Данило Галицький. Амбіційний гегемон проти монгольської навали

Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про одну із найвидатніших постатей в історії Української держави

Таке інколи трапляється. Коли за потужної підтримки угорців та поляків Чернігівський князь Ростислав Михайлович (1219-1262) вдерся в Галичину та взяв у облогу місто Ярослав (нині - Підкарпатське воєводство, Польща), він показово, для оборонців, влаштував під мурами лицарський турнір, що мав унаочнити потужну перевагу загарбників. Але під час одного із поєдинків чванько зазнав… травми.

І тоді зійшло знамення. Коли над полем битви здійнялася зграя чорних круків, звідкілясь з’явився орел і хижих птахів розігнав. Знак цей руси сприйняли як передвісник перемоги! І - помчали в атаку… Того разу «орлом» виявився Лев (1228-1301) - старший із живих синів князя: на чолі запасного полку, у слушний момент, за командою  батька, він завдав нищівного удару у центр угорів. Тоді решта руських воїнів підтримали наступ.

Так 17 серпня 1245 р. у битві під галицьким Ярославом над річкою Сян війська князя Данила Романовича та його брата Василька вщент розгромили полки Чернігівського князя Ростислава, галицьких бояр, угорців та поляків, чим завершилася майже сорокарічна боротьба за владу у Галицько-Волинському князівстві. Отже, боярська опозиція була остаточно знищена, а Данило І, врешті-решт, став владним володарем.

Подальша розповідь за формою нагадуватиме пригодницький роман про першого короля Русі (України), розцяцькований численними інтригами та незліченними битвами за виживання (і власне держави), позначеними, з одного боку, безліччю змов та заколотів, з іншого - видатними справами та неймовірною мужністю й мудрістю! Чому Україна так і не залишилася Королівством, - то інша тема. Доводиться лише повторювати за Соломоном:

- Як є щось, про що кажуть: “Глянь: ось нове!” - то воно вже давно було у віках, які були перед нами. Немає згадки про минулих, та й про тих, що будуть потім, - не згадають про них ті, що прийдуть опісля.

***

Народився Данило Романович 11 грудня 1201 р. у руському містечку Галич, а родовід вів свій від Ярослава Мудрого та прапрадіда Володимира Мономаха.

Його батько - “самодержець усієї Русі” Роман Мстиславович (1152-1205), походив із династії Рюриковичів, був сином великого київського князя Мстислава II Ізяславича (1125-1170) та його дружини Агнешки (Agnieszka Bolesławówna; 1137-1182) - дочки польського князя Болеслава III Кривоустого. Це він, Роман Мстиславович, став у 1199 р. засновником Галицько-Волинського князівства, де відтоді правив монарший рід Романовичів. Як “володар Руської землі”, він намагався подолати роздрібненість Київської Русі, тому ініціював майорат - порядок престолонаслідування на основі старшинства. Проте передчасна смерть у бою з поляками при Завихості 19 червня 1205 р. не дозволила Роману Великому втілити в життя амбіційні плани.

Кажуть, після смерті князя Романа Мстиславовича його малолітні діти Данило та Василько - чотирьох і двох рочків відповідно - не мали шансів утримати владу. Бомбу уповільненої дії нащадкам підклав сам Роман Великий, бо за часів свого князювання в Галичі вислав у вигнання всевладних бояр роду Кормильчичів, які після смерті “самодержця усієї Русі” озлоблені повернулися до Галицько-Волинського князівства. Так уже повелося: спадкоємців більшає, земель меншає.

***

Мати (за версією Олександра Майорова та Леонтія Войтовича) Данила, велика княгиня Романова Анна-Єфросинія (Anna-Euphrosyne Angelos, або: Euphrosyne Angelina; 1172-1219 чи 1180-1255), була донькою візантійського імператора Ісаака II Ангела (Ισαάκιος Β' Άγγελος; 1156-1204). Вона здобула найкращу освіту. По смерті чоловіка, котрий кинувся в Саксонію на допомогу німецькому королю Філіпу Швабському, одруженому із сестрою Анни - Іриною Ангеліною (Irini-Maria Angelina). Від 1205 р. на правах регентки Анна-Єфросинія опікувалася вихованням синів та боролася за їхній королівський спадок. Чи то під тиском бояр, чи після того, як Данило досяг повноліття, у 1219 р. велика княгиня Романова, за однією з гіпотез, прийняла чернецтво під іменем (Олени чи Анни), за іншою - померла. Принаймні вона точно не брала участі у політичному житті держав. Проте у Галицько-Волинському літописі (XIII ст.) у 1253 р. чомусь згадано її поради… Данилу прийняти королівську корону від Папи Римського. Одне слово, білих плям у цій історії купа.

У королівського подружжя Романовичів підростав і другий син - Василько (1203-1269); хоча є версія, що первістком у монаршій родині була донька Саломея (Salomea Romanovna Galitzki), народжена ще у 1191 р. Хоч би як там було, та Василько став вірним помічником і соратником старшого брата, допомагав Данилу в битвах і державних справах. Отже, коли Роман Мстиславович загинув, сім’ї велося тяжко.

***

Вдова старалася. Для початку (1205) у польському Саноку (тепер - Сяноцький повіт Підкарпатського воєводства) княгиня Анна-Єфросинія уклала договори - сучасною мовою “про мир і співробітництво” - із Польщею, Угорщиною та Литвою, що активізували в Галичі торгівлю, але викликали шалений спротив галицьких бояр. Протистояння сягнуло такого рівня, що внаслідок палацового перевороту в 1206 р. регентка втекла із синами до Володимира (Волинського).

За військової підтримки, наданої угорським королем Андрашем II Хрестоносцем (Jeruzsálemi II András/Endre; 1175-1235), владу собі Анна Візантійська повернула, бунтівних бояр заґратувала, а майно конфіскувала. За роки її регентства до Галицько-Волинського князівства були приєднані Тихомль (Тихомель), Перемиль (Перемишль) та Володимир (Волинський). Вдова і надалі шукала підтримки Андраша II, і той попервах виявився надійним союзником, але, посилаючись на своє панування над двома сусідніми державами, прийняв титул… “Король Галичини та Лодомерії”. Під “Лодомерією” розуміли Галицько-Волинське князівство зі столицею у Володимирі.

Тим часом від 1206 р. малий Данило замешкав на берегах Дунаю, де в угорській столиці - Обуді (нині - Будапешт) виховувався з-поміж аристократів монаршого двору, разом із майбутнім королем Белою IV (IV. Béla; 1206-1270). Не дивно, що княжич опанував угорську мову, польську і, скидається на те, що й німецьку. На власні очі Данило Романович побачив, як живе Європа, накопичив корисний досвід, аби згодом провести відповідні реформи у своїх володіннях.

Ситуація на батьківщині стрімко змінилася… У Галичі, а згодом і у Володимирі, на запрошення бояр Кормиличичів у 1206 р. на княжий стіл сіли новгород-сіверські сини Ігоря Святославича з роду Ольговичів - Володимир, Роман і Святослав. Вони не лише захопили та поділили Галичину, а й зажадали, аби їм видали сім’ю “самодержця усієї Русі” Романа Мстиславовича. Довелося княгині Анні-Єфросинії з дітьми шукати прихисток у Кракові - у місцевого князя Лешка І Білого (Leszek Biały; 1184-1227), у боротьбі з яким… загинув її чоловік Роман Великий.

***

Минув час, пристрасті стишилися. І 1210 р. галицькі бояри, бажаючи позбутися угорського диктату, покликали на княжий стіл восьмирічного Данила. Розрахунок був простий: одним пострілом вбити двох зайців - позбутися іноземного контролю в торгівлі та від імені хлопчика правити на власний розсуд. Не врахували змовники одного, що до Галича також повернеться сувора Анна-Єфросинія.  

Руський хроніст (Іпатіївський літопис, ХІІІ-XV ст.) зафіксував важливу деталь: за п’ять років чужини малий геть забув, яка на вигляд рідна матір, а впізнавши велику княгиню, розплакався та… не захотів відступати ні на крок від неньки. Коли Шумавінський теун (керуючий із числа бояр) Олександр спробував відвести коня під упряж, щоб відтягнути вередуна, той вихопив меч і намагався зарубати насильника. Однак зброя виявилася заважкою, і Данило тільки трохи подряпав скакуна.

Минув рік, і внутрішньополітичні пристрасті у князівстві вибухнули знову. Після облоги Звенигорода й битви з Ігоровичами у вересні 1211 р. угорське військо ступило в Галич, а десятирічний Данило Романович знову посів княжий стіл. Із Белза (нині - містечко на українсько-польському кордоні) на крилах прилетіла Данилова мати, Анна-Єфросинія. Але лідер боярської опозиції Володислав Кормильчич (?-1214)... вислав її з Галича, бо сам бажав як регент правити Галицько-Волинським князівством. Поясню: на той час місцеві бояри володіли чималими статками та взялися наслідувати угорських баронів, які сприймали власного короля лише першим серед рівних. Проте велика княгиня знову призвала військову допомогу Андраша II Хрестоносця. Той прийшов із новим походом - бояр скорив, а головного заколотника Володислава Кормильчича забрав із собою до Угорщини.

***

Ні, не здалися бояри, обрали вони собі очільника та запропонували корону молодшому сину Ярослава Ізяславича Волинського та Київського - князю Пересопницькому Мстиславу Німому (?-1226). Того разу перемогти завойовників Андрашу II не вдалося, і впродовж року (1212-1213) двоюрідний дядько Романовичів Мстислав Німий сидів князем Пересопницьким та Галицьким. Тим часом князь-підліток знову звернувся по військову допомогу до… угорського короля.

Однак у розпал кампанії Андрашу II повідомили про звіряче вбивство змовниками 23 вересня 1213 р. його дружини, королеви Гертруди Меранської, викликане надмірним заступництвом монарха за іноземців. Це скасувало плани та спровокувало криваву помсту. Терміново Андраш II повернувся в Угорщину та заходився масово мордувати… безневинних селян. Справжніх злочинців, до речі, знайшов. Та помстився за загибель матері син - Бела IV, який бачив трагедію на власні очі.

Галицькі бояри не просто зраділи несподіваній перемозі, а їхній очільник Володислав Кормильчич, втікши з Угорщини, нахабно посів князівський престол. Тож у 1213 р. Данилу Романовичу знову довелося опинитися в еміграції - в Угорському королівстві. Так, ситуація склалася не на його користь. У союзі з руськими князями та за підтримки краківського князя Лешка І Білого Мстислав Німий повернувся на Галичину, розбив над річкою Бібрця дружину Володислава Кормильчича, але захопити Галич русько-польським військом не вдалося, і всі залишилися… ні з нічим.

Компроміс було знайдено в 1214 р., коли в Спиському граді (найбільший замок у Словаччині) офіційним договором угорський король Андраш II і краківський князь Лешек І Білий… поділили Галицько-Волинське князівство. Союзні війська окупували Галичину, зловредного Володислава Кормильчича позбавили влади та вивезли до Угорщини, де той раптово помер. Навіть за цих обставин мир не запанував - тепер іноземні вельможі не змогли порозумітися з місцевими боярами.

***

У 14 років Данило Романович уже міцно тримав меч у руках, а значить, настав час повертати батьківський спадок. За підтримки краківського князя Лешка I Білого у 1215 р. він став князем у Володимирі (Волинському), посунувши з трону семирічного угорського королевича Коломана (Kálmán; 1208-1241). Повернувши контроль над містом, брати Романовичі вперше взялися вибудовувати власну політику.

Коли грубуватий рубака Новгородський князь Мстислав Мстиславич (1172-1228), прозваний за військові звитяги Удатним, спробував захопити Галич, йому дали відсіч. Довелося загарбнику заходити з іншого боку. І з Данилом І Романовичем він породичався - через династичний шлюб, видавши в 1219 р. за юного князя доньку Анну (?-1252). Не забули вкрай важливу для епохи думку: синів ставало дедалі більше, земель, знай, менше?… Через такий мар’яж порозумілися волинські Мономаховичі зі смоленськими, що більш як декаду вели боротьбу за Галицьку спадщину.

Та не довго панували мир і злагода. Тихою сапою Данило із дружиною вибив польські гарнізони із забузьких міст. Геополітичний баланс знову було порушено, тому малопольський князь об’єднався з угорським королем та завдав нищівного удару Галичині, яку спопеляли боярські чвари. Оскільки Мстислава Удатного в місті не було, у 1220 р. Лешко I Білий знову посадив у Галичі свого зятя - угорського королевича Коломана, одруженого на… дев’ятирічній Саломеї.  

***

Тільки-но з чергового походу навесні 1221 р. до Галича повернувся брутальний тесть - Мстислав Удатний, Данило Романович трон собі повернув. Шукаючи нових союзів, рік у рік він набирався бойового досвіду: скажімо, 31 травня 1223-го, кажуть, разом з іншими руськими князями він особисто рубався з монголами у битві при річці Калці, вбив у бою свого першого ворога, сам був поранений у груди, про що дізнався лише тоді, коли від’їхав до річки - води напитися, та ледь устиг із також пораненим Мстиславом Удатним полишити поле бою. То була гарна наука для галичан із волинянами, які в нових геополітичних умовах на власному досвіді вчилися розраховувати виключно на власні сили і не вступати в нерівні бої.

Інтриги, наклепи, зради, каверзи - цим аж роїться наше минуле. Годі дивуватися, що між Данилом та його тестем виникли суперечки за владу в Галичі. Їх спричинив наклеп на Данила і Василька Романовичів їхнього брата, Белзького та Володимирського князя Олександра Всеволодовича (?-1234), котрий не перший рік марно намагався захопити Волинь. Як наслідок, чи то в 1224 р., чи то в 1225-му Мстислав Удатний, закликавши половців, бо свого часу одружився з дочкою половецького хана Котяна, пішов війною проти зятя - Данила І.

У свою чергу, зять дістав підтримку малопольського князя Лешка I Білого, і, врешті-решт, переконавшись, що ніхто не має наміру вбивати тестя, Мстислав Удатний повернувся до Галича. Родичі помирилися, уклали мир і бенкет влаштували. Історики стверджують, що Данило Романович часто поступався Мстиславу Мстиславовичу, наче рідному батькові. Принаймні факти взаємодопомоги у боротьбі зі спільним ворогом роблять обох визначними постатями у вітчизняній історії.

***

Землі утримуються важко, особливо тоді, коли кожен із сусідів намагається побільше відкусити. Це довів 1227 р. Навесні угорський король Андраш II пішов війною в Галичину, хоча компанія провалилася. І тоді галицькі бояри, передусім Судислав, намовили Мстислава Удатного, аби застрахуватися від небезпеки сусіда, той видав заміж за угорського королевича Андраша (András Árpád-házi; 1210-1233) свою дочку Олену (Марію) Мстиславівну. Булла з дозволом папи Гонорія III на такий шлюб існувала ще від 27 січня 1222 р. Подібний мар’яж серйозно похитнув позиції Данила.

Тим часом Романовичі успішно відвоювали Луцьк у Ярослава Ігоревича, приєднавши місто до володінь Романовичів, сходили походом на Чорторийськ, де правили ворожі Данилу І пінські князі, полонивши останніх та долучивши місто до вотчини Данила Романовича. Ворог відповів агресивно… Пінський князь Ростислав Святополкович, Чернігівський князь Михайло Всеволодович та Київський князь Володимир Рюрикович, підсилені половцями, у 1228 р. оточили Кам’янець - володіння Данила Романовича. Однак брати Данило і Василько у фортеці не відсиджувались, а в союзі з Олександром Всеволодовичем сміливо посунули на Київ - Михайло Чернігівський та Володимир Рюрикович негайно зняли облогу та замирилися з князем Данилом. У регіоні з’являвся амбіційний гегемон.

Об’єднавши у 1230 р. під собою Волинь, Данило І передав її в управління Васильку, а сам відновив боротьбу за батьківську спадщину - Галицькі землі. Тим паче, що ще 1229 р. тамтешні прихильники запросили його посісти великокняжий стіл. Князь узяв місто в облогу і невдовзі захопив Галич. Полоненого угорського королевича Андраша Данило І великодушно відпустив, але згодом той, за підтримки підступного боярина Судислава та батька, угорського короля Андраша II, здійснив ще одну (невдалу) спробу захопити Данилову столицю.

Що більші успіхи, то лютішими стають ваші вороги… У 1233 р. у змові з Белзьким та Володимирським князем Олександром Всеволодовичем галицькі бояри замірилися вбити Данила І, але брат Василько викрив змову. І брати почали війну проти супостата, але той утік до Угорщини, де намовив короля Андраша II та королевича Андраша йти на Галич. Похід закінчився сумно. Опинившись у захопленому місці, королевич облоги не витримав і помер від голоду, а в наступній битві під Шумськом (тепер - Кременецький район Тернопільської області) Романовичі схопили Олександра Всеволодовича, коли той тікав до Києва, - після 1234 р. цей бранець помер у полоні.

***

Здавалося, перемога - ось вона, варто лише руку простягнути і взяти.

У союзі з Київським князем Володимиром Рюриковичем та половцями у 1235 р. Данило І знову воював проти угорської армії і посів галицький трон. Але часом влада важко приходить і швидко вислизає з рук. Так сталось і того разу, коли за сприяння галицьких бояр старий супротивник - Чернігівський князь Михайло Всеволодович (1179-1246) з династії Рюриковичів - захопив Галич і залишив княжити там власного сина Ростислава (1219-1264). Вирішальні перемоги Данила були ще попереду. Зрілий політик та вправний воїн, за княжий стіл він боровся навіть у вигнанні. Є гіпотеза (Леонтій Войтович), що у 1237 р. у Відні Данила Романовича міг коронувати сам… імператор Священної Римської імперії Фрідріх ІІ Гогенштауфен.

Врешті-решт, у 1238 р. Данилу І пощастило повернути Галич і запанувати на престолі. У битві під Дорогичином (нині – Сім’ятицький повіт Підляського воєводства) князь ущент розгромив лицарів Добжинського ордена та повернув собі землі Берестейщини, а невдовзі підкорив і Турівське князівство.

Зупинитися відтоді він не міг і в 1239 р. захопив… Київ, де три роки, як князював його давній ворог, Новгородський князь Михайло Всеволодович. За іншою версією, марно Київський князь шукав підтримку польських правителів, його з великокняжого столу посунув… Чернігівський князь Михайло Всеволодович; до речі, канонізований російський святий. Коли 3 березня 1239 р. татари розорили Південний Переяславль, а 18 жовтня захопили Чернігів, “Св.Михайло Чернігівський” із Києва накивав п’ятами, опинившись спочатку в Угорщині, а потім - у Польщі (“у ляхах”).

Це в наших землях ще правителі не знали про наявність східного плану… Адже на виконання заповіту Чингісхана та законів “Яса Чингісхана”, його старшому синові Джучі (1182-1227), а після його отруєння рициною - онуку Бату-хану (Батию; 1209-1256), доручалося “заволодіти країнами Булгар та Русі, що лежали по сусідству володінь Бату”. Тобто жодних місій, а просто сходити у “Західний похід”. І пів справи на той час уже було зроблено: у 1236-1237 рр. Волзька Болгарія лежала в руїнах.

***

Попередньо князь Михайло Всеволодович не лише відмовився від захопленого Галича, а з князем Данилом уклав “вічний мир”. Ось як несподівано доля Києва опинилася в руках… галичанина. Керувати обороною Данило І легковажно залишив намісника, воєводу Дмитра Єйковича, - доти відданого тисяцького, разом із яким пліч-о-пліч вони воювали 25 років, а сам подався до друга дитинства, угорського короля Бели IV. Гадаю, ніхто в Європі не уявляв масштабів цивілізаційної загрози – 600-тисячна армія (угорський літописець Симон) підкотилася до Києва. Тобто 60 туменів (дивізій по 10 тисяч вояків), на чолі з тумен-баші (десятитисячником). Для порівняння: весь тодішній континент не міг би озброїти й утримувати бодай 200-тисячне боєздатне військо. Для розуміння: озброєння одного кінного лицаря сягало вартості 120 корів, бо закуті в обладунки «вої» тягали на собі до 30 кг залізяччя.

Отже, 5 вересня 1240 р. (перший і третій Псковські літописи, західноруський “Літопис Авраамки”, новгородський “Большаківський літопис”) воєвода Дмитро очолив оборону Києва. Але двотисячній залозі (гарнізону) місто на Дніпрі утримати, на жаль, не вдалося. За поширеною версією (Іпатіївський літопис), не бажаючи руйнувати Київ, небіж хана Батия - Менгу-Тимур (?-1282) - надіслав до оборонців послів, проте їх, за давньою традицією, вбили.

За іншою версією (хроніка “Джамі ат-таваріх” перського енциклопедиста Рашида ад-Діна Фазлулли, 1430-1434 рр.), крім самого Батия під стінами Києва стояли “брати його та сильні воєводи”, як-то: Урдюй (тобто Орда, старший брат Батия), Байдар (син Чагатая), Бірюй (або: Бурі), Кадан (син Угедея), Бечак (чи Бучек, син Тулуя), Менгу та Гуюк, які панькатися з оборонцями не збиралися. Київ татари взяли за дев’ять днів (книга Манкер-кан, “Збірка літописів”). Пишуть, під час однієї з вилазок руських розвідників їм до рук - нечастий випадок в історії монгольської навали - потрапив якийсь татарин на ім’я Товрул, від кого кияни дізнались, які саме сили почали облогу, та почули імена 14 ординських царевичів - “Чингізидів”.

***

Нічого подібного не тільки в Руських землях, але по цілій Європі ще ніхто не бачив. Із собою монголи притягнули величезні вози, на яких транспортували місткі будинки - юрти, а також ударну облогову артилерію - метальні машини (32 пороки), штурмові вежі, тарани тощо. Велетенські конструкції справляли враження на європейців.

Допитливий фламандський монах чину францисканців Гійом де Рубрук (Guillaume de Rubrouck; 1215-1270), що побував у монголів, виміряв ширину між колесами такого воза - 20 футів (6,5 м); сам будинок “видавався поза колеса, принаймні, на п’ять футів з одного та іншого боків”. Віз тягнули 22 бики: “по 11 в один ряд уздовж ширини. Дерев’яна вісь була заввишки зі щоглу вітрильника”.

6 грудня 1240 р. (Суздальський літопис, Тверський літопис, Володимирський літопис) місто на Дніпрі татари захопили, а пораненого тисяцького Дмитра полонили.

 Однак Бату-хан, кажуть, особисто звелів мужньому воїну залишити життя та привезти до столиці Золотої Орди, в Каракорум (тепер - монгольське місто Хархорін, центр сомона Хархорін аймака Уверхангай). За іншою версією (Рашид ад-Дін), як полководець, котрий знається на місцевості, Дмитро брав участь у поході Батия… на Волинські та Галицькі землі, а потім, ймовірно, і на захід - на Угорщину.

Є свідчення про відвідання Києва італійського місіонера, Папського легата Джованні да Плано Карпіні (Giovanni da Pian del Carpine; 1180-1252), який, повертаючись зі ставки великого хана Гуюка в Каракорумі, 10 червня 1247 р. на власні очі бачив спустошений Київ: “Заледве існує двісті домів” (із 8000 - О.Р.). Місто на Дніпрі було настільки спустошене (із 50 тис городян вижило тільки дві тисячі), що Олександр Ярославович Невський, який сидів у Володимирі-Заліському і мав від Батия ярлик на княжіння у Києві, не лише місто не відвідав, а навіть із підлеглих йому князів не призначав посадника.

***                                           

Захопивши Київ та зруйнувавши останній бастіон захисників - Десятинну церкву, у 1241 р. ординці посунули на Волинь та Галич. Під час облоги Києва Данило І перебував в Угорщині, де намагався укласти династичний шлюб старшого сина Лева (1228-1301) з дочкою короля Бели IV - Констанцією (Boldog Konstancia; 1237-1276), але того разу монарх йому відмовив, бо чекав на… кращу партію.

Тим часом потужні сили (7-10 туменів, кожен по 10 тис) на чолі з Бату-ханом рушили на Володимир (Волинський) через міста Колодяжин та Данилів, інші загони спустошували Південну Русь. Це був звичайний для кочівників наступ широким фронтом, так звана монгольська облава. Проте Галич і Волинь затято відбивалися. Так, монголам вдалося захопити Колодяжин, Кам’янець, Ізяславль, але Данилів, Холм та Кременець вистояли.

Узимку 1241-го Данило І опинився у Польщі, де у князя Плоцького і Мазовецького Болеслава I тоді, ховаючись від татар, знайшли притулок молодший брат Василько і Данилова дружина Анна з дітьми. До відходу з Русі татарської орди ціла родина залишалась у Вишгороді. Вотчина Данила Великого була спустошена - загарбники захопили Кам’янець, Берестя, Володимир, Галич. Аби щось в королівстві врятувати, Галицький князь намовив Бату-хана йти на… угорців. Навесні 1241-го завойовники перейшли Карпати й рушили на захід, де рік спустошували Угорщину, Польщу, Чехію, Хорватію, Трансильванію, Молдову, частково - Сербію та Болгарію. 

Спинити в Європі Орду ніхто не зміг. Усі тумени були згруповані в чотири армії, які діяли у Старому Світі самостійно. Одна з них, два тумени, 9 квітня 1241 р. завдала нищівної поразки в битві при Легниці 25-тисячному війську (Джеймс Чамберс) сілезького герцога Генрика ІІ Побожного (Henryk II Pobożny; 1196-1241), де на смерть стояли тевтонські та мальтійські лицарі, посилені тамплієрами.

Інша монгольська армія (сім туменів під проводом Бату-хана) буквально за два дні, 10-11 квітня 1241 р., розгромила на річці Шайо 60-тисячну об’єднану угорську та хорватську армію на чолі з угорським королем Белою IV та його братом, хорватським герцогом Коломаномом. Європейських союзників монголи гнали шість днів і “на плечах відступаючих” увірвалися до Пешти. В останню мить переляканий король Бела IV утік під захист австрійського герцога Фрідріха II, віддав йому за милість державну скарбницю та три угорських комітати (провінції) - на додачу.

***

Повернувшись додому, Данило І почав відновлювати владу.

Для початку він придушив черговий боярський заколот, бо дійшло до того, що у Дорогичині навіть з’явився князь-самозванець. Тим часом осміліли й повернулися в Галицьку землю Рюриковичі - Чернігівський князь Михайло Всеволодович із сином Ростиславом Михайловичем, які стали практично безземельними володарями. Подеколи у союзі з іншими руськими князями, іноді з поляками, бувало, й за підтримки війська свого тестя, угорського князя, наступні чотири роки запеклий ворог Ростислав Михайлович нападав на землі Романовичів. Стався новий переділ світу.

Ще до татарської навали на річці Угорці Данило І заснував місто Холм, що уникнуло ординських руйнувань. Саме туди, на західні кордони держави, подалі від кочівників, із Галича князь переніс столицю. На заклик володаря місто заселили ремісники, будівничі. Хоча люд тікав від монголів, з’явилися іноземці. Адже перші реформи вражали: бунтівники опинилися за ґратами, прибутки від соляних копалень Романовичі у власних землях повернули до державних скарбниць, містам надали привілеї. Поволі брати піднімали з попелищ Галич і Волинь.

Не всім це подобалося, місцеві бояри знову заворушилися. А тут, як на зло, Чернігівський князь Ростислав Михайлович узяв шлюб із донькою угорського князя Бели IV та знову оголосив про… претензії на Прикарпаття. Його раптом підтримала вдова покійного Лешка І Білого, представниця династії Рюриковичів, княжна Гремислава Інгварівна, котра виставила польські лицарські полки на чолі з угорським воєводою Фільнеєм, одруженим на дочці галицького боярина Судислава. Привів війська син Гремислави - Краківський князь Болеслав V Сором’язливий; своїх «воїв» надіслали його свояк та галицькі бояри.

***

Здавалося, над Галичем і Волинню скупчилися грізні хмари.

Сподіваючись, що після ординського набігу Волинь ще не оговталася, союзники захопили Перемиль, а під Ярославом стали облогою. Часу Данило І не гаяв, а терміново покликав на допомогу союзні половецькі полки, тоді як сам обійшов польсько-угорські лицарські загони, і 17 серпня 1245 р. в битві під Ярославом нещадно їх порубав. Саме ця перемога поставила жирну крапку у майже сорокарічній боротьбі за владу у Галицько-Волинському князівстві. Зрадники та призвідники численних заколотів Володислав та воєвода Фільней потрапили в полон і були страчені, а Ростислав Михайлович чкурнув до угорського тестя...

По осені випливла нова проблема… До 1245 р., з різних причин, Галицько-Волинське князівство не було обкладене ординським виходом (ясак), відповідною даниною. Після Ярославської битви хан Мауці (у руських літописах - хан Могучий), котрий кочував лівим берегом Дніпра і за владою вважався вищим навіть за беклярбека (намісника) Степу, -чингізида Куремси, - надіслав Данилові Галицькому посла (мурзу, розумника) з вимогою: “Дай Галич!” Поміркувавши, князь відповів:

- Не дам пів вотчини своєї, а (за особистим рішенням хана. - О.Р.) поїду до Батия сам.

На яку небезпеку руський князь наражався, можна уявити.

Відомо, що за наказом Батия виїхав в Орду Володимирський князь Михайло Всеволодович, бо прагнув отримати ярлик (ханську грамоту, дозвіл на владу) на Чернігівське князівство. За наказом хана прибульця стратили (затоптали ногами). Тепер важко сказати, то була помста за вбитих у 1239 р. монгольських мурз чи, як ревний християнин, 66-річний прохач відмовився виконати обов’язковий язицький обряд очищення дугжууба (вогнище) - проповзти між двома вогнищами, під натягнутою мотузкою, на колінах чи на пузі.

***

Чи Данила Галицького цікавив лише ханський ярлик на батьківську вотчину та зібрані потом і кров’ю землі? Виявляється, ні. Світло на події проливають історичні документи, зокрема “Ярлики татарських ханів московським митрополитам: Короткі збори”, видані у 1955. р. за редакцією радянського історика-медієвіста Лева Черепніна (1905-1977). Йдеться про збірку, складену у першій половині ХV ст. зі старовинних російських перекладів чотирьох імунітетних та двох проїжджих грамот, написаних від імені трьох золотоординських ханів та однієї ханші у період між 1267-1379 рр.

Далі - цитую коментарі до документів:

- Коли 30 вересня 1246 р. загинув Володимирський князь Ярослав Всеволодович, стіл перейшов до його брата Святослава, так втілювався в життя заповіт Ярослава Мудрого - розподілити міста-наділи між сімома братами Ярославичами. Тим часом, старший із братів - Олександр Ярославович (1228-1263), на той час уже десять років, як князював у Новгороді, а половину цього часу носив прізвисько… Невський. Нагадаю, у вотчинне володіння він отримав Твер, розташовану у найзахіднішій частині Володимирського князівства. І терени удільного Тверського князівства (тобто області у складі Великого князівства Руського (Київського) князівства, Старої Русі (України) - О.Р.) лише межували з володіннями Новгорода.

У 1247 р. інший брат Олександра, молодший Андрій Ярославович (?-1264) вирушив до столиці Болгар Сарай-Бату улусу Джучі (Дешт-і-Кипчак, Біла орда) - до Бату-хана, а потім - у Монголію, аж у ставку великого хана Гуюка (1206-1248), який, усупереч бажанню Батия, дав Андрію великокнязівський ярлик на правління у Володимирі… За родичем поїхав і Олександр Невський, якому наприкінці 1249 р. монголо-татари “наказаша” взяти “Київ та всю Руську землю”.

Тепер уявляєте, бекграунд, у якому далі довелося діяти Данилу Галицькому?

Усе вже без нього в Каракорумі було вирішено. У перемовинах у столиці Сарай-Бату Данило домігся від Бату-хана хіба що підтвердження своєї влади над Галицько-Волинським князівством, бо владу над Києвом вирішували… в Каракорумі. Більше того, за право сісти на стіл у Галичі його зобов’язали за першим порухом пальця надсилати власну дружину для участі в походах Бату-хана на Польщу, Литву, Угорщину, а часом - платити баскакам (збирачам мита) ординський вихід: данину - сріблом пів гривні із плугу... По простому люду “татарщина” боляче била.

***

Гадаєте, інтрига на цьому завершилася? Ні.

Шилом патоки вхопивши, у 1249 р. Олександр Невський повернувся до Новгорода, де княжив до 1252 р., аж поки його молодший брат Андрій Ярославович відмовився служити ординському хану, та втік “за море”, де знайшов притулок у… Швеції. Тоді Олександр Невський став великим князем Володимирським, яким і залишався до самої своєї смерті у 1263 р. І тут виникає слушне запитання - навіщо у 1247 р. Олександр Невський зазіхав на титул Великого князя Київського? Саме титул, бо сам він, як я вже казав, навіть не заїжджав до Києва.

Намагаючись посісти на київський престол, Олександр Невський переслідував політичні цілі, бо в такий спосіб прагнув перемістити церковний (православний) центр з берегів Дніпра у Північно-Східну Русь! Якби той вигодованець Золотої Орди здобув титул Великого князя Київського, він мав би юридичне право взяти під свою руку Київського митрополита (1242-1281) Кирила ІІ, а останній просто мусив би прийняти заступництво Олександра “Невського” Ярославича, адже на підконтрольних територіях Орда видавала ярлик і…. християнським митрополитам.

Проллємо світло на темну ситуацію… Колишній ігумен монастиря у Галицькому князівстві Кирило ІІ (?-1281) отримав чин і посаду митрополита Київського та всієї Русі за рекомендацією Галицького князя Данила та його брата Василька. Нареченим митрополитом, що супроводжує князя Данила, він згадується в літописі у 1243 р. До Константинополя вирушити на посвяту Кирило не мав можливості - принаймні до 1248 р. Чому? Не перший рік Данило Великий вів перемовини з Папою Римським Інокентієм IV (Innocentius PP. IV; 1195-1254) про… церковну унію. Передбачалось, у разі створення Київської католицької (!!!) митрополії архієрей висвячуватиметься не Константинопольським патріархом, а… Папою.

***

Багатоходова операція розвивалася як стрімкий монгольський гамбіт.

У 1248 р., коли перемовини з Папською курією про унію урвалися, а за рік Великим князем Київським кочівники призначили Олександра Невського, той залишився правити в Новгороді. Посадником у Києві він зробив колишнього тисячника Данили І, а відтепер боярина… Дмитра Єйковича. Ось що саме спонукало Данила Галицького у 1250 р. їхати до Бату-хана. Коли руський князь повернувся у Галич, брат Василько та сини плакали від безчестя холмського володаря, але раділи його поверненню.

Того ж року Галицький князь вирядив Кирила ІІ на посвяту до Константинополя. За сприяння угорського короля місія стала успішною у Нікеї (Ізнік), розташованій на азіатському березі Босфору. На сан митрополита всієї Русі (!) Ігумена Кирила висвятив патріарх Мануїл II (1244-1254). Повернувшись зі столиці Латинської імперії, Київський митрополит Кирило, не зволікаючи, як архієрей і почесний сват вирушив до Володимира. У першій важливій місії він супроводжував дочку Данила - Анастасію (?-1277), офіційно оголошену нареченою… тамтешнього князя Андрія Ярославича.

Першою стратегічною перемогою Данила Великого стало виведення православного патріарха з-під контролю великого князя Київського (читай: на той час Новгородського), адже той перебував у проординській залежності і шкодив вірі. І то інша справа, що всі ми люди, нехай і митрополити. Бо вже у 1251 р. Кирило ІІ полишив спустошені татарами землі Київщини та виїхав до Новгорода - до князя Олександра Невського. Отже, майбутній Московський патріархат: а) почався незаконно і б) зі схиляння перед ординцями. Бо саме митрополит-утікач у 1261 р. створив єпархію в столиці Золотої Орди - Сарай-Бату, а затим поставив єпископів у Володимирі, Ростові Великому, Твері. Не випадково, Кирило ІІ дістав від татарського хана ярлик, що гарантував недоторканність православної церкви. У 1267 р. хан Берке подовжив термін дії ханської грамоти, а в 1279 р. - хан Менгу-Тимур.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко