26 лютого. Пам’ятні дати

Сьогодні День кримського спротиву російській окупації

Вісім років тому, 26 лютого 2014 року, у Сімферополі відбувся багатотисячний мітинг кримських татар і проукраїнських активістів на підтримку територіальної цілісності України та проти проведення позачергової сесії Верховної Ради Криму. Тоді біля будівлі кримського парламенту з ініціативи Меджлісу зібралося близько 12 тис. кримських татар. Вони тримали у руках свої національні прапори та прапори України. Мітингувальники скандували: «Слава Україні – Героям слава!», «Банду геть!», «Крим – Україна!». На противагу цьому мітингу був організований мітинг «Русского єдінства», що керувався поплічником російських окупантів Сергієм Аксьоновим.

Як відомо, ще 20 лютого російські війська розпочали окупацію Криму. На півострові з’явилися вантажівки без номерів, так звані «зелені чоловічки» – озброєні військові без розпізнавальних знаків. Водночас відбулося створення й озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації.

26 лютого, в результаті сутичок під будівлею Верховної Ради Криму, двоє людей загинули й декілька десятків зазнали поранень. Згодом, після окупації півострова, слідчий комітет Росії порушив за цим фактом кримінальну справу (так звана «справа 26 лютого») і влаштував політичне судилище над Ахтемом Чийгозом, Мустафою Дегерменджі, Алі Асановим та іншими кримськотатарськими активістами.

Вже наступного дня, 27 лютого, спецпідрозділи ГРУ Росії зайняли приміщення Верховної Ради і Ради Міністрів Криму.

Впродовж наступних кількох днів вулиці міст і магістральні дороги півострова заповнили російські війська. «Зелені чоловічки» захопили адміністративні будівлі, взяли в облогу гарнізони Збройних сил України, морські порти і аеропорти. Керівництво Росії неодноразово стверджувало, що ці озброєні люди не є російськими військовослужбовцями. Однак після окупації півострова і проведення там фейкового «референдуму про статус Криму» росіяни визнали, що «зелені чоловічки» були військовослужбовцями ЗС РФ.

1 березня 2014 року Рада Федерації Росії підтримала звернення президента Путіна про дозвіл на застосування ЗС РФ на території України. В свою чергу, РНБО України через агресію Росії ухвалила рішення привести Збройні сили України у повну бойову готовність.

16 березня на окупованому півострові Росія провела так званий референдум щодо статусу Криму, а вже через два дні, 18 березня, в Кремлі відбулось підписання так званого Договору про прийняття Республіки Крим до складу Російської Федерації.

Міжнародні організації визнали окупацію півострова незаконною і засудили дії Росії. Зокрема, за цей час було ухвалено чотири резолюції ООН щодо Криму. Разом з тим, ряд західних країн запровадили проти РФ економічні санкції.

Відтоді минуло сім років і ситуація на окупованому Росією українському півострові залишається напруженою: окупанти обрали тактику залякування і терору місцевого населення. Нині в Криму заборонена діяльність Меджлісу кримськотатарського народу. Хвиля за хвилею проходять репресії, обшуки і незаконні затримання. Країна-агресор цинічно нехтує основоположними правами і свободами людини та міжнародним правом.

На сьогодні всі впливові міжнародні організації визнали окупацію й анексію півострова незаконними і засудили дії Росії. Зокрема, за цей час було ухвалено дев’ять резолюцій ООН щодо Криму. Разом з тим, ряд західних країн запровадили проти РФ економічні санкції.

Цього дня народилися

в Україні…

Леонід Позен (1849-1921) – український скульптор-передвижник, дійсний член Петербурзької академії мистецтв (з 1894 року).

Портрет роботи Миколи Ярошенка

Народився на Полтавщині, де був маєток його діда М. П. Позена.

Закінчив Першу полтавську гімназію та юридичний факультет Петербурзького університету. Мешкав у Полтаві у 1876–1891 роках. Працював товаришем прокурора Полтавського окружного суду. Потім працював у Петербурзі, з 1912 року – сенатор.

З 1891 року – член товариства передвижників.

Виконав численні скульптурні групи і статуетки на теми з життя та історії українського народу («Кобзар», 1883 р.; «Переселенці», 1884 р.; «Жебрак», 1886 р.; «Запорожець у розвідці», 1887 р.; «Скіф», 1889 р.; «Оранка на Україні», 1897 р. та інші). Створив погруддя Г. Г. Мясоєдова (1890 р.), Ф. Г. Стравинського (1897 р.), М. О. Ярошенка (1898 р., 1899 р.) та ін.

Автор пам'ятника Івану Котляревському (відкритий в 1903 році) і пам'ятника Миколі Гоголю (виконаний в 1913 році, встановлений у 1934) у Полтаві. Виконав для Полтавської школи імені Івана Котляревського скульптурне погруддя українського письменника. Твори Л.Позена зберігаються у Полтавському художньому музеї, Музеї українського образотворчого мистецтва у Києві, Третьяковській галереї у Москві, Російському музеї у Санкт-Петербурзі.

Помер у Петрограді, похований на Смоленському кладовищі.

Кость Степовий-Блакитний (справж. Костянтин Пестушко, 1898-1921), український військовий діяч, отаман Степової дивізії, Головний отаман Холодного Яру.

Пам'ятний монумент Костянтину Пестушку в селi Ганнiвка

В 1919 році – командир Середньодніпровської групи (2500 багнетів, 17 кулеметів), яка формально підпорядковувалася Нестору Махну. Учасник повстання проти Добровольчої армії. Збільшивши Середньодніпровську групу до 3000 бійців, перейменував її на Республіканське військо. Далі діяв самостійно.

У травні 1920 року створив та очолив Степову дивізію, яка налічувала від 12 до 18 тисяч бійців. Вів боротьбу з більшовицьким режимом партизанськими методами. Один із керівників повстання весни – осені 1920 року. Діяв на Херсонщині, Катеринославщині, в Київській губернії, зокрема на Чигиринщині, в Холодному Яру. Командував Першою Олександрійською повстанською армією. Для нейтралізації Костя Блакитного ЧК розробила спецоперацію і заарештувала понад 50 осіб причетних до повстанського штабу Пестушка. Загинув 9 травня 1921 року у Ганнівці в бою з підрозділом криворізьких чекістів. Похований у рідному селі.

Більше інформації і фотографій тут: https://www.dsnews.ua/ukr/nasha_revolyutsiya_1917/stepova-diviziya-pestushka-istoriya-odnogo-z-naybilsh-uspishnih-11052020200000

Дарія Ребет (уроджена Цісик; 1913-1992), дружина відомого націоналістичного діяча проф. д-ра Лева Ребета.

Народилася на Буковині. І батько, і мати походили з родин священиків – греко-католицької та православної. Дарія закінчила гімназію, пізніше стала магістром права – навчалася на юридичних факультетах Львівського та Люблінського університетів. Чи не все життя Дарії Реберт присвячене боротьбі за волю України. Вона завжди була в гущі найбільш драматичних і доленосних подій цієї боротьби. На початку 30-х належала до молодіжної структури ОУН у Стрию, очолювала жіночі групи Стрийської окружної екзекутиви ОУН в Стрийській окрузі. В 1934-1938 роках – член Крайової екзекутиви ОУН на Західно- Українських Землях, відповідала за зв’язки з керівництвом українських націоналістів, що перебувало в еміграції. За участь в українському націоналістичному русі кілька разів заарештовувалась польською поліцією, відбувала піврічне ув’язнення в тюрмі (1939). З квітня 1941 року стає членом ОУНР. Під час німецької окупації налагоджувала роботу підпільних осередків ОУНР. У серпні 1943 взяла участь у роботі 3-го Надзвичайного Великого збору ОУНР. З вересня входила до складу ініціативного комітету, який підготував проведення Першого великого збору Української Головної визвольної ради (1944). Була обрана членом І-ї Президії УГВР, брала участь у розробці програмних документів УГВР. У повоєнний час жила в еміграції в Німеччині. Після розколу ОУНР у грудні 1956 року приєдналася до ОУНЗ і була обрана до складу її Політичної ради. З 1979 очолювала діяльність Політичної ради ОУНЗ і перебувала на цій посаді до червня 1991 року. Пішла з життя 5 січня 1992 року в Мюнхені.

Любомир Гузар (1933-2017), єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал Католицької церкви.

Блаженнійший Любомир Гузар – справжній громадянин світу. Народився у Львові, 1944-го родина переїхала до Австрії, потім оселилися у США. У Сполучених Штатах він прожив 20 років. Закінчив семінарію, вивчав богослов’я в Католицькому університеті у Вашингтоні, студіював філософію у Фордгамському університі. 1969-го переїхав до Риму – у «вічному місті» прожив майже 25 років. Тут захистив дисертацію, 9 років викладав у Папському місійному університеті «Урбаніана». 1977-го висвячений Верховним архієпископом Йосифом Сліпим на єпископа. За рік став архімандритом монастиря Студійського Уставу. Об’їздив мало не весь світ, бував усюди, де знаходяться греко-католицькі громади (Австралія, Латинська Америка, Європа). «Ці подорожі наштовхнули мене на дуже просту і ясну думку – люди всюди однакові. З ними треба розмовляти, спілкуватися. Їх треба слухати, їх треба поважати. Тільки з взаєморозуміння і взаємоповаги може вирости щось вагоме і гідне», – зауважує кардинал Гузар. 1993-го він повернувся в Україну. На надзвичайному Синоді єпископів УГКЦ був обраний її главою: з 28 січня 2001 року Верховний архиєпископ Львівський, з 25 серпня 2005 року по 10 лютого 2011 року Верховний архиєпископ Києво-Галицький – предстоятель Української греко-католицької церкви.

У 2011 році пішов у відставку, передавши паству і церкву Святославу Шевчуку. Блаженнійший Любомир Гузар упродовж багатьох років залишається беззаперечним моральним авторитетом не тільки для греко-католиків, але й для віруючих інших конфесій та людей далеких від релігійного життя. Його слово завжди мудре, вагоме і доцільне. Це слово пастиря, за яким відчувається величезний досвід – як людський, так і релігійний. Позбавлений радянського досвіду, він привніс із собою на наш пострадянський простір, де сама ідея людських взаємин є глибоко спотвореною лицемірством, хамством, підлабузництвом, основою яких, без сумніву, був страх, і нову манеру спілкування.

…і в світі

Віктор Гюго (1802-1885), французький письменник, публіцист, громадський діяч.

Автор драм «Кромвель», «Ернані», «Король бавиться», «Рюї Блаз», збірки громадянської лірики «Осіннє листя», «Пісня сутінків», романів «Собор Паризької богоматері», «Знедолені», «Трудівники моря», «Людина, що сміється», «Дев’яносто третій рік» та ін.

«Ти чекаєш подробиць про Віктора Гюго… Це звичайнісінький чоловік із доволі некрасивим обличчям і вульгарною зовнішністю. У нього чудові зуби, прекрасний лоб і немає ані вій, ані брів. Він говорить мало, – начебто занадто обережний і не хоче сказати чогось зайвого. Він ввічливий і трохи бундючний. Мені подобається тембр його голосу. Я з величезним задоволенням споглядав його. Я дивився на нього з подивуванням, як дивляться на скриньку, в якій лежать мільйони і царські діаманти, роздумуючи про все, що створено цим чоловіком, котрий сидів на маленькому стільці, поряд зі мною, і не міг відірвати погляд від його правої руки, яка написала стільки прекрасного. Ця людина з самого мого народження заставила битися моє серце…», – писав Гюстав Флобер у листі до сестри Кароліни у січні 1843 року.

Майбутньому авторові «Мадам Боварі» було тоді лише 22 роки, а Гюго – 41; були вже написані майже всі кращі його твори. Попереду на Гюго чекали майже 20 років вигнання, життя в еміграції, повернення на батьківщину, обрання до Сенату… Божевілля доньки і смерть двох синів підірвали залізне здоров’я французького письменника, і він помер у віці 83 років. Був похований, незважаючи на протест архієпископа, в Пантеоні–усипальниці великих людей Франції.

Каміль Фламмаріон (1842–1925), французький астроном і письменник.

Т.зв. «Гравюра Фламмаріона» вперше була надрукована в його книзі «Атмосфера: популярна метеорологія»

Каміль Фламмаріон – автор праць про небесні тіла, кліматологію й атмосферу Землі, науково-популярних книг, серед яких особливо відомими були «Історія неба» та «Численність заселених світів». Ці надзвичайно популярні книжки публікувалися в видавництві «Фламмаріон», яке належало його брату Ернесту, й були в той час справжніми бестселерами. У 1861 опублікував книгу «Множинність жилих світів», яка стала початком великої серії його популярних астрономічних робіт. Найвідоміша книга К. Фламмаріона «Популярна астрономія» була випущена в 1880 році рекордним для того часу тиражем в 100 тисяч примірників і була розпродана протягом місяця. Потім книга витримала безліч перевидань протягом десятків років і перекладена всіма основними європейськими мовами.

Реджеп Тайї́п Ердоган (1954), турецький державний діяч, політик, президент Туреччини.

Вищу освіту здобув на факультеті економіки і комерційних наук Університету Мармара, який закінчив у 1981 році. Ще в університеті Ердоган став активістом «Національної турецької студентської асоціації».

У березні 1994 року в Туреччині пройшли місцеві вибори, в результаті яких Ердоган був вибраний мером Стамбула. У 2001 р. Ердоган заснував «Партію справедливості», яка вже наступного року здобула більшість місць у парламенті. Весною 2003 р. йому довірили крісло прем'єр-міністра. Він зміг досягти високих результатів у боротьбі з корупцією, а також побудував низку електростанцій та громадських установ.

Реджеп був прихильником демократії та приєднання Туреччини до ЄС. Влітку 2014 р. він переміг на перших прямих президентських виборах шляхом народного голосування – до цього президент обирався членами парламенту.

У 2016 р. у Туреччині було здійснено безуспішну спробу військового держперевороту, під час якого Ердоган мало не загинув у Мармарисі. Після придушення перевороту Ердоган вступив у конфлікт із керівництвом Євросоюзу, Туреччина за 3-4 роки різко зрушила до єдиновладного правління.

У 2020 р. Туреччина заявила про підтримку Азербайджану під час великомасштабних бойових дій у Карабаху. Сьогодні Україна та Туреччина активно розвивають економічну та військову співпрацю.

Реджеп Тайіп Ердоган має сторінку в «Інстаграмі», на яку підписано понад 9 млн осіб.