Народитись в один рік з Незалежністю

Які вони, люди, що народилися майже в той самий час, коли парламент першого скликання ухвалив Акт про Незалежність України?

Агентству «Укрінформ» – понад сто років, тут на різних етапах працювали найвідоміші журналісти країни. По суті, Укрінформ – злиття багатьох журналістських шкіл, щоправда, з одною-єдиною для всіх українською ДНК.

У День Незалежності ми попросили розповісти про себе молодих укрінформівців періоду Незалежності. Це люди, які ще не народилися, коли був перший (студентський) Майдан, були підлітками, коли відбувся другий Майдан, і студентами, коли тривала Революція Гідності.  Вони ніколи не жили при Радянському Союзі. Як формувалася їхня ідентичність? Коли вони відчули себе українцями? Пропонуємо їхню пряму мову про те, зокрема, як російськомовні діти стали українськомовними інтелектуалами, залюбленими в історію та культуру країни. Яка тут роль школи, батьків, оточення?  Зрештою, це мова і про покоління України, і про покоління Укрінформу.

Оксана Ускова, керівник відділу соцмереж: ОДНОКЛАСНИКИ МОЄЇ «ПАНСЛАВІСТСЬКОЇ» ШКОЛИ З ПЕРШИХ ДНІВ НА ФРОНТІ: РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ ПЕРЕМОГЛА СПІВПРАЦЮ ІЗ «РОССОТРУДНІЧЕСТВОМ»

- Ми народилися, коли розпався цей монстр, Радянський Союз. Нова держава – нові виклики. 90-ті роки були важкими, наші батьки зробили все, щоб ми вижили, але чи був у них час на нас? Поки вони гарували на роботах, маленькі українці з дитинства вчилися самостійності.

Ми пішли до школи – і в Україні майже стався дефолт. У 9-му класі на річний іспит з історії терміново додали тему «Помаранчева революція», а потім ми були перші, хто вступав до вишів за сертифікатами ЗНО. Ми здобували професію, поки у світі вирувала фінансова криза, в Україні – політична криза, а в Грузії Росія здійснила вторгнення. Тоді ж пролунало, що «Україна буде наступною».

Щойно ми отримали омріяні дипломи та знайшли роботу, вийшли на Майдан робити Революцію Гідності, одразу ж після якої почалася російсько-українська війна.  Наші однокласники та друзі – наші ровесники – почали вмирати за Україну.

Бачите? «Завтра буде нова криза» –  така умовна «стабільність» для мого покоління. Щоразу ми долаємо нові виклики (рецесії, революції, пандемію та війну) та дорослішаємо разом із Україною.

Я вчилася в Слов’янській гімназії, і ціннісне ставлення до Батьківщини у мене виховали у школі. Іноземні мови, які ми вивчали, були англійська, російська та слов’янська. У нас були предмети «слов'янознавство» і «міфологія слов’ян», та й загалом панував панславізм.

Школа співпрацювала з Росзарубежцентром, тож у нас були вечори поезії Марини Цвєтаєвої та Анни Ахматової, ми святкували день народження Олександра Пушкіна та ставили на шкільній сцені «Євгенія Онєгіна», а на день Тетяни брали участь у всеукраїнському конкурсі «Скажи, которая Татьяна?», навіть їздили в Росію за програмою обміну. «М’яка» сила російської пропаганди. Та цього було недостатньо, щоб виховати нас «ватою».

У школі зробили ставку на учнівське самоврядування: щороку учні обирали президента школи та учнівську раду. Усе було «по-дорослому»: проводили передвиборчу кампанію та дебати в актовому залі. Оскільки учнівська рада мала вплив на шкільне життя, до цього ставилися серйозно. Вибереш не того президента – і весь рік замість дискотек буде КВК, а шкільну газету закриють на користь розроблення шкільного сайту та форуму. У нас діяв гурток Євроклубу, кожен клас представляв одну з країн Євросоюзу в умовному Європарламенті (мій клас був Ірландією, тож на якомусь святі Європи ми виконували танок лепреконів). Під час Помаранчевої революції вчителі возили нас на Майдан подивитися, «як твориться історія», а на уроках української літератури в старших класах ми щороку годину присвячували сучасній літературі України, – читати підлітком Подерв’янського, Жадана, Дереша, Забужко, Криштопу було весело та цікаво. Ми збирали макулатуру, щоб підтримати екологію, а виручені кошти йшли в бюджет учнівської ради, у школі діяла програма наставництва учнів молодших класів. Нас виховували, що Україна – це невід’ємна частина Європи, у традиціях демократії, громадянської відповідальності та привчали бути політично активними. «Росзарубежцентр» у нашому випадку не мав жодного шансу. Світ не закінчувався «величчю Росії та її культури». Світ був значно більший.

У моїй родині, у моїй школі та в моєму місті усі розмовляли російською мовою. Ні, викладали нам українською мовою, але на шкільних перервах панувала російська мова. Пам’ятаю проблеми з підручниками профільних дисциплін: їх не було українською або було мало. Пригадую, збірник задач Сканаві був російською, та математика – все ж універсальна мова.

У липні 2012 року прийняли т. зв. закон Ківалова-Колесніченка, тож я, тоді ще російськомовна, вийшла на Європейську площу під «Український дім» на протест. Там була горстка людей, я була там один день, після чого заспокоїла себе: «Я взяла участь у протесті, цього досить». За тиждень я була в Росії в археологічній експедиції, де під час одного зі спільних обідів росіяни обговорювали цей закон та оцінили його як позитивний. Частина учасників експедиції була з Таврійського університету, вони підтримали росіян, казали, що закону мало, добре було б, якби в Криму була не тільки російська мова, а й російські зарплати. Це стало моїм першим зіткненням із кримським сепаратизмом та російським імперіалізмом у такій очевидній формі.

Українською мовою я потроху заговорила після подій 2014 року. Це не було одразу. Виривати з себе російське було важко, російське – наче пухлина, яка дала метастази. 24 лютого 2022 року росіяни почали свою «спеціальну військову операцію» для видалення російської пухлини з українців. З того дня я розмовляю тільки українською. У квітні 2022 року зробила собі татуювання з цитатою української поетки Катерини Калитко: «Ось тобі, жінко, мова. Стріляй із неї». Бо українська мова – це не тільки кордон між «рузкім міром» і територією свободи та життя, це перше, що визначає мене як українку, громадянку держави України, людину, яка не потребує «порятунку російськими ракетами», хоча в дитинстві вона слухала Цоя та ДДТ. Російська мова та культура несе тільки смерть, руйнування та випалену землю. Шкода, що ми так пізно прозріли.

Богдана Кравець, співробітниця відділу маркетингу: Я РОВЕСНИЦЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ, І ЦЕ ДУЖЕ ПОЧЕСНЕ ЗВАННЯ!

- Я ровесниця  незалежної України, і це дуже почесне звання!

Народилася і росла на Рівненщині, у мальовничому містечку Млинові. Коли згадую своє дитинство, – це наче пазл із спогадів: як ворожили на Андрія, як чекали першу зірку на Різдво, як колядували та ходили в «перебиранці», як місили тісто на Паску, як співали пісень та закликали весну.

Любов до українських традицій прищеплювали мені не лише батьки, але й школа. Там ми вчили гімн і символи України, старі українські пісні, влаштовували традиційні тематичні вечори, там у нас були «Козацькі забави», їх дуже чекали. У школі нас спонукали вникати в історію, вивчати своє коріння та йти до мрій. 

Мрією стала журналістика! Тому далі був Львів – Українська академія друкарства й Укрінформ. Агентство стало другим домом, а колеги – другою сім’єю. І це не гучні слова, а вияв любові, поваги та відчуття колосальної підтримки.

Усе своє свідоме життя я відчувала цю підтримку, силу, незалежність. Дякую тобі, Україно, що я народилася вільною людиною!

Павло Шустряков, редактор соціальних мереж: ХОЧ Я НАВЧАВСЯ У РОСІЙСЬКОМОВНІЙ ШКОЛІ В ЗАПОРІЖЖІ, ЗАВЖДИ БУВ ОСЬ ЦЕЙ, ТОДІ НЕЗРОЗУМІЛИЙ І, МАБУТЬ, НЕУСВІДОМЛЕНИЙ, ПОТЯГ ДО УКРАЇНСЬКОГО

- Я народився за пів року до Незалежності, тому мало пам'ятаю перші незалежні кроки своєї країни. Хоч я і навчався у російськомовній школі у Запоріжжі, завжди був ось цей, тоді незрозумілий і, мабуть, неусвідомлений, потяг до українського. Свідомим він уже став в університеті. Мені пощастило з оточенням, яке познайомило мене з сучасною українською літературою і не тільки. Були розмови про все: наше суспільство, мистецтво, політику. Тоді ж почав подорожувати містами так, щоб мандрівки закінчувалися святкуванням Дня Незалежності у рідному Запоріжжі. Для мене це – своєрідний ритуал єднання з країною та нашими людьми, якого я намагаюся дотримуватися й до сьогодні.

У перший важкий період для України, під час Революції Гідності, ми із Запорізькою «Просвітою» відродили часопис «Дніпрові пороги», який поширювали на місцевому Майдані, намагалися гуртувати людей. Тоді мене призначили головним редактором газети, і це було перше відчуття того, що ти не лише робиш щось корисне, а й відчуваєш відповідальність за кожне слово.

Тепер я є учасником гурту «Фranko» та сольного проєкту «Pavich». Наші пісні самі свого часу розлетілися по різних куточках України. Але найприємніше, коли нам надсилали слова подяки за нашу музику з окупованих територій Донеччини й розповідали, як наша музика допомагає. Тому працюємо далі й разом прокладаємо цей важкий шлях.

Аліна Бутейко, редактор: УКРАЇНА 30 РОКІВ САМА НЕ ЗНАЛА, ХТО ВОНА

- До Революції Гідності я була, як більшість моїх однолітків. Ми росли під пропаганду російських «голубих вогників» на Новий рік, співали пісні з кіно чи арії та пишалися, що «ми не такі, як всі», бо слухаємо крадені рок-пісні, хоча про це не дуже знали в той час. Революція Гідності перевернула мій світогляд, усе, що раніше здавалося «нормальним», стало неприємним і гидотним. Я перестала підтримувати російське, натомість стала більше купувати книжки українською і шукала українські альтернативи, з радістю почала слухати нових українських виконавців (і їх побільшало після 2014 року), підтримувала українські мовні закони і була за будь-які зміни, що укорінювали українську культуру. І хоча таких, як я, було багато, однак у якийсь період тенденція змінилась - знову з’явилося більше російських блогерів, цитат від Пушкіна і сумних пісень монєточок. Так росла і розвивалася більшість моїх однолітків і ровесників. І це мені ще пощастило, адже в мене була підтримка в сім’ї в особі мого батька, який ніколи не підтримував російської культури, завжди казав, що російські фільми й музика – не дуже гарний і якісний контент. Розуміння, що мій батько мав рацію, прийшло до мене лише з часом. Він добре знав історію України, ніколи не довіряв РФ і завжди нам про це казав. А повна зміна мого світогляду почалася лише, на жаль, з повномасштабною війною, з 24 лютого 2022 року.

До чого весь цей текст? Україна 30 років сама не знала, хто вона. Радянський Союз залишив на країні великий шрам, з якого до цих пір виходить жадібність, бідність і меншовартість. Подумайте, раніше ви могли почути, що українська література – сумна, пісні – застарілі і взагалі, окрім Кличків, немає нікого сучасного видатного. І тоді питання – як знайти цю українську ідентичність, коли чуєш таке, і ні школа, ні оточення не надихають на пошук? Тому не дивуйтеся, чому моє покоління так мало знає про українську культуру. Нас цього мало вчили, а може, і взагалі не вчили. Зростати в країні, яка намагається зрозуміти, яка вона, складно, бо як тоді зрозуміти, ким є для цієї країни ти сам? Тепер мої однокласники, ті самі російськомовні, які виросли на російській культурі, воюють за Україну, підтримують її, бо всіх нас об’єднує одне велике й беззаперечне: ми вільні люди, які самі обираємо собі шлях, і ми його обрали. Слава Україні!

Микола Яскажук, відділ фоторедакції: БЕЗ МОВИ НЕМАЄ НАЦІЇ. І ДОБРЕ, ЩО Я УСВІДОМИВ ЦЕ САМЕ ЗА ШКІЛЬНИХ ЧАСІВ

- Я народився в селі Народичі на Житомирщині. Наша сім’я – переселенці-чорнобильці. Багатьох таких, як ми, не сприймали за своїх, було, швидше, навпаки. Через це мені в школі трохи діставалося. Тоді ще не знав, що є таке поняття, як булінг, просто були постійні розбірки. Але й радісних моментів вистачало. Пам'ятаю 7-й клас, Помаранчеву революцію. Дорослі навколо стурбовані, усе це на вустах, а ти й не розумієш, що взагалі відбувається, та від цього стає ще цікавіше. Хоча я і відвідував українську школу, вчив українську історію, але один чи два рази на тиждень мав такі предмети, як російська мова та російська література. Тепер, у 2023 році, це просто дикість, але тоді це було нормою, бо ніхто й не уявляв, що чекає на нас та нашу країну в майбутньому. Плюс до всього, за спогадами батьків, моє раннє дитинство – це здебільшого російськомовне середовище. Та з процесом дорослішання я почав усвідомлювати, що потрібно щось в житті змінювати. І перше – це мова. Бо без мови немає нації. І добре, що я усвідомив це саме за шкільних часів.

Часи Майдану я пам'ятаю не дуже добре, згадується тільки те, що це був 3-й курс, метро не працювало, було відчуття невизначеності і те, що нічим добрим це не могло закінчитися. Так, ми позбулися ненависної влади, але отримали окуповані території, кров та війну на своїй землі.

Саме тоді, після подій Майдану, остаточно зрозумів, що ні я, ні наша країна не повинні нічого спільного мати з північним сусідом. Чи було це проявом патріотизму? Важко сказати. На мою думку, патріот – це людина, яка просто працює на благо свого народу, нехтуючи часом своїми інтересами та амбіціями, але не країни, бо державу та владу можна й ненавидіти, але не любити свій народ – це злочин, це непатріотично. Березень 2017 року. Мене мало не за руку привели до Укрінформу. На той час я вже два роки страждав від хронічної депресії. Було важко морально, але колектив мене дуже добре прийняв. Я з головою поринув у роботу. Робота допомагає відволіктися від поганих думок.

Пригадується 100-річчя Агенції, – це досить багато. Це ціла епоха. І приємно уявляти, що я тепер є хоч і невеличкою, проте частиною цієї епохи.

ПОСТСКРИПТУМ

Насправді ці думки укрінформівців дають змогу по-новому подивитися на події українських революцій періоду Незалежності. Яким потужним імпульсом вони стали для Києва та молоді, що їх довго вважали російськомовними та російськофільними! І так само вони – свідчення зрілості українських педагогів. Можна скільки завгодно вчити дітей поезії «серебрянного века», але якщо ти своїми руками відведеш учнів на Майдан, то першими для них назавжди будуть герої «Розстріляного відродження». А ще  – Небесної Сотні.  Ну, й окрім того, ми можемо сказати гарне слово про нашу молодь.  Просто тому, що вона все це відчуває.