«Ігри нескорених». Ті, що вже перемогли

Національна збірна України «Ігор нескорених» 21 вересня відбуває до Торонто, де представлятиме нашу країну на масштабних міжнародних змаганнях для поранених військових та ветеранів. Разом із 15 спортсменами-ветеранами основного складу до Канади вирушають і 15 нескорених з резерву – таке рішення команда ухвалила ще у квітні, коли під час Національних ігор було визначено 30 фіналістів.  

«Ігри нескорених», започатковані принцом Гаррі у 2014 році, цьогоріч відбудуться втретє. Вони проходитимуть у рамках святкування 150-річчя Канади з 24 по 30 вересня. У турнірі візьмуть участь понад 550 поранених бійців із 17 країн, що змагатимуться у 12 адаптивних спортивних дисциплінах.

Для української команди ці змагання стануть першими. Наші спортсмени, які  готувалися до турніру майже рік, продемонструють свої досягнення у шести видах спорту – веслування на тренажерах, атлетика (біг і ядро), плавання, стрільба з лука, велоспорт на шосе та пауерліфтинг.

- Ви поїдете до Торонто, думаю, щоб просто отримати свій час слави, тому що вашу основну перемогу – перемогу над собою – ви вже здобули, – сказала під час урочистої церемонії проводів збірної віце-прем'єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе.

Кореспонденти Укрінформу разом з іншими журналістами побували на фінальному відкритому тренуванні членів Національної збірної України «Ігор нескорених» та партнерів, які допомагали нашій команді підготуватися до турніру. 

ЯК ГАРТУВАЛИСЯ ДУША І ТІЛО

У спортклубі Збройних сил України, де проходило відкрите тренування, того дня було багатолюдно і гамірно. 

Організатори заходу запропонували партнерам української збірної «Ігор нескорених» – представникам Агенції НАТО з підтримки та постачання, міжнародної компанії Crown Agents, Центру стратегічних комунікацій StratCom Ukraine, телеканалу СТБ – на кілька годин відчути дух змагань. Усі вони отримали такі ж анкети з переліком видів спорту, які видавали учасникам національних відборів, і так само мали визначитися, в  яких дисциплінах вони найкращі, а потім підтвердити це власними результатами. 

Поки одягнені у сині футболки із символікою НАТО партнери придивлялися, як краще підійти до того чи іншого спортивного снаряду, члени збірної – принаймні ті, кого ще не взяли в облогу журналісти, продовжували тренування.  

Чекаючи своєї «черги» до  спортсменів, заводжу розмову з телеведучим Ігорем Кондратюком, який із цікавістю роззирається навкруги. Він розповідає, що протягом тижня змагань разом із родичами спортсменів, інструкторами, зірками спорту і шоу-бізнесу коментуватиме «Ігри» під час щоденних ефірів з київській студії телеканалу. З членами української збірної досі Кондратюк зустрічався лише під час оголошення основного складу команди у фіналі національного відбору, тому фаворитів поки що не має. А от із найближчим для себе видом спорту Ігор уже визначився – це стрільба з лука, тому що ним займається його молодша донька.  

Побачивши, що колеги-журналісти відходять від велотренажера, де завзято крутить педалі 25-річний киянин Павло Мамонтов, поспішаю до нього. 

- Скільки сьогодні вже проїхали?

- Поки що небагато – з дому на Теремках на Труханів острів, а потім звідти сюди 10 кілометрів, – перераховує хлопець. – Я тренуюся з хлопцями не тільки з «Інвіктуса», ми накатуємо в основному по 100 кілометрів, а вчора проїхав 120. Тренуюся щодня. Так треба. Навіть у режимі відпочинку щодня треба проїхати хоча б 60 кілометрів, щоб підтримувати форму.

Павло розповідає, що у мирному житті займався конькобіжним спортом і тайським боксом, але зізнається, що тренери його не дуже любили за байдужість до змагань. Потренуватися для себе – із задоволенням, а змагатися – з ким, навіщо?

В АТО Павло потрапив добровольцем – воював у складі мінометного підрозділу батальйону «Азов». Під час з одного з обстрілів отримав серйозне мінно-вибухове поранення руки. Тоді двоє його побратимів загинуло, а шістьох було поранено. 

Після поранення Мамонтов довго не міг повернутися до активних занять спортом – то через навчання в Українського католицькому університеті у Львові, то через участь у різних проектах, які Павло не хотів пропускати, «щоб не втрачати можливостей, поки молодий». 

Пережите в АТО теж відразу не відпускало, тому молодий ветеран спершу сам пройшов курси психологічної адаптації для тих, хто повернувся з війни, які проводить громадська організація побратими, а потім навіть отримав диплом військового психолога, щоб допомагати іншим.    

Про «Ігри нескорених» Павло довідався від знайомих волонтерів – вони розповіли, що є такі змагання, і скинули посилання на сайт «Інвіктус, хоча тоді ще не відомо було, чи Україна братиме участь в «Іграх нескорених».    

- Коли я відкрив сайт і подивився фото і відео хлопців, які брали участь в «Іграх» в Орландо в США, пам'ятаю, відчув такий наплив емоцій – у мене аж клубок був у горлі, – згадує Мамонтов. – Це було так круто! І ось на цих емоціях я написав мотиваційного листа – чому я хотів би взяти участь у цих змаганнях, і чому для мене це важливо. Зараз це важко сформулювати, тому що я вже тут, а тоді такий стан був... Мені потім організатори українського відбору сказали, що я був одним із небагатьох, хто подавав мотиваційний лист, – багато хто просто заповнив анкету. 

Коли питання участі України в «Іграх нескорених» вирішилося, всіх аплікантів запросили пройти відбір. Киянин Павло у столичному етапі не зміг узяти участі через навчання, тому разом із другом поїхав наздоганяти свій шанс в Одесі. 

- Я поздавав із максимальними результатами всі види спорту, і вийшло так, що етап за етапом  проходив далі, і ось зараз уже у фіналі в основному складі, – ділиться Павло. – Та навіть якби не пройшов відбору, занять спортом уже не покинув би – мені настільки сподобався велоспорт, що я й дружині купив велосипед, і ми тепер разом виїжджаємо. 

Нашу розмову зі спортсменом перериває один з інструкторів, який просить хлопця подивитися на покази сусіднього велотренажера, де крутить педалі керівник трастового фонду НАТО з медичної реабілітації в Україні Наталія Мельниченко.

Павло «спішується» і схиляється над велосипедом, а я вирішую розшукати у вирі, що виник у тренажерному залі, єдину жінку в збірній Катю Михайлову. 

- Вона, напевно, на полі для стрільби з луком, – каже мені один з організаторів заходу. – Ви її впізнаєте за короткою стрижкою.

Катіна коротка стрижка насправді виявляється жіночим варіантом козацької зачіски. Мою пропозицію поговорити до приходу «основних сил» журналістів дівчина спочатку відхиляє – каже, що спершу тренування, а потім розмова. 

З цим аргументом важко сперечатися, тому я відходжу убік. Спортсменка, ладнаючи лук, про щось перемовляється з наймолодшим у команді 22-річним Романом Панченком. Він уже зробив постріл, і тепер, сидячи у візку, чекає оцінки інструктора. Може, він виявиться балакучішим?

- Скільки пострілів ви робите за тренування? – запитую в хлопця. 

- В середньому двісті, а інколи буває й триста, – коротко відповідає Роман. 

- А поцілите в яблуко, як Робін Гуд чи Вільгельм Телль, які ставили цю мішень комусь на голову? 

- Думаю, що так, але перевіряти не буду, – не підтримує мого жартівливого тону спортсмен, який пройшов АТО. 

У цей момент до нас підходить Катя.

- Гаразд, запитуйте, – каже дівчина. 

Я розумію причину її зговірливості, коли бачу, як на поле на стрільби з тренажерного залу переміщується натовп журналістів. 

Колишній «айдарівці» Каті Михайловій 29 років. У батальйоні вона прослужила як парамедик  півтора року. За освітою Катя економіст, але вона пройшла медичний вишкіл на Майдані, це й визначило її спеціалізацію в АТО. 

- Я шукала батальйон, в якому будуть ставитися до дівчат як до бійців, де не буде оцієї гендерної проблеми, що жінки не повинні воювати і всяке таке, – з посмішкою розповідає дівчина. – Через це довелось змінити три батальйони, поки зупинилась на «Айдарі». Пройшла бойовий шлях від населеного пункту Металіст до Лутугиного – ми йшли розблоковувати Луганський аеропорт, і на перехресті потрапили в засідку. Нас сильно обстріляли, тоді десятеро побратимів загинули, а мене розвернуло вибуховою хвилею, дістала контузію.

Після поранення був довгий процес реабілітації, який досі ще не закінчився. Як один з її різновидів дівчина обрала заняття спортом. На стрільбі з лука Катя зупинила свій вибір не випадково – раніше, коли до Майдану жила в Луцьку, вона стріляла з історичного лука, вчила цього інших у замку Любарта і брала участь у турнірах як член стрілецької команди.

На моє запитання, чи відчувала вона посттравматичний синдром, можливо, депресію, спортсменка відповідає, що з війни ніхто не повертається здоровим. 

- Навіть якщо людина неушкоджена, війна все одно міняє людину, а в мене є травма, тому вона мене дуже змінила, – ділиться  жінка. – Я людина дуже активна, люблю і футбол, й інші активні види спорту, а зараз бігати-стрибати не можу – паморочиться в голові, можу знепритомніти. Іноді бувають такі стани, що три дні не можу підвестися з ліжка. Тож доводиться обмежувати себе в русі – через це я й вибрала стрільбу з лука.

Катя розповідає, що після війни вирішила кардинально поміняти все, навіть рідне місто, бо повертатися туди, де раніше жила, їй було психологічно важко. Разом із чоловіком Петром Січком, з яким Катя познайомилася ще на Майдані, вирішили переїхати до Львова. 

- А друзі?

- У мене скрізь друзі – по всій Україні й за межами! – сміється Катя. – Чому Львів? Місто гарне, люди, а ще мені у Львові добре, бо я там не задихаюся – у мене після Майдану астма. Почали з нуля – наймаємо житло, я поки що не працюю, бо здоров'я не дозволяє, а Петро влаштувався барменом у «Cat cafe». Йому там дуже подобається – у кав'ярні живе 14 котиків, для Петра це своя психологічна і фізична реабілітація. Він раніше котів не жалував, а на війні дуже їх полюбив. 

Про «Ігри нескорених» Михайлова довідалася від колишнього командира – той скинув їй анкету, каже – спробуй, може, вийде. Спробувала, вийшло. 

- Я на відборі продемонструвала не дуже гарні результати, але мені запропонували займатися далі, щоб навесні пройти національний відбір у Києві, – розповідає Катя. – Утрьох – я, Сергій Калитюк, Роман Панченко – ходили до тренера Олесі Ярославівни у Львові, і зараз усі у збірній. 

Цікавлюсь, як із гендерним питанням у команді «Інвіктус»? Спортсменка запевняє, що у збірній немає поділу на дівчат-хлопців, «усі однакові, усі єдині, тож усе нормально».

Наостанок все ж таки запитую в Каті про жіноче – чи ходить вона до перукарні, щоб підтримувати зачіску?

- Так, щомісяця доводиться оце все зайве збривати, – зі сміхом зізнається вона. 

Перш ніж залишити спорткомплекс, де продовжується тренування, вирішую розпитати про матеріальний бік проекту. 

- З державного бюджету на підготовку до «Ігор» – чотири відбіркові етапи, півфінальні змагання, тренувальні збори – було виділено 3 млн 38 тис. гривень, – звично звітує радник міністра оборони Дмитро Грищенко. – Плюс партнери закупили окремі види спортивного інвентаря – велосипеди, луки тощо та допомогли з екіпіруванням. А Генсек НАТО Йєнс Столтенберг під час візиту до Києва вручив членам національної збірної 15 іменних дорожніх сертифікатів.  

Грищенко розповідає, що в Міноборони вже зараз планують і закладають у бюджет наступного року проведення  регіональних відбіркових та фінальних змагань до четвертих «Ігор нескорених» в  Австралії. 

- Зараз у нашій збірній 15 спортсменів, а на наступних змаганнях ми сподіваємось отримати більшу квоту – і як воююча держава, військовослужбовці якої потребують соціальної адаптації, і за підсумками змагань у Торонто, – ділиться радник міністра оборони. – Але змагання – це вершина, а головне – розвинути цей соціальний проект, залучити до нього якнайбільше учасників по всій країні й створити для них відповідні умови.  

***

На урочистій церемонії проводів Національної збірної «Ігор нескорених» до Торонто у Будинку офіцерів із Катериною, Павлом та Романом я зустрілася, як із давніми знайомими. 

Провести спортсменів-ветеранів прийшли урядовці, партнери команди, рідні спортсменів і колишні товариші по службі. У Торонто їх зустрічатиме українська діаспора, а Президент України Петро Порошенко та прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо візьмуть участь у гала-вечері, присвяченій українським учасникам "Ігор нескорених".  

Коли всі побажання спортсменам були висловлені, вони розійшлися-роз'їхалися по холу Будинку офіцерів, щоб просто обмінятися враженнями.

В одному з куточків я побачила, як Олена Жемчугова знімає на телефон рукостикання члена збірної, учасника 41-го марафону морської піхоти Вадима Свириденка, який втратив на війні чотири кінцівки, і Героя України Володимира Жемчугова. 

Від цієї картини у мене защипало в очах, проте чоловіки були у святково-піднесеному настрої. 

- Тепер ваше ім'я Перемога! – долетіли до мене слова Жемчугова. 

- Авжеж! У мене й дружину так звати – Вікторія! – сміючись, відповів Свириденко.

Надія Юрченко, Київ.

Фото: Любімов Євген, Багмут Павло