Віталій Марків, український військовослужбовець Національної гвардії України

Завершилася одна з найважливіших моїх битв… Це моя найголовніша перемога

Апеляційний суд у Мілані 3 листопада 2020 року виправдав нацгвардійця Віталія Марківа, якого суд присяжних міста Павії засудив до 24 років позбавлення волі за начебто причетність до загибелі італійського фотокореспондента Андреа Роккеллі та його перекладача, росіянина Андрія Миронова у травні 2014-го на Донбасі. Суд Мілану про своє рішення оголосив близько 20:00 за місцевим часом. Рішення суду Марків почув у в’язниці. Через коронавірус його вперше за роки судової тяганини не доставили до будівлі суду на засідання. Весь час він був на відеозв’язку в режимі онлайн. Три роки, чотири місяці, два дні український військовослужбовець Віталій Марків перебував за ґратами в Італії.

Його справа почалася 2017 року, коли разом із дружиною Марків прилетів до Італії в гості до мами. Його затримали в аеропорту Болоньї італійські правоохоронці. Українець добре володіє італійською, майже 10 років прожив у Італії. Коли почався Майдан, він вирішив, що має бути в Україні. А коли в Україну прийшла війна, він не вагаючись пішов захищати рідну землю. Про тяжке випробування останніх років Віталій розповів у інтерв’ю власному кореспондентові Укрінформу в ніч, коли вперше за три роки вийшов на волю.

ДОРОГА НА ВОЛЮ
- Віталію, передусім вітаю вас! Дякую, що посеред ночі погодилися поговорити. Як почуваєтеся? Які були ваші перші емоції, коли зрозуміли, що ви вже вільна людина?

- Насамперед мені в це не вірилося. Я готувався до найгіршого. Я був готовий до найгіршого, але ніколи не полишав надії на найкраще. Знаєте, це я зараз усвідомлюю, що я справді вільна людина, а як тільки пролунала фраза «не винен», мені не вірилося... Там, у тюрмі, я не очікував цього, але це був надзвичайно великий сюрприз. Для мене це одна з найважливіших мої битв і найголовніша моя перемога, особисто як людини, як чоловіка.

- Як вас проводжали та зустрічали? Що ви відчули, коли без супроводу ішли тією дорогою біля в’язниці до рідних, які приїхали по вас пізно ввечері одразу після рішення суду?

- Знаєте, кожен раз, коли я виїжджав з тієї тюрми на судові процеси, мене возили у спеціальному авто, де було дуже велике обмеження видимості, тому що ти вже майже в клітці. Побачити щось неможливо, але я все одно бачив цю дорогу, якою, я вірив, що рано чи пізно я пройду. І коли нарешті мої найголовніші побажання справдилися, коли я вже ішов з тими сумками, коли засуджені з моєї секції починали бити в двері, тобто, це за традицією, коли людину випускають, – це були величезні емоції, мене переповнював океан емоцій, які словами просто не описати. Я нарешті обійняв матір… Побачив Арсена Борисовича (міністра внутрішніх справ Арсен Аваков був на засіданні суду, – авт.), консула, українського посла та журналістів. І я думав: нарешті цей сон перетворюється в реальність.

ПЕЧІНКОВИЙ ТОРТИК

- Ви не бачили дружину три роки. Ви заборонили їй провідувати вас у в’язниці. Як готуєтеся до зустрічі? Ваша мати казала мені, що ви вже замовили смаколики.

- Це суто принципово було. Я їй не забороняв, ми домовилися, щоб вона до мене не приїздила. Вона була готова за першим дзвінком сісти на літак і прилетіти в Італію, але ми з нею домовилися, щоб вона на мене чекала в Києві.

Чому? Тому що я пам’ятаю, як вона це все перенесла, мій арешт. Я бачив її стан, коли на мене наділи наручники, я бачив, що там були такі емоції, що словами не описати. Я розумів, через що повинні були проходити моя мати, моя сестра, через ці всі перевірки, щоб побачитися – на мою думку, це було дуже ганебно. І я не хотів, щоб вона, така вразлива, теж через це проходила. Якби була моя воля, інші б теж до мене не приходили – через ці всі обшуки, перевірки, вмовляння передати посилку, зайві грами, кілограми.

Тому зустріч із дружиною… я поки ще не уявляю, як вона буде відбуватися.

На мене ще моя собачка чекає, йоркширський тер’єр, не знаю, як вона на мене відреагує. Я згадую, як вона мене чекала, коли я приїжджав з АТО, зі служби, тому не знаю, як це все відбуватимуться, буду діяти по ситуації.

Знаєте, мама у мене золота, а теща – дорога. Я у своєї дорогої тещі замовив свій улюблений печінковий тортик. У мене теща, вона робить такий тортик – незабутній. Це така святкова страва, бо я дотримуюся здорового, спортивного способу життя.

- З вас знято абсолютно всі обвинувачення та обмеження, ви вільна людина, повертаєтеся в Україну. До Італії плануєте колись знову приїхати? Чи є у вас бажання після того, що з вами сталося?

- Не потрібно судити всю країну, весь народ за діяннями окремих людей. Це було б несправедливо. Навіть незважаючи на те, що мене засудили іменем італійського народу, я не буду в цій грі. Тому насамперед я хочу, щоб абсолютно й остаточно це все закінчилося, я буду говорити зі своїми адвокатами, а далі будемо діяти. У мене тут мати, сестра, вітчим у Італії.

ЗАВДЯКИ ВЕЛИКІЙ ПІДТРИМЦІ

- У вас забрали три роки життя. Ви провели їх за ґратами. Зараз, коли вас виправдали, чи будете ви звертатися до суду? Які будуть ваші подальші дії?

- Звісно, винні мають бути притягнуті до відповідальності. Я переконаний, що люди, які знали, що я не винний, вони просто мовчали. Тому це вже буде після консультацій з моїми адвокатами, і далі будемо діяти за обставинами. Мене намагалися зганьбити не тільки як людину, а й зганьбити мене як військовослужбовця. З мене робили людину, яка не шанує нічого, ніяких людських законів, воєнної доктрини, узагалі – людина беззаконня. Своєю витримкою, своєю вихованістю, дисципліною я продемонстрував, чого я вартий і які саме ідеали дали мені можливість вистояти всі ці випробування.

- Які ваші подальші плани після повернення в Україну? Військова кар’єра? Чи плануєте дитину?

- Звісно, про вирішення демографічної проблеми – ми це вже обговорювали з дружиною… Це буде одна з найперших дій.

А що стосується подальших моїх планів, я військовослужбовець, тому продовжу службу, а там далі діятимемо за обставинами.

- Пане Віталію, останнє запитання – і я відпускаю вас до рідних. Що допомагало все це витримати у в’язниці? Фізичні вправи, книжки?..

- Витримати? Це все завдяки великій підтримці... Зокрема, української діаспори. Це все було патріотичне виховання, українські письменники… Це була моя дисципліна військова, моя наснага до спортивного розвитку, бо у здоровому тілі здоровий дух. Завдяки рідним, громаді в Італії, усім небайдужим – я мав величезну емоційну підтримку.

Ірина Драбок, Гаага

Фото: Євген Котенко, Укрінформ