5 травня. Пам’ятні дати

Цього дня, у 1581 році, вийшов друком перший східнослов’янський календар і водночас останнє видання Івана Федорова – «Хронологія»

Сталася ця знаменна подія в Острозі, що мав тоді славу «волинських Афін». Перший східнослов’янський календар Івана Федорова – віршоване пояснення назв місяців церковнослов’янською, гебрейською й старобілоруською мовами білоруського поета Андрія Римші. Власне це не був календар у сучасному вигляді, а звичайна листівка, яку називають «Хронологією». Єдиний екземпляр «Хронології» зберігається в державній бібліотеці Петербурга. Острозька типографія була заснована Іваном Федоровим у 1578 році в маєтку князя Костянтина Острозького і була четвертою (останньою) серед усіх заснованих друкарем. В Острозі Іван Федоров надрукував і першу повну слов’янську Біблію (так звана Острозька Біблія), яка відома у варіантах з датами виходу 1580 і 1581 років. На сьогодні збереглося приблизно 250 екземплярів Книги. Завершивши справи в Острозі, Іван Федоров поїхав до Львова, де намагався організувати нову типографію. Крім того, 1853 року Іван Федоров побував у Кракові, Відні і, можливо, у Дрездені, в архіві якого зберігся лист типографа саксонському курфюсту Августу, написаний у Відні 23 липня 1583 року. Повернувшись до Львова наприкінці 1583 року Іван Федоров захворів і помер. Похований в Онуфрієвському монастирі. Що стосується Андрія Римші, то він був не тільки знаним поетом і перекладачем, але й воїном - воював проти Московії. З 1585 року жив у Вільно (нині Вільнюс).

Разом з тим, сьогодні Міжнародний день акушерок. Відзначається щорічно за рішенням Міжнародної конфедерації акушерок з 1992 року. Це сьогодні акушерство серйозна клінічна дисципліна, яку вивчають і якій довго вчаться, а раніше відповідальність за появу на світ дитини була покладена на повитух. Перші посібники з акушерства почали з’являтися в Європі в середині ХVІ століття, а перші спеціалізовані заклади для акушерок – у ХVІІІ столітті, так само, як і перші пологові будинки. Найпрогресивнішою країною з розвитку акушерства була Франція. Та й власне саме слово «акушерство» походить від французького - accoucher - і означає народжувати, приймати пологи. Україна в цьому плані була надзвичайно відсталою країною. Ще на початку ХХ ст. пологи української жінки-селянки залишалися справою глибоко особистою, навіть таємною, з великою кількістю пересторог та обрядових дій. Тільки баба-повитуха повною мірою володіла всіма цими знаннями, тому довіра до неї була безмежною. І дійсно, вона втілювала у собі практично весь народний лікувально-знахарський досвід. На межі ХІХ-ХХ століть надавали медичну допомогу жителькам сільської місцевості професійні акушерки лише у двох випадках зі ста. Для сім’ї баба вважалася родичкою; породіллю вона називала онукою, а народженика – онучком. Нині Міжнародний день акушерки - глобальна кампанія, що відзначається в усьому світі, і покликана підкреслити важливість акушерок по відношенню до здоров’я матері і дитини. Тема Дня цього року – «Акушерки:  створення різноманіття в світі».

Події дня:

Цього дня у 1949 році була офіційно заснована Рада Європи. Ідея створення цієї організації належить Вінстону Черчіллю, котрий 19 вересня 1946 року в університеті Цюриху виступив с промовою в якій закликав до створення «сполучених держав Європи». 5 травня 1949 року у Лондоні десять держав - Бельгія, Велика Британія, Данія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія та Швеція, підписали Лондонську Угоду, наразі відомою як Статут Ради Європи. Нині Рада Європи налічує 47 держав-членів. Основною статутною умовою для вступу країн до цієї організації є визнання державою-кандидатом принципу верховенства права, її зобов’язання забезпечити права та основні свободи людини всім особам, які знаходяться під її юрисдикцією, та ефективно співпрацювати з іншими державами з метою досягнення цілей РЄ. Штаб-квартира Ради Європи знаходиться у Страсбурзі. Україна стала членом РЄ у 1995 році.

Ювілеї дня:

181 рік від дня народження Сидора Івановича Воробкевича (1836–1903), українського письменника, композитора, диригента, педагога, священика. Закінчив Чернівецьку духовну семінарію; музичну освіту здобував приватно у Віденської консерваторії; згодом склав іспит на звання викладача співу і регента хору Віденської консерваторії. З 1861 року був священиком у буковинських селах, де вивчав фольклор і побут місцевого населення; з 1876 викладав у Чернівецькій духовній семінарії та гімназії; у 1875-1901 рр. – професор музики університету в Чернівцях, водночас керував хорами. Один з засновників (1869) чернівецького товариства «Руська бесіда», з 1884 – голова першого Руського літературно-драматичного товариства, з ініціативи Воробкевича у 1899 році його перетворено на буковинський «Боян». Сидір Воробкевич є автором 26 музично-драматичних творів (у т.ч. оперети «Козак і бандурист», мелодрами «Гнат Приблуда», опери «Убога Марта»); симфонічної, камерно-інструментальної музики; понад 400 хорів (близько 250 на власні вірші); понад 40 солоспівів на власні тексти, вокальних ансамблів; обробок народних пісень. У літературному доробку Воробкевича – вірші, поеми, оповідання, повісті реалістичного та романтичного характеру. Писав українською, а також німецькою і румунською мовами. Як зазначив Іван Франко, найповніше талант Сидора Воробкевича виявився в ліричних віршах, де поет «розсипає велике багатство життєвих спостережень, осяяних тихим блиском щирого, глибоко людського і народолюбного чуття».

115 років від дня народження Анатоля Литвака (Анатолій Михайлович Литвак; 1902-1974), американського кінорежисера і продюсера. Народився й виріс у Києві, в єврейській родині. В 14 років підліток переїхав до Петрограду. Почав із вивчення філософії в Петроградському університеті, але досить швидко зрозумів, що Платон і Кант його не цікавлять, тому подався до акторської школи, грав у спектаклях. З 1923 року почав серйозно займатися кіно: був асистентом режисера, сценаристом, художником-постановником. У 23 роки він зняв свій перший фільм – «Тетяна». Втім соціалістичні реалії не задовольняли молодого амбіційного кінематографіста і в 1925 Анатолій Литвак емігрує до Німеччини. За п’ять років він встиг стати режисером студії UFA і зняти декілька фільмів. Утім, спокою не було й у Німеччині: країна знаходилася за крок від націонал-соціалізму з усіма його наслідками, які для київського єврея Анатолія Литвака були аж ніяк не кращими, ніж перспективи сталінського соціалізму. Митець виїхав спочатку до Англії, потім переїхав до Франції. У 1936 році він отримав запрошення в Голлівуд. В Америці знімав фільми протягом 20 років і мав репутацію досить непоганого режисера. Працював на Ворнер Бразерс, Фокс, та менш престижних кіностудіях. Він одружився з кінозіркою 30-х Міріам Хопкінс (щоправда, шлюб виявився нетривким через вередливий характер актриси), відкрив рахунок у банку, придбав гарний маєток, купив декілька автомобілів. У 1939 зняв один із перших антинацистських фільмів «Сповідь німецького шпигуна». Декілька його фільмів номінувалися на «Оскар». Під час Другої світової війни Анатоль Литвак служив в американській армії, знімав пропагандистські фільми, навіть був відповідальним за кінозйомку висадки союзників у Нормандії. Після війни його звільнили у чині полковника. П’ять років режисер ще пожив в Америці, а потім повернувся в Європу. З початку 60-х років мешкав у респектабельному Нейї-сюр-Сені поблизу Парижа (це передмістя французької столиці ще з початку ХХ ст. уподобали заможні парижани, переважно бізнесмени та представники творчої інтелігенції). Свій останній фільм – екранізацію кримінального роману Себастьяна Жапрізо «Леді в автомобілі, в окулярах і з гвинтівкою», зняв у 1970 році. Серед кращих робіт кінорежисера: «Зміїна яма», «Знову прощавай», «Анастасія» (1956; у головних ролях Інгрід Бергман і Юл Брінер; Бергман отримала тоді «Оскара» за кращу жіночу роль, це було її тріумфальне повернення до Голлівуда після «римських канікул» з Роберто Росселіні), «Чи любите ви Брамса?» (досить непогана екранізація популярного тоді роману Франсуази Саган з Інгрід Бергман, Івом Монтаном, Ентоні Перкінсом та Мішель Мерсьє у головних ролях; Ентоні Перкінса відзначили на Каннському МКФ). Похований наш земляк на цвинтарі Нейї-сюр-Сен, де зібралась непогана компанія небіжчиків: письменник Андре Моруа, художник Василь Кандінський, режисер Рене Клер, філософ-містик Георгій Гурджієв.

105 років від дня народження Володимира Михайловича Дальського (справж. –Василь Іванович Нестеренко; 1912–1998), українського актора. Працював у багатьох театрах України. Сценічну діяльність почав у 1935 році в Харкові. З 1956 – актор Київського українського драматичного театру ім. І. Франка. Серед найяскравіших ролей Шельменко («Шельменко-денщик» Квітки-Основ’яненка), Возний («Наталка-Полтавка» Котляревського), Боруля («Мартин Боруля» Карпенка-Карого), Щасливцев («Ліс» Островського), Журден («Міщанин-шляхтич» Мольєра). Знімався в кіно - «Кров людська – не водиця», «Іванна», «Гадюка» та ін. Його талант високо цінували Олександр Довженко, Остап Вишня, Михайло Стельмах, Віктор Некрасов та багато інших митців. Автор книги спогадів «Театральними шляхами».