Марія Рипан, племінниця Любомира Гузара

13.06.2017 09:30

Блаженніший завжди був присутній у сім'ї - молитвою, словом та увагою

Світлий передпокій покійного Любомира в його резиденції в Княжичах зустрічає нас його портретом. За хвилину до нас виходить сестра Вероніка, сестра-служебниця (Орден сестер-служебниць, так називається монастир УГКЦ), яка працювала з блаженнійшим Любомиром. Вона зустрічала нас і раніше, коли ми приходили сюди на інтерв'ю. Приймаючи наші співчуття, вона каже, що бракує не фізичної присутності владики Любомира, а його жартів, його духу. У вітальні ми очікуємо племінницю блаженнійшого Любомира Гузара Марію Рипан.

Відходячи від теми похорону, я розпитую сестру Вероніку про її монастир. Кажу, що гарний великий будинок цього монастиря був розташований недалеко від університетських гуртожитків у Львові. Вона розповідає, що перебуваючи в підпіллі, настоятелька монастиря зберегла всі документи, які підтверджують право власності сестер на будинок. А коли було проголошено незалежність, то вона представила документи – й їм повернули будинок.

Ми мовчимо, а я міркую про те, якою послідовною та довготривалою може бути ця м'яка сила: церква у підпіллі та потужна українська діаспора. Україна відбулася у новітній час завдячуючи Галичині, без її культурної та духовної ваги неможливо уявити позитивний сценарій. А Галичину годі уявити без УГКЦ та канадійської й американської діаспори.

До нас із другого поверху спустилася пані Марія Рипан, мистецтвознавець, вишивальниця бісером. У неї на шиї гарний чорний гердан (галицька жіноча прикраса з бісеру). Пані Марія зуміла закохати у цю справу та цю прикрасу половину Америки й усю Канаду, вона робить майстер-класи зі свого «бісерного» рукоділля, читає лекції про наші прикраси і в такий незвичний спосіб представляє нашу країну за океаном.

Але тема нашої розмови – життя її родича Любомира Гузара.

- Пані Маріє, блаженнішого Любомира вивезли з України, коли йому було 11 років, а повернувся він через 50 років. Він вам розповідав, яким було його дитинство? Коли він відчув монаше покликання? Як він вирішив, що стане спадкоємцем заповіту Йосифа Сліпого?

- Я ж деякі речі знаю тільки з сімейних переказів. Шкодую, що пізно почала записувати про перший період еміграції. Найбільше я довідалася від самого вуйка. Після того, як наша родина емігрувала, моя мама була на шість років старша за владику, вони жили в таборі для біженців у Зальцбурзі. Там було закладено українську гімназію. І до речі, перша іноземна мова, яку вивчив блаженніший, була німецька. І це потім дуже знадобилося йому, коли він потрапив у перший свій бенедиктинський монастир до Німеччини. Владика мені розповідав, що він мав священиче покликання. Він навіть у підлітковому віці хотів замість гімназії йти до монастирської школи отців редемптористів (католицький монаший орден). Але батько сказав: синочку, йди до звичайної школи, а там якось вже буде. Але коли родина з Австрії перебиралася до Америки, то блаженніший взнав про те, що там є семінарія у місті Стемфорд, й написав туди листа. У цьому листі він розповів про себе та описав своє бажання йти в семінарію. Тож, потрапивши до Штатів, він вже через три тижні був у семінарії. Спочатку був коледж Святого Василія великого в Стемфорді, а потім пішов до Католицького університету в Вашингтоні. Він спочатку був світським священиком. А потім після того, як у Римі закінчив дисертацію, то вирішив стати монахом. У цей час він допомагав патріарху Йосифу Сліпому, і той порадив йому піти до отців бенедиктинів. Тому новоціат (перші роки монаршого життя) він провів там. Він став світським священиком, постійно допомагав Йосифу, але також постійно вчився. В нашій родині багато священиків. Останні роки я вже досліджувала наш родовод по всіх лініях, можна говорити про те, як перетиналися оці династії священиків. Священиків було багато, ми тим живилися, у тому виростали.

- Плеяду священиків для Української греко-католицької церкви готував патріарх Йосиф Сліпий. Його становище в Римі не було блискучим та вільним, я знаю, що ані Італія, ані Ватикан не хотіли сваритися з СРСР та давати підтримку УГКЦ. Патріарх Йосиф Сліпий мав упевненість, що ці священики будуть потрібні вже вільній Україні?

- Багатьох речей я не знаю досі, бо вони були і залишалися не публічними довгий час. Але блаженніший Йосиф Сліпий висвячував трьох єпископів, щоб вони їхали до України. (Розуміючи загрозу для Церкви в Радянському Союзі, у 1977 році Патріарх Йосиф висвятив на єпископів у монастирі студитів Кастель Гандольфо Любомира Гузара, Івана Хому та Степана Чміля. Вони мали в разі потреби потрапити в УРСР і висвятити нових єпископів, якщо в підпіллі перерветься єпископська лінія рукоположень).

При тому не було жодних свідків. Ви всі знаєте, через що пройшов патріарх (Йосиф Сліпий пройшов радянські табори та каторжні роботи через релігійне служіння в УГКЦ, а після того був відправлений до Риму). Тому все робилося у надзвичайній секретності. Думаю, що мої батьки багато про що знали, але нам, дітям, практично нічого не повідомлялося. Я пам'ятаю, що коли папа Іоанн Павло легалізував УГКЦ, ця тема вийшла назовні. Я пам'ятаю, як на похороні одного клірика Степана Чміля, про якого ми всі думали, що він просто священик, блаженніший Йосиф навмисно чи випадково прохопився і в чині погребіння згадав його ієрарха.

- Ви часто бачилися з владикою Любомиром, коли він ще жив у Америці?

- Мої батьки виїхали до Детройта. Я ще родилася у Нью-Йорку, а мої брати вже народилися у Детройті. Батьки блаженнійшого спочатку жили у Нью-Йорку, це близько до Стемфорду, де вчився Любко. Але від 1963 року мама блаженнішого жила в Детройті. Вона була дуже лагідна і дуже побожна, точна в релігійних приписах. Вона була прикладом для нас.

Блаженніший багато вчився. А приїжджав зазвичай, коли до нас лежала дорога. Їде він у нашому напрямку на якусь конференцію, реколекції, якісь місії, то завжди викроїть день чи ніч чи кілька годин, щоб заїхати до нас. Це бувало часто, бо у нас завжди на піст українці запрошували священиків. Тож я жила в Торонто, і він заїжджав також і до мене, це географічно було йому зручно. Коли блаженніший приїжджав до мене, я розуміла, який він зайнятий і просто давала йому відпочити, але його ставлення до родини було святим. Він знав, хто де зараз перебуває, хто з ким одружується, хто в кого народився.

Він був далеко, але сідаючи на Свят-вечір, ми завжди отримували від нього вітання та благословення. Різниця між Римом та Канадою була сім годин, а він хотів був частиною нашої вечері. То він ставив собі годинник, щоб проснутися серед ночі та по телефону поблагословити нас, щоб нам якраз побажати всього. Потім нам стало шкода, щоб він уставав серед ночі, то вже останні роки ми просили його дзвонити в гідній годині та записували його привіт на магнітофон (і потім включали). І перед тим, як сідати за вечерю включали диктофон. Так само ми робили на Великдень. А, наприклад, на одруження, він міг прислати імейл, і ми записували переклад для дружин своїх братів, які були американками. При будь-якій події в сім'ї (операції, роди) ми просили його молитв, з молитви все починалося та закінчувалося – чи то наша зустріч, чи якась справа.

Тому у всьому ми відчуваємо, що він пішов. Але саме від нього я навчилася проводжати померлих. Я пам'ятаю, як погіршувався стан його мами. Любомир приїхав, щоб бути поруч, але його попросили завітати в монастир Вудсток, що був поруч. Він приїхав, як мама його відійшла. Він чинив далі та поводився, як людина, яка точно знає: душа продовжує свій шлях. Коли померла моя мама, він також був поруч, він тільки мав кардинальські свячення. Приїхав, коли вона вже помирала, він хотів, щоб мама (його сестра) чітко побачила та сприйняла, що він є, він тут при ній. Я серед ночі постукала в двері його кімнати сказати, що мама відійшла. Він спокійно прийняв, молився-молився, але без надриву, з абсолютною впевненістю, що він передає душу померлої в руки Господа. І сьогодні мені дуже прикро, сум охоплює, що я його втратила, але він у Бога. На похороні я побачила величезну кількість людей, в житті яких він був присутній. Я в січні була у нього і пробула з ним два тижні. Це були два дуже щасливих тижні, приходили колядники, я читала йому свої записи щодо нашої родини.

- Як блаженніший Любомир сприймав ваше захоплення у бісероплетінні?

- Дуже підтримував. Коли я щоразу навідувалася до України, у мене були музеї, фонди, спілкування з майстрами, я мала презентації. Я йому писала про це, і він жваво всім цікавився, все знав.

- І надалі є інтерес до ваших прикрас з бісеру?

- Так. Стати українцем стало модно, з'явилися гердани у незвичайних синьо-жовтих комбінаціях.

Жінки діаспори одягають гердани під час концертів, імпрез, його одягають на звичайне плаття. Гердан здатен перетворити простий костюм на щось наше.

- Як емігрантське середовище зберегло саме греко-католицьке сповідання? Адже була римо-католицька церква, також гарна, органічна для заходу?

- Перша хвиля української еміграції – кінець 19 століття. Але і тоді був єпископ, священики, була організація церков. І люди, які приїжджали туди, завжди прагнули, щоб був священик. Це були непрості часи, бо люди були розкидані, священиків було небагато, одному доручалося кілька населених пунктів, де були греко-католицькі громади. Але навіть за тих часів громади дуже плекали віру, і не так давно по багатьох містах Америки та Канади пройшла хвиля святкувань 100-річчя того чи іншого храму. Ви знаєте, дух першої хвилі емігрантів, які були впевнені, що вони ненадовго, що повернуться до вже вільної України, зберігався, і він передався і нам, нащадкам емігрантів.

Мені деколи здається, що ми, українці за кордоном, – дещо інший світ від українців вдома. Ми ідеалісти, ми віримо в Україну навіть після зневіри та її падінь, ми знову і знову готові вірити наступному лідеру, ми підтримуємо, ми стараємося, ми жертвуємо, щоб все було, так, як повинно бути. Участь наших дітей у скаутській організації Пласт чи Спілці української молоді була масовою, так само, як їхні підтримка та розвиток. Пласт був спершу заснований в Зальцбургу, але саме нащадки емігрантів заснували курені цієї організації в Америці та в Канаді. А коли Україна стала вільна, то Пласт сюди повернувся, зробивши велике географічне та історичне коло. До речі, і моя мама, і мама блаженного Любомира, і сам Любомир мали картки членів таборів Пласту. У тих картках було зазначено, коли ти був у таборі, які пройшов проби (навчання). І там система «переїхала» до Америки. А ще були школи українознавства (переважно суботні), музичні школи, школи українського народного танцю, цілодобові школи при церквах, які повторювали програму американської та канадської школи, але додатково вивчалася українська мова та основи релігії. Все це створювало середовище, додавало імпульсів розвитку українства. Я навіть коли почала робити освітні програми та табори із бісероплетіння, то використовувала організаційну модель Пласту, там у ньому все логічно. Ми дивуємося та посміхаємося, як дехто дивується: як вдається зберегти мову третьому поколінню емігрантів. Ми посміхаємося цим запитанням: ми ж із дитинства знали, як це важливо, і знали, що Україна воскресне.

- Як ви взнали, що Любомир Гузар повертається до України?

- Коли була проголошена Незалежність, то монахи Студійського монастиря Італії (в місті Гроттоферрата в Італії було розташовано єдиний монастир Візантійського обряду), до якого належав вуйко, встали перед роздумом, як повертатися додому. Вуйко після Незалежності вперше поїхав в Україну на десять днів. Він хотів подивитися, як все виглядає, це ж були шалені зміни. Він приїхав назад до Італії, і голосуванням вирішили повернутися.

- В монастирі діють прямі норми демократії, якщо такі речі вирішували голосуванням?

- Так. Але не думайте, що шлях був легким. Перед монахами стояла величезна проблема: де вони поселяться, чим займуться, як зароблятимуть. Вони поселилися у селі Зимна Вода під Львовом. Любомир став до праці у семінарії. Це був важкий час, коли вони заробляли довіру, коли призвичаювалися до колись утраченої батьківщини. Любомир казав, що багато їх навчили місцеві бабусі. Це був важкий час, монахи – небагаті люди, але рятувалися якось, молилися. Будували монастир на Тернопільщині. Це була повільна-повільна зміна. Але Любомир був побожна свята особа. Вже давно. Давно. Давно.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Багмут Павло