Яке ж воно, твоє останнє фото, солдате?..
Останні прижиттєві світлини героїв – ті, що крають серця і карбують пам’ять. Звідки в них стільки глибини?..
Його світлий погляд супроводжує невідступно. Відкрита посмішка, легкий нахил голови. Це обличчя вже ніколи не забути….
Чим ти врізався в мою пам'ять? Що ти зробив такого, що абсолютно незнайомі з тобою люди, побачивши оцю твою світлину, починають відчувати крижані тиски невимовної туги?
Ти знав, що так буде? Саме тоді, коли позував фотографу? Ви ж потім, мабуть «клацали» кадрами, передивлялись і реготали, тицяючи пальцем в екран. Хіба ні? І тебе не тішило самолюбство? Не обманюй. Ти ж прекрасно розумів, що від цієї фоточки млітимуть баришні, а твої побратими жартуючи підколюватимуть, натякаючи на новий, «правильний» позивний - Аленделон…
Ти знав… Тільки ти не думав, що ця фотографія знадобиться ще комусь, крім твоїх рідних та знайомих. Що саме вона розлетиться мільйонами гігабайтів по всьому світу, збурюючи інформаційні матриці болючим згустком. І стане не просто енним «крапка-jpg», яких сотні у твоєму телефоні, а Світлиною, з якою ти підеш у Віки. Твоїм відбитком у людській пам’яті. Символом. Знаком. Іконою…
…Ми, люди, так влаштовані. Ми не знаємо, коли прийде наш останній час. А солдати, тим паче. Вони лише знають, що Вічність кожної хвилини поруч. Вона тут, тільки от кого обере – рулетка… Кажуть, що на війні швидко звикають до цього «азарту», що очікування страшне тільки спершу. Потім робота - тяжка, рутинна, смертельно втомлива. За якою одні відчуття притупляються, інші губляться.
Жоден воїн не знає, яке з його фото буде останнім. І більшість про це навіть не думає. Нема коли.
Та і яка вже йому потім буде різниця?
А для рідні!… А що рідня? Знайдуть щось підходяще у сімейному архіві. Ну, відсканують з війського білету. Або роздрукують із соціальних мереж – там повно!.. І взагалі, що ви так турбуєтесь? Прийдемо з війни – ще назнімаємо…
Не всі прийдуть… Не всі матимуть змогу ще «стоп’ятсот» разів тицьнути кнопочку на своєму смартфоні, щоб «запилить селфач» - і так, і сяк.
Ми часто не замислюємось про те, що фотографом – є саме життя, а Вічність лише обирає те, що подобається - Невідомо Кому. І звичайні люди стають Символами.
Нас, живих, це постфактум злить, бентежить, гнітить, морально вбиває. Чому все так несправедливо? Чому йдуть найкращі? Чому?! Він мав жит-и-и!.. Він – мав…!!!
Чим фото красивіше, тим втрата пекучіша…
Подивіться на ці світлини. Подивіться в їхні очі.
Тихо скажіть: "Дякую, хлопче".
Оксана Поліщук. Київ.
P.S. Пам'яті моїх земляків з Черкащини, полеглих в боях під Авдіївкою, та всіх загиблих захисників України
Андрій Кизило
Дмитро Оверченко
Дмитро Буренко
Андрій Широков
Микита Яровий
Мирослав Мисла
Василь Сліпак
Олексій Шинальський
Сергій Нігоян