партії і їде до Москви, де його поновлюють у партії. Більше того – призначають завідуючим відділом народної освіти Бауманського району. Можливо, тут не обійшлося без підтримки М.Хрущова, який саме в цей час працював другим секретарем Московського міськкому партії, а до цього – першим секретарем того ж Бауманського райкому партії.
Та від долі не вдалося втекти. 1 грудня 1934 року в Ленінграді внаслідок терористичного акту загинув керівник місцевих більшовиків С.Кіров. Й.Сталін та його оточення почали «шукати» ворогів. Вже 19 грудня І.Лакизу було заарештовано, а 9 березня 1935 року спецконвоєм відправлено до Києва, де він утримувався в Лук’янівській в’язниці. Слідчі почали фабрикувати матеріали, за якими І.Лакиза нібито «був членом контрреволюційної, націоналістичної і терористичної організації, яка готувала терористичні акти над керівниками ВКП(б)». Ухвалили утримувати його під вартою, аби він «не уникав суду і слідства». «Шили» відомому літератору і журналісту й те, що він під керівництвом колишнього українського есера Буревія «готував центральний терористичний акт у Кремлі проти вождя партії тов. Сталіна».
На судовому засіданні військового трибуналу Київського військового округу, яке відбулося 14 жовтня 1935 року, І.Лакиза сказав: «Я вважаю слідство і суд щодо мене прямо-таки комедією і заявляю, що по суті звинувачення я зовсім відмовляюся давати будь-які показання». Однак трибунал виніс вирок: позбавлення волі у виправно-трудових таборах на десять років і конфіскація приналежного майна. 20 жовтня 1935 року І.Лакизу відправили в розпорядження Сибтабу, де він відбував покарання у спецзоні Теміртау. «Особлива трійка» УНКВС Новосибірської області 2 листопада 1938 р. засудила його до страти без будь-яких додаткових звинувачень.
* * *
Починаючи з часу створення нашого агентства, з весни 1918 року, воно було літописцем подій, пережитих Україною. Але й літопис самого Укрінформу, у тому числі й колишнього РАТАУ, переповнений фактами, подіями, сюжетами драматичного, почасти трагічного характеру.
У цій розповіді ми виділили з них лише один період, коли сто років тому агентство потрапило під пряме підпорядкування московському ТАРСу, точніше – під немилосердний прес радянської інформаційно-пропагандистської системи, якою досі послуговується диктаторський режим північно-східного сусіда, у тому числі в його віроломній агресії проти України.
Михайло Сорока, заслужений журналіст України
На заглавному фото: колишня будівля за адресою Хрещатик, 25 у Києві, де й було започатковане 1918 року перше українське інформагенство - предтеча Укрінформу - Українське телеграфне агентство та Бюро української преси (УТА й БУП). Перший керівник агентства - Дмитро Донцов.