Діти – мішень етноциду, або Яничари вчора, сьогодні…
Практика насильницького викрадення РФ українських дітей не нова – подібне відомо з часів середньовіччя, німецького нацизму і сталінського СРСР
Діти, особливо під час війни, завжди були «цінним ресурсом» для агресора. Так було в далекому середньовіччі, коли ще й гадки не мали про міжнародне право, так, на жаль, залишається у столітті ХХІ, коли країна-агресор РФ викрадає українських дітей. Тож кого наслідує держава, яка позиціонує себе як носійку «високої гуманістичної культури»?
ЯНИЧАРИ – «РАБИ СУЛТАНА». ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ (ХV-ХVІІІ СТ.)
Починаючи з ХІV століття, османи, здійснюючи загарбницькі напади, брали в полон хлопчиків християнських поневолених народів, переважно балканських: сербів, болгар, греків і формували з них військо. Згодом ця практика отримала назву «девширме» – «податок кров’ю», тобто податок дітьми – і означала тотальний рекрутський набір. За законом дітей мали б забирати раз на 5 років, але його не дотримувалися, адже велика імперія постійно воювала, потребуючи нових солдатів. Щороку з окупованих територій до Стамбула забирали приблизно 2500 дітей. «Кривавий податок» вважався в балканських народів одним із найважчих. Тому дітей переховували, одружували в дитячому віці (одруженого не мали права забрати – ред.), чинили час від часу збройний опір. Хоча, з іншого боку, потрапити до яничар іноді означало зробити блискучу кар’єру на чужині.
Ідеальним був вік 8-10 років, але брали як менших, так і старших. Дітей – здорових, розумних, красивих – піддавали індоктринації: їм робили обрізання, навертали в іслам, виховували в суворій дисципліні, а згодом використовували як яничарів – елітне військо султана. Це була державна система «переформатування» ідентичности, яка тривала декілька століть поспіль, аж до початку ХVІІІ ст. Із вишколених «потурчених» хлопчиків виростала елітна каста військових і держслужбовців, підпорядкованих виключно султану. Жорсткі правила, в яких виховувалися майбутні яничари, зокрема сувора заборона одружуватися та займатися торгівлею з часом пом’якшилися.
КАФА – МІСТО-ПРІРВА, ЯКА ПОГЛИНУЛА ДОЛІ ТИСЯЧ МАЛЕНЬКИХ УКРАЇНЦІВ
У ХV-XVІІІ ст. Крим був одним із найбільших ринків работоргівлі, фактично рівнозначний трансантлантичному. Він постачав до Османської імперії, а також країн ісламського Сходу величезну кількість невільників. Лише в Кафі (Феодосії) – «маленькому Стамбулі», як ще називали це місто, зазвичай одночасно перебувало до 30 тисяч рабів. Михайло (Михалон) Литвин, посол Великого князівства Литовського в Кримському ханстві, мемуарист-етнограф ХVІ ст. писав про Кафу: «Не місто, а бездна, в яку ллється наша кров…». Евлія Челебі, відомий турецький мандрівник, теж не міг стримати емоцій: «Хто не бачив цього ринку, той нічого не бачив у цьому світі. Там матір розлучають із сином і донькою, сина – з батьком і братом, їх продають під голосіння і примовляння, крики про допомогу, великий плач і скорботу…»
Татари викрадали дітей під час набігів на українські землі. Малюків продавали в рабство або виховували в ісламській культурі. Доля таких дітей – від домашньої служби, гарему (для дівчат) – до військової служби (тими ж таки яничарами) в Османській імперії. Через невільницькі ринки Криму, зокрема Кафи, пройшли сотні тисяч маленьких українців.
Прикметно, що українські діти та жінки іноді потрапляли до Кафи і через московитів. Їх брали в московський полон під час якогось бойовиська з запорожцями, або каральної експедиції на українські землі. Частина осідала рабами в Москві, Санкт-Петербурзі та інших містах, а інша поступала на невільницькі ринки Криму. Але не тільки українці потерпали від московитів – шведи і фіни теж. Чимало шведських дітей і жінок потрапило до Криму в якості рабів після завершення Північної війни – а це вже ХVІІІ століття! Консул Швеції кого міг, того викупляв, але на всіх бракувало грошей, адже біляві скандинави коштували дорого…
Це була величезна трагедія – для родини, батьків і для викрадених дітей. Недарма у фольклористиці багатьох народів існує чимало пісень, дум про рабство і неволю. А про яничарство можна прочитати в романі Романа Іваничука «Мальви» – написаний у далекі 60-ті роки ХХ століття, він не втратив актуальності й до сьогодні.
НАЦИСТСЬКА НІМЕЧЧИНА: «ЛЕБЕНСБОРН» ТА ВИКРАДЕННЯ ДІТЕЙ
У 1935 р. у нацистській Німеччині, за особистою вказівкою Генріха Гіммлера, в складі Головного управління раси і поселень була створена організація «Лебенсборн» («Джерело життя») – своєрідне центральне управління Будинками матері та дитини, що мало на меті опікуватися молодими «расово чистими» матерями-німкенями та вихованням «арійських» немовлят. Власних малюків німцям не вистачало, тож вони вдавалися до практики викрадання дітей інших національностей, які відповідали стандартам «справжніх арійців»: світлі очі, світло-русяве волосся, біла шкіра тощо.
Майже 200 тисяч дітей, переважно тих, хто мав «арійську зовнішність», було викрадено з Польщі, Чехії, Словаччини, Норвегії, Данії, України та інших окупованих країн. Їх насильно «онімечували»: змінювали імена, забороняли рідну мову, виховували в прийомних родинах. Дітей, які не підлягали «онімеченню», іноді вбивали або відправляли в концтабори.
Подібний досвід мала чешка Марія Долежалова-Шупікова, яка нещодавно померла у віці 88 років. Десятирічною її разом із дев’ятьма іншими дітьми депортували зі знищеного нацистами селища Лідіце спочатку до Польщі, де її «онімечували» і «перевиховували», а потім до Німеччини, де дівчинка вимушена була жити з новими німецькими батьками під новим ім’ям Інгеборг Шіллер. Їй суворо заборонялося згадувати минуле й розмовляти чеською мовою. І нацисти досягли свого – за три роки дівчинка фактично забула рідну мову. Єдине, що вона пам’ятала – своє ім’я Марі.
На Нюрнберзькому процесі в жовтні 1947 року членам «Лебенсборну» були висунуті декілька звинувачень, зокрема й звинувачення у злочині проти людяності: вивезення дітей з окупованих територій.
СРСР: НАСИЛЬНЕ РОЗЛУЧЕННЯ ДІТЕЙ І ПОЛІТИЧНЕ ПЕРЕВИХОВАННЯ
Фактично від самого початку існування СРСР радянська влада розробила чималу нормативно-правову базу стосовно репресованих дітей під грифами «Цілком секретно» і «Секретно», яка суперечила всім нормам і принципам міжнародного права.
В країні діяла розгалужена мережа дитячих будинків, спецрозподільників, дитячих таборів, трудових колоній. Величезна кількість дітей, зокрема тих, чиї батьки були оголошені «ворогами народу», опинилися паріями в суспільстві. Їх ізолювали, піддавали морально-психологічному тиску, «перевиховували». Ще в 20-х роках ХХ ст. одна полька з тюрми писала саркастично-гнівного листа головному чекісту країни Феліксу Дзержинському про те, що «дякує» йому за те, що її 3-річний син із нею у тюрмі, а не в дитячому будинку – «фабриці ангелів» – тобто місці смерті.
У 1937-1938 рр. практика, коли дітей забирали від батьків, набула масового поширення. Одним із головних документів, що регламентував покарання дітей «ворогів народу», став наказ наркома НКВС СРСР М. Єжова № 00486 від 15 серпня 1937 року «Об операции по репрессированию жен и детей изменников родины». Цей документ в деталях описував алгоритм репресій, заключним пунктом якого був тотальний нагляд і звітність. Частина дітей направлялася у виправно-трудові колонії НКВС, частина – в дитячі будинки особливого режиму Наркомосвіти республік, а немовлята разом із матерями прямували у тюрми і на каторгу. Стосовно старших дітей, тих, кому виповнилося 15 років, питання розглядалося в індивідуальному порядку. Їх могли направити в іншу союзну республіку у дитбудинок, а могли залишити у родичів. Але мало хто з рідних наважувався взяти до себе дитину «ворога народу»: нічим було годувати, а ще, і дитина, і опікун опинялися під пильним наглядом НКВС. Важко навіть уявити, якої колосальної шкоди завдала радянська влада інституту родини. Скільки сотень тисяч родин було зруйновано; скільки мільйонів понівечених доль дітей, розлучених із матерями, братами, сестрами, позбавлених радощів дитинства, скільки родинних зв’язків було втрачено назавжди. Це була максимально жорстока й цинічна політика, яка лише декларувала турботу про дітей.
Подібна практика була поширена і під час війни, і в повоєнний час, особливо щодо родин українських повстанців (ОУН-УПА) чи «антирадянських елементів». Таких дітей були тисячі. Наведемо лише один приклад: Юрій Шухевич – син Романа Шухевича. В 1941-му 11-річним хлопчиком він був заарештований і разом із матір’ю засланий у Сибір. Через два роки, коли йому виповнилося 13, їх розлучили. Юрія направили в дитбудинок для «ворогів народу» на Донбасі на перевиховання. Хлопець двічі звідти тікав, але його ловили й знову доправляли до дитбудинку.
ХХІ СТОЛІТТЯ – ІСТОРІЯ ПОВТОРЮЄТЬСЯ…
Тож РФ таки по праву вважається «правонаступницею» СРСР. Красиві «достоєвські» фрази про «слєзу ребьонка» – лише слова. Єдиною метою держави СРСР було утримання – будь-якими методами – влади більшовиків, згодом – верхівки КПРС, у нинішній РФ – влади Путіна. Війна для цього годиться якнайкраще, адже, за словами того ж таки Фьодора Міхайловіча, «ніщо так не єднає… верхи і низи, як війна, прикриваючи прірву, розверсту між ними в мирний час…» А діти? Діти – це лише один із дієвих засобів пропаганди: від «розіп’ятого хлопчика» на зорі російської агресії, коли треба було «завести», максимально наелектризувати легковірні та вразливі електоральні маси, до «всиновленого» кремлівською топ-чиновницею депортованого українського хлопця з розбомбленого вщент російськими військами Маріуполя, покликаного бути зразковим утіленням долі української дитини в РФ.
За даними ООН та правозахисних організацій, починаючи з 2014 р. десятки тисяч українських дітей були депортовані на територію РФ. Їх розміщують у прийомні родини, дають російське громадянство, «перевиховують», забороняють розмовляти українською мовою. За незаконну депортацію та переміщення дітей з окупованих територій України до РФ, що є порушенням Женевської конвенції від 12 серпня 1949 р., Міжнародний кримінальний суд видав у 2023 р. ордер на арешт Путіна та Марії Львової-Бєлової – уповноваженої при президентові РФ з прав дитини.
Тож держава-агресор систематично чинить злочини проти українського суспільства, наслідуючи варварські звичаї середньовіччя, нацистської Німеччини та СРСР. Нещодавно з’явилося повідомлення про ще одну повернену з РФ українську дитину. Хлопчик, якого росіяни насильно вивезли з окупованого Маріуполя у 2022 році, розлучивши з мамою, нарешті повернувся на батьківщину. Тішимося цьому, знаючи, як важко виривати з загребущих московських рук будь-що і будь-кого, зокрема й українських дітей.
Світлана Шевцова, Київ
Перше фото ілюстративне.