2 травня. Пам’ятні дати

Сьогодні християни східного обряду відзначають найвеличніше свято – Світле Христове Воскресіння, або Великдень.

Великдень, а саме так здавна називали українці цю особливу неділю року, є найдавнішим і найголовнішим християнським святом усього богослужебного року і приурочене Воскресінню Ісуса Христа. Християнська Пасха тісно пов’язана з єврейською і дослівно перекладається як «проходження повз». Але якщо для іудеїв Песах є символом визволення від єгипетської неволі й обретінням Землі Обітованої, то для християн Пасха символізує перемогу життя над смертю, звільнення від тягарів гріха, перехід зі стану несвободи в царину свободи і любові. Пасхою називається і Сам Христос, принесений у жертву за гріхи людства.

За Євангеліями, після того, як Ісус прийшов до Єрусалима, був зраджений і страчений на хресті, а потім похований у печері відданими учнями – Він воскрес. Недільного дня, прийшовши до Його гробу, жінки-мироносиці виявили, що місце поховання порожнє. Натомість побачили ангела, який сповістив їм, що Ісус воскрес. Невдовзі одній із них явився Христос і сказав про Своє воскресіння. Радісна звістка надзвичайно швидко поширилася Єрусалимом, а потім і всією Іудеєю.

Саме тому в ніч проти неділі в усіх церквах правиться святкова всенощна, кульмінацією якої є урочиста хода вірян навколо храму з запаленими свічками, великодній подзвін і сповіщення священиком двохтисячолітньої звістки: «Христос воскрес!», на що паства радісно відповідає: «Воїстину воскрес!»

На жаль, цього року, як і минулого, у зв'язку з пандемією коронавірусу і оголошеним через це карантином, побувати на святковій службі в храмі та освятити великодній кошик, як зазвичай, християни не зможуть. Проте, Великодні богослужіння з церков транслюватимуть телеканали.

Події дня:

Сім років тому, 2 травня 2014 року, сталися трагічні події в Одесі, коли під час масових заворушень загинуло до півсотні людей. Як відомо, станом на травень 2014 року, Крим був під російською окупацією, на сході країни вже точилися бойові дії, але загалом країна жила мирним, хоча й дещо напруженим життям. Одеса не була винятком – на вечір у місті був запланований футбольний матч. Попри намагання Кремля просунути «Русскую весну» і проголосити «Одесскую народную республику», ці спроби виявилися марними, а ситуація в місті за оцінками тієї ж ОБСЄ була доволі спокійною. Втім трагічні події розвивалися надзвичайно стрімко і їхнім результатом стала загибель майже півсотні людей, що шокувало не тільки українців, але й увесь світ. Напередодні футбольного матчу між одеським «Чорноморцем» і харківським «Металістом» була запланована спільна хода уболівальників обох команд і проукраїнськи налаштованих одеситів центральними вулицями міста. Тим часом, учасники одеського Антимайдану, наметове містечко яких розташовувалося на Куликовому полі (неподалік від місцевого залізничного вокзалу), побачили в цьому загрозу власній безпеці й вирішили зібратися на Олександрівському проспекті біля перетину з вулицею Жуковського. О 15-ій годині дня колона футбольних фанатів, активістів місцевої «Самооборони» та Євромайдану, зібралася на Соборній площі й рушила у напрямку до до Парку культури і відпочинку імені Тараса Шевченка, на центральний стадіон «Чорноморець». Коли вони дійшла до Олександрівського проспекту, то піддалися нападу антимайданівців. Досить швидко масові заворушення, в яких брали участь декілька тисяч людей, перейшли на всі центральні вулиці Одеси – Грецьку, Дерібасівську, Грецьку площу. Невдовзі пролунали і перші постріли. Ситуація вийшла з-під контролю. Десь о 18 годині проукраїнські сили почали тіснити антимайданівців до місця їхньої дислокації – Куликового поля. Табір сепаратистів було спалено, а самі антимайданівці забарикадувалися у Будинку профспілок. Сторони конфлікту закидували одне одного пляшками із запальною сумішшю, стріляли. Невдовзі в будівлі виникла пожежа, в результаті якої загинуло кілька десятків чоловік. Загалом під час заворушень в Одесі загинуло 48 людей. Понад 200 людей звернулися за медичною допомогою. Більшість жертв трагедії загинули у Будинку профспілок. Згодом слідством було встановило, що масові заворушення в Одесі були організовані й умисно сплановані. Рішенням Одеської міськради цього дня вшановують пам’ять загиблих. 

Ювілеї дня:

161 рік від дня народження Теодора Герцля (1860-1904), австрійського адвоката, журналіста, засновника політичного сіонізму і фундатора Всесвітнього сіоністського конгресу (1897). Автор книги «Єврейська держава. Досвід сучасного рішення єврейського питання». Книжка вийшла друком у лютому 1896 року у Відні. Основна думка книги полягає в тому, що єврейське питання потрібно вирішувати не еміграцією з однієї країни в іншу, або ж асиміляцією, а створенням незалежної єврейської держави. Політичне рішення єврейського питання, на думку Герцля, повинно бути узгоджено з великими світовими державами. Мрії Герцля про державу Ізраїль справдилися через 43 роки після його смерті. Поховали Теодора Герцля спочатку на міському цвинтарі Відня поряд з могилою батька, а 14 серпня 1949 року його прах (згідно заповіту) було перепохований на горі Герцля в Єрусалимі. Неподалік від його могили відкрито музей Герцля; його іменем назване ізраїльське курортне місто Герцлія.

109 років від дня народження Акселя Шпрінгера (1912-1985), німецького видавця, засновника одного з найбільших у Європі видавничих концернів «Axel Springer», що випускає понад 150 найменувань газет і журналів у понад 32 країнах світу, а також щоденних газет Die Welt та Bild – газети-таблоїда, найуспішнішого медіапродукту Німеччини. Шлях Акселя Шпрінгера до вершин медіа-Олімпу був передбачуваним і не надто важким. Народився він у заможній родині гамбурзького видавця, був любимчиком матері, мріяв стати артистом оперети. Досить довго юнак ні про що серйозне не думав – вечірки, розваги, вродливі дівчата, модний гардероб, подорожі в Берлін та на острів Зюльт у Північному морі – звичайне світське життя гамбурзького денді. Втім, виконуючи батьківську волю, все ж став журналістом. Нацистів не підтримував, тому досить легко отримав ліцензію на випуск друкованої продукції від британської окупаційної влади у 1946 році. Історія майже анекдотична. Британський офіцер, стомлений довгими розмовами з безкінечними фіктивними борцями з націонал-соціалістами, запитав: «А хто переслідував вас, пане Шпрінгер?» Той відповів: «Тільки жінки», - і отримав ліцензію на видання своєї першої газети. Аксель Шпрінгер одразу ж відчув бажання переживших війну читачів до «легких, душевних» історій, розваг і почав випускати популярну газету, в якій «щоденний прогноз погоди був набагато важливішим за будь-які політичні події». Зразком для видавця слугувала бульварна преса Великобританії. Великі фото, великі промовисті заголовки, матеріали, що мали на меті не інформувати, а викликати емоції – такою була газета Акселя Шпрінгера. Цікаво, що Шпрінгер спочатку не підтримував прозахідну орієнтацію Конрада Аденауера, але після відвідин у 1958 року Москви і зустрічі з Микитою Хрущовим (радянський лідер спілкувався  з видавцем як із звичайним журналістом, навіть дещо зверхньо, на що той дуже образився), різко змінив свої погляди. Відтепер він розпочав справжню боротьбу з комуністичним режимом НДР. Штаб-квартира концерну була перенесена з Гамбурга до Берліна (поближче до Стіни), а все, що Шпрінгер вважав політично важливим, з’являлося на першій шпальті газети Bild. Наприкінці 60-х, початку 70-х років Аксель Шпрінгер був одним із найненависніших людей для німецьких лівих. На штаб-квартиру концерну та на редакції його видань було скоєно ряд нападів, під час яких були навіть і жертви. Так, у 1972 році у Гамбурзі під час вибуху двох бомб були поранені 17 співробітників. Нині контрольний пакет акцій медіа-холдингу «Axel Springer» належить п’ятій дружині видавця – Фріді Шпрінгер. 

49 років від дня народження Двейна Джонсона (1972), американського рестлера і кіноактора, відомого також під псевдонімом Скала. З 1996 року по 2004 рік виступав у World Wrestling Federation/Entertainment (WWF/E). З 2011 року знову працює в WWE, нерегулярно виступаючи в основному на бренді Raw. Є восьмиразовим чемпіоном WWF/E, дворазовим чемпіоном WCW, дворазовим інтерконтинентальним чемпіоном WWF і п’ятиразовим командним чемпіоном WWF. Також є шостим чемпіоном Потрійної корони і переможцем Королівської битви 2000 року. У 2000 році Джонсон написав автобіографічну книгу «The Rock Says», яка була одним із бестселерів New York Times. З 2001 він почав зніматися в кіно, а в 2002 році виконав головну роль у фільмі «Цар скорпіонів». Його гонорар в 5,5 мільйона доларів був занесений в Книгу рекордів Гіннесса як найвищий гонорар за першу головну роль. Крім того, Джонсон знявся в таких фільмах, як «Мумія повертається», «Широко крокуючи», «Скарб Амазонки», «Doom», «Зубна фея», «Копи в глибокому запасі», «G.I. Joe: Кидок кобри 2», «Геракл», а також в кіносерії «Форсаж». Є одним із найліпших приятелів екс-губернатора Каліфорнії Арнольда Шварценеггера.

Роковини смерті:

121 рік з дня смерті Івана Айвазовського (1817-1900), видатного живописця-мариніста. Іван Айвазовський увійшов в історію світового мистецтва як мариніст-романтик, майстер класичного пейзажу. За своє життя художник створив понад 6 тисяч полотен. Сам Іван Айвазовський вважав себе вірменином і ніколи не приховував своєї національності. Про цей факт свідчать запис, зроблений у метриці феодосійської вірменської церкви. Початкову освіту юний Айвазовський одержав у вірменській парафіяльній школі, а потім закінчив Сімферопольську гімназію. Із 1833 року він навчається в Академії мистецтв у Петербурзі. Закінчивши курс навчання із золотою медаллю першого ступеня, Айвазовський одержав право на поїздку за кордон, однак спочатку художника відрядили до Криму (1838-1840) писати види приморських міст. У 1840 році художник поїхав до Італії, де за декілька років створив майже 50 картин. Великий успіх очікував Івана Костянтиновича у Парижі, Лондоні, Амстердамі. В 1844 році, після чотирьох років перебування за кордоном, Айвазовський повернувся на батьківщину визнаним майстром, академіком Римської, Паризької й Амстердамської академій мистецтв. Тут він одержав звання академіка Петербурзької Академії мистецтв і був зарахований царським указом до Головного морського штабу зі званням живописця й правом носіння мундира морського міністерства. У цей час художнику ледь виповнилося 27 років, але за плечима вже була блискуча школа живопису, величезний творчий успіх, світова слава пейзажиста. Мешкаючи постійно у Феодосії, живописець багато працює, але не замикається в стінах своєї майстерні. Він веде велику громадську діяльність, займається археологічними розкопками, постійно відкриває виставки своїх робіт, як на батьківщині, так і за кордоном. Згодом він стає академіком ще двох європейських академій мистецтв - Штутгартської й Флорентійської. За сприяння Айвазовського в Феодосії з’явилися водопровід, музей старожитностей і живопису, навчальні заклади, було реконструйовано морський порт і побудовано залізницю. У 1880 році, у власному будинку, художник відкрив залу для демонстрування феодосійцям своїх картин. Після смерті Айвазовського, за його заповітом, будинок «з усіма в ній картинами, статуями й іншими творами мистецтва, що перебувають у цій галереї» перейшов у власність міста. Нині це Феодосійська картинна галерея імені Івана Айвазовського, яка є одним із найдавніших художніх музеїв України.