Галина Скіпальська, директорка Представництва HealthRight International (Право на здоров'я) в Україні

PR

Тепер слушний час для реформування соціальної сфери

Галина Скіпальська понад 16 років очолює Представництво HealthRight International (Право на здоров'я) в Україні та МБФ «Українська фундація громадського здоров’я», має досвід розбудови системи підтримки для найвразливіших категорій населення. Команда Представництва HealthRight International (Право на здоров'я) в Україні працює з постраждалими від гендерно зумовленого, в тому числі, домашнього насильства, людьми, що живуть із ВІЛ чи є у ризику інфікування ВІЛ, особами з особливими потребами, одинокими матерями,внутрішньо переміщеними жінками з дітьми (ВПО) та іншими вразливими групами.

Але повномасштабне вторгнення стало викликом навіть для таких досвідчених експертів: за лічені дні в країні з’явились тисячі ВПО, що потребували негайної допомоги: гуманітарної, соціальної та психологічної. Як Представництво HealthRight International (Право на здоров'я) в Україні переформатувала роботу під час війни, як самій організації вдається досягати результатів попри обстріли та блекаути, та чому необхідно реформувати державну систему надання соціальної допомоги – у розмові  з директоркою представництва Представництва HealthRight International (Право на здоров'я) в Україні та виконавчою директоркою МБФ «Українська фундація громадського здоров’я» Галиною Скіпальською.

ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ ДОПОМОГИ В ПЕРШІ ТИЖНІ ВІЙНИ

- З початку повномасштабного вторгнення у команди Представництва HealthRight International (Право на здоров'я) в Україні навантаження збільшилося. З якими викликами зіштовхнулась організація тоді?

- Ми готувалися до можливого вторгнення: всі співробітники мали готові «тривожні валізи»: документи, гроші, пальне для автомобілів… Але ми на власному досвіді зрозуміли, що до війни неможливо бути готовим. Якщо з Києва наші фахівці ще евакуювалися 26 і 27 лютого, то у Волновасі вже на ранок 24 лютого люди опинилися без машин та одразу були змушені рятуватися у підвалах. Значна частина нашої команди в Донецькій та Луганській областях перша потрапила під обстріли. Навіть ми в Києві не переживали цього жаху, який відчули наші колеги зі Сходу України. І на той час це був основний виклик: зберегти людей.

Другий серйозний виклик ми відчули десь 5–7 березня, коли вже оговталися та почали надавати гуманітарну допомогу. У той час фактично почалися наші перші нові проєкти, спрямовані на внутрішньо переміщених осіб. Ми бачили, що серед переселенців найбільше жінок із дітьми. Тож зрозуміли, що ми повинні допомогти місцевим соціальним службам та місцевим волонтерам на Заході України.

Відповідно тоді в березні на Заході України вже запрацювали наші перші мобільні команди, створені з ЮНІСЕФ, у складі яких були психолог, соціальний працівник, юрист. Вони працювали на вокзалах, пунктах пропуску, кордонах, автобусних станціях, - всюди, куди приїжджали ті, хто тікає від війни.

І фактично наша організація тоді вже зіткнулася з тим, що у нас відбувається таке доволі швидке зростання кількості співробітників: із приблизно 150 фахівців - до 600. І це відбувалося стрімко. Одночасно стало більше персоналу й тих, кого ми повинні були підтримати, надихати, вчити.

- Як вдалося Представництву HealthRight International (Право на здоров'я) в Україні подолати ці виклики?

- Ми живемо і працюємо в умовах воєнного стану і різних «інновацій», до яких вдається російський агресор. Іранські дрони, постійні обстріли… Кожного разу щось нове. Коли почалися перші блекаути, нам складно було навіть здійснювати платежі, не говорячи вже про моніторингові візити. Уявіть, у нас заплановані онлайн-тренінги, вебінари, ми навчаємо людей, а в нашому офісі немає генератора, він ще десь їде, і тут блекаут. В офісі холодно, у людей вдома також. Ми орендували зал в готелі «Alfavito». І все було дуже добре, поки 30 грудня по готелю не прилетіла ракета і не пройшла крізь 6 поверхів. І, звичайно, це було дуже складно психологічно. Але нам вдалося створити з нашого офісу такий невеличкий пункт незламності, обладнали його всім необхідним.

Крім того, ми відразу найняли менеджера з безпекових питань. Він почав нас «прокачувати» з питань першої медичної допомоги, різних видів ракет, небезпек ядерного вибуху, пояснив, які мають бути аптечки, ми їх швидко закупили і провели тренінг для команди. Тепер ми знаємося на питаннях безпеки не гірше від ЗСУ. І коли ми знаємо, що готові до будь-чого, то менше стресуємо і можемо швидше й ліпше допомагати.

ПРО ДОСЯГНЕННЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

- За півтора року війни які три найцінніші речі зробила команда Представництва HealthRight International (Право на здоров'я) в Україні?

- Перше – ми зреагували швидко. Тобто ми не розпорошувалися, а одразу залучалися до допомоги. Іноді просто треба не думати, не стресувати, не вагатися, а взяти і робити. На початку війни було дуже важливо, що Представництво HealthRight International (Право на здоров'я) зробили все швидко.

Наприклад, чи можна за три тижні набрати 20 чи 30 команд, у яких є психологи, соціальні працівники, юристи в десяти областях України? Але ми це зробили. Десь 20 березня я вже їздила і зустрічалася з керівниками обласних адміністрацій, щоб проговорити наступні кроки. Ось є люди, є команди, вони вам допомагатимуть, співпрацюймо. І тоді всі державні структури були дуже відкриті до діалогу.

Друге – нам вдалося підтримати нашу команду у важкий час. Наші люди були евакуйовані й отримали підтримку, де б вони не були, незалежно від того, чи продовжували вони працювати під час війни, чи ні. Я як керівник організації надала можливість кожному відновитися і зрозуміти: «Що я хочу робити далі?» Хтось вирішив повертатися, хтось – залишитися в інших країнах. Їх ми також довго підтримували і залучали онлайн до певних заходів, щоб люди могли зберігати присутність у цій сфері, або щоб навчити тих, хто замінить їх в Україні.

І третє – ми принесли в Україну соціальні інновації та зайняли свою нішу в сегменті психологічної та соціальної допомоги. Наша сильна сторона – це наша компетентність. Ми працюємо там, де є потреба, за які інші не беруться. Як приклад можу навести наш проєкт Інтегрованих центрів комплексної підтримки. Це психологи, соціальні працівники, юристи, які інтегровані  в систему первинної медичної допомоги. В Україні цього ніхто не робив. Нам вдалося відкрити вхід до соціальних і психологічних послуг для пацієнтів в 6 областях на Сході та Півдні України, які в зоні найбільшого ризику, найближчі до деокупованих територій.

- І як українці реагують на пропозицію звернутися до психолога?

- Реагують переважно добре. Звичайно, під час війни люди тримаються, але рано чи пізно організм може не витримати – і з’являються хвороби. Особливо після року-півтора життя під окупацією. Тому люди йдуть до сімейного лікаря. Тут одразу можуть отримати направлення на психологічну чи соціальну допомогу.

За оцінками Міністерства охорони здоров'я, 15 мільйонів українців будуть потребувати психологічної підтримки. Тому це не страшно – звертатися до психолога, це потрібно за певних обставин. Бо коли німіють кінцівки, чи не можеш спати і почуваєшся зле, чого вже боятися того психолога?

Я зазначу, що сімейні лікарі в тих амбулаторіях, де є наші центри, пройшли навчання з mhGAP. Це унікальна система від ВООЗ, яка дає змогу провести швидкий скринінг пацієнтів. Простими словами: ось – до психіатра, а ось це – до психолога, який є тут, у тій самій будівлі, у центрі інтегрованої допомоги.

ПРО РЕФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ

- І ви особисто, і ваша команда мають величезний практичний досвід ефективної соціальної роботи у всій країні. Базуючись на цьому, як ви оцінюєте стан соціальної сфери в нашій державі?

- Я абсолютно впевнена, що цей сегмент потребує реформування. Я працюю в соціальній сфері вже понад 20  років і очолюю Представництво HealthRight International (Право на здоров'я) в Україні понад 16 років. Я пам'ятаю різні рівні змін умовного реформування. Наприклад, попри всі спірні інтерпретації і моменти реформа первинної ланки медичної системи все ж відбулася і є успішною. Тепер сімейні лікарі чи медсестри можуть отримувати абсолютно нормальну зарплату залежно від кількості підписаних декларацій. Гроші ходять за пацієнтом. Змінилася система фінансування. І це головне.

У системі соціальних послуг зміни не відбулися. Керівник чи фахівець якогось умовного комунального соціального закладу може просто бути. Йому чи їй не потрібно залучати клієнтів чи оцінювати ефективність своєї роботи. Вони просто отримують мінімальну зарплату, як колись було у державних лікарів. Це фактично означає, що ми далі живемо за цією пострадянською системою надання соціальних послуг.

- А яка альтернатива?

- Ми відстаємо від багатьох європейських країн. Там соціальні послуги – це ринок. Держава виступає замовником, а організації громадянського суспільства надають ці послуги. Наприклад, в Австрії монополістом на надання послуг для людей літнього віку є Caritas, і я вважаю що це чудово. Я бачила, як вони працюють. Ліпше за них ніхто не робить цю роботу. Вони мають експертизу, вони мають людей, вони мають прораховану вартість цих послуг. А у нас переважно держава фінансує лише державних надавачів послуг.

- Ви вважаєте, що в соціальній сфері потрібна реформа на кшталт медичної?

- Я думаю, що потрібна реформа соціальної сфери, де гроші будуть іти за клієнтом. Треба подивитися, які послуги тепер надають громади та за яку вартість. Половина з тих послуг дуже дорогі та неякісні.

Потрібно створити ринок надавачів послуг, тобто щоб не лише державні структури, державні центри соціальної служби, державні притулки могли надавати соціальні послуги, але й організації громадянського суспільства. Тепер, під час війни, вони дуже активно «прокачали» свій персонал і вміють надавати такі послуги якісно.

- Чи це взагалі реалістично? Особливо тепер…

- Час війни – це слушний час для реформ. Це не мої слова, це довів досвід інших країн. До того ж в Україні тепер акумулювалася велика кількість гуманітарних ресурсів: фінансування, навчання, автомобілі, комп'ютери, телефони… Усі ці інвестиції вже відбулися. А організації на кшталт Представництва HealthRight International (Право на здоров'я) в Україні напрацювали унікальну практичну експертизу. Наприклад, ми за 3-6 місяців досягаємо результатів навіть із найскладнішими  випадками в наших клієнтів. Тому я вважаю, що тепер потрібно робити реформи соціальної сфери.

Я впевнена, що через якісну соціальну роботу можна дати людям цю «вудочку» та допомогти відновитися навіть після найтяжчих життєвих обставин. Представництво HealthRight International (Право на здоров'я) в Україні має такий досвід та експертизу, і ми готові працювати.

Тетяна Коваль
Фото надане Галиною Скіпальською