Не завдяки, а попри: внутрішня сила й креатив Яни Штапір
Чому в Україні на вулицях, на відміну від Європи, не часто бачиш людей з інвалідністю?
Багато хто з нас зневіряється в своїх силах, опускає руки, кидає справу життя напівшляху і впадає у відчай. Паралельно існує інший тип людей, скоріше навіть особистостей, в яких менше умов для розвитку, але більше внутрішньої сили і креативу. Вони не мають вихідних, обожнюють свою справу, вони не припиняють мріяти і дякувати за кожен прожитий день.
Ми хотіли б вас познайомити з Яною Штапір – 25-річною київською художницею та дизайнеркою. У Яни довга чорна коса, виразні очі та щира посмішка. А ще вона – на візку.
Яна займається творчістю з дитинства, любов до малювання приживила їй мати. Ще з трьох років дівчина розмальовувала картинки, не виходячи за контури. З дванадцяти Яна чітко вирішила стати художником-дизайнером, в дорослому віці вступила до Державного інституту декоративно-прикладного мистецтва.
Яна веде активний і різноманітний спосіб життя: одного дня має зустрічі, іншого – малює, створює дизайнерські проекти, проводить мистецькі майстер-класи, бере участь у виставках, зауважте – навіть світового масштабу. Володіє багатьма техніками живопису, рисунку, вітражу, займається ландшафтним, інтер’єрним дизайном.
Хотілося б додати, що в Україні на вулицях, на відміну від Європи, майже не побачиш людей з інвалідністю. Це пов’язано не з тим, що за кордоном їх більше, а з тим, що українські міста мало пристосовані для людей на візках. Їм важко робити прості переміщення, які ми робимо кожен день: спускатись в переходи, користуватись маршрутками, метро та трамваями. Пандуси занадто похилі, тому самостійно ними не скористаєшся, в старих трамваях занадто високі підйоми, в маршрутках – занадто вузький прохід. Тому багатьох такий дискомфорт замикає у стінах дому.
Непристосованість українських міст заважає багатьом людям з інвалідністю реалізовуватись.
«Я б хотіла підівчити англійську мову, але до будь-яких курсів потрібно добиратись. А коли бачиш, що немає ліфта чи пандуса, починаєш думати – чи потрібно тобі воно взагалі, чи можна від цього відмовитись»
Незважаючи на те, що Яна дуже любить подорожувати, кожна подорож для неї – випробування. Зараз вона дуже мріє поїхати у Львів, але відкладає цю поїздку зокрема й через (архітектурну) і транспортну доступність.
Людям з інвалідністю – для того, щоб залишатися активними в Україні, – часто доводиться докладати титанічні зусилля. Яна та її мама наголосили, що часто відчувають неприємну увагу з боку людей загалом, а також брак увічливості. Це пов’язано із залишками радянського менталітету, де інвалідність вважали тим, що краще не показувати. Насправді, сьогодні українці роблять великі кроки до інклюзивності: відкривають простори, де однаково комфортно почуваються люди з різними вадами і без них, створюються спеціалізовані проекти, з’являються вакансії для людей з інвалідністю. Нам усім потрібно навчитися сприймати інвалідність як щось абсолютно нормальне.
Марта Крутень, Олександра Багмет, Київ
Фото Олександри Багмет