Вікторія Івлєва, фотограф, російський журналіст
Народження дітей - процес не менш болючий, тяжкий та кривавий, ніж народження нації на Майдані
- Відчуття народження нової нації прийшло дуже давно, ще коли безвідривно дивилася трансляцію з Майдану. Я навіть пишу про це у своїй книжці «Мандрівка або подорож фейсбучного хробака Українj.». Було абсолютно очевидно народження нації з хаосу, це проростання осіб та особистостей.
Я потім побачила те ж саме у фільмі Лозниці «Майдан», коли натовп, в якому нікого не розбереш, починає співати гімн. І миттєво з натовпу він перетворюється в окремих людей, кожен з яких руку на серце своє кладе і співає гімн так, як ніби це востаннє в житті.
І тільки цілковито принципові вороги України і прогресу не змогли побачити народження нації
Тому ідея, що це народження, зовсім вже на поверхні була, і тільки ну ось цілковито принципові вороги України та прогресу цього не змогли побачити. Інша справа, що передати це після Майдану фотографічним способом було неможливо – подія пройшла. Але, напевно, думка просто працювала: якщо нація народилася, то ось він, символ, – нація складається з окремих людей, і це у них, цих окремих людей в їхніх окремих сім'ях народжуються діти, і цей процес сам по собі нітрохи не менш болючий, тяжкий та кривавий, ніж майданне народження нації. Складно було додумати, що треба знімати по всій країні, але, коли це придумалося – далі вже було просто.
- Як довго ви готувалися до проекту? Складно було отримати дозвіл на зйомку у керівництва пологових будинків і згоду – у породіль?
- Кілька місяців пішло на підготовку. Головне було – дотиснути Міністерство охорони здоров'я України, і це вдалося з допомогою Незалежної медіа-профспілки України, членом якої я є, і депутата Ярослава Маркевича. І профспілка, і Ярослав написали листи в Міністерство – і це все спрацювало. Ну потім ще мене покликали на з'їзд акушерів-гінекологів до Києва.
Я там виступила, знову білугою заревіла в кінці, важко мені так про все це говорити, безсилля завжди душить і вина, і мені взялася допомагати Таня Коломийченко, секретар Асоціації акушерів-гінекологів України. Ось вона, власне кажучи, і провела мене по всіх пологових будинках.
Не знаю інших російських культурних і мистецьких проектів на підтримку України. Важливо розповісти, що є ще Росія з людським обличчям
- Як сприйняли виставку в Києві? У Сєвєродонецьку проведенню виставки намагалися перешкодити: нібито знайшлися люди, які звинуватили вас у порнографії. Чим закінчилася ця історія?
- У Києві, по-моєму, сприйняли добре, але мало, якщо можна так сказати. Я розумію, що я не найяскравіша зірка на фотографічному небосхилі, але я не знаю інших російських культурних і мистецьких проектів на підтримку України, і мені здавалося, що повинні прийти на виставку якісь основні телеканали і розповісти, що є ще Росія з людським обличчям. Не прийшли. Прийшло моє улюблене Громадське. І навіть не один раз. Ну і Ізоляція - платформа культурних ініціатив, яка робила мою виставку - сама запрошувала, кого вважала за потрібне. Я читала записи в книзі відгуків. І це було дуже зворушливо і приємно, я бачила людей, які плакали, переходячи від роботи до роботи.
І виявилася правою: преса так накинулася на якогось чиновника, який виступив проти виставки, що виставка була відкрита наступного ж дня, а скандал лише привернув додаткову увагу, що мені, взагалі-то, не дуже подобається, правильніше, коли увага ґрунтується на інтересі, а не на скандалі...
Той, хто відчув себе іншим, як би знову народженим, вже не повернеться до своєї пострадянської шинельки, що б не відбувалося
- Повернемося до народження нації. Це успішні пологи?
- Звичайно, успішні. Я думаю, що той, хто відчув себе іншим, як би знову народженим, вже не повернеться до своєї пострадянської шинельки, що б не відбувалося. Інша справа, продовжуючи метафору, що під час і після пологів бувають дуже тяжкі ускладнення, а якщо ще зовні по пологовому будинку весь час чимось калатають, бахають та мучають породіль, то і зовсім стає важко. Все залежить від міцності організму.
- Ви проїхали всією Україною. Цей організм – українська держава – чи відчуває він себе єдиним цілим?
- Я не кажу про українську державу, я кажу про народ, який вперше за багато років відчув себе народом однієї країни – України. Ті, хто відчули, думаю, так, вони відчувають себе єдиним цілим. Чи багато до них приєднується з "не відчулих" – не знаю, напевно, ні.
- Як реагували на метафору «пологи нації» героїні фотографій? Що думали про неї співробітники пологових будинків?
- Ну, героїням було не до міркувань, вони або погоджувалися, або ні. Були непрості ситуації, коли була, припустимо, тільки одна жінка в пологах, а мені треба було вже їхати до наступного міста (мій проект був побудований так: один день – одне місто), ну, доводилося вмовляти. Лікарі допомагали.
- Те, що у більшості не викликало емоцій ваше російське походження, якраз зрозуміло. Цікава саме реакція на посилання вашого проекту, залучення лікарів і тих, хто допомагав з організацією. Мені доводилося спостерігати серед пересічних українців деяку гидливість до політики (що страшніше, ніж Путін) та відстороненість від Майдану (і супутня їй байдужість до війни). Це нормальне явище при пологах нації? Особливо за межами столиці?
Велика частина людей говорять про владу: знахабніють – поміняємо! Люди повірили в те, що можна щось змінити. З цієї віри зміни і починаються
- Я думаю, що пологи нації самі по собі – явище надзвичайне, неймовірне, нелінійне, і вимірювати його загальним аршином ну от ніяк не можна. У будь-якій країні активно і думає меншість, а більшість йде за активною меншістю. Вся справа в якості меншості. Я бачу, яка кількість найрізноманітніших людей прийшла до української політики на хвилі Майдану – людей чесних, радісних, бажаючих принести користь не своїй кишені, а своїй країні та людям, які живуть в ній. Чи зможуть ці люди перемогти – покаже час.
Гидливість до політики – нормальне явище в пострадянських країнах, але ніде в Україні я не чула мантр на кшталт «навіщо щось міняти, нові прийдуть, буде те ж саме», – тобто все те, що я постійно чую в Росії. Навпаки, велика частина людей, яких я знаю, каже: знахабніють – поміняємо! Тобто люди вірять в те, що можна щось змінити. З цієї віри зміни і починаються. Віра прийшла з Майданом і поки не пішла. Звичайно, я це кажу, порівнюючи з Росією. Ну, а з якою країною ще можна порівнювати Україну в ході її пострадянській історії?
- Пологи – це одна з найбільш корумпованих в Україні галузей охорони здоров'я. Це сильно гальмує народження України. Причому у всіх сенсах. Деякі не наважуються народжувати через пов'язані з пологовими будинками витратами. Є від цього "знеболювальне", на ваш погляд?
- Знеболювальне одне – не здаватися і подалі відпливати від корумпованого минулого та корумпованої Росії.
У будь-якому випадку - чим далі від Росії, тим краще, тому що саме до РФ ведуть сліди дуже багатьох корупційних скандалів
- Люди на Майдані не здалися. Деякі пожертвували життям. Але корумпованим залишається не тільки минуле. Корумповане й сьогодення. Від нього не відпливеш. Як і від факту, що не тільки і не стільки Росія та Путін є виною цьому. Чи готові люди і ваші герої, які надихнули вас на проект, усвідомити цю відповідальність, на ваш погляд?
- У моєму проекті немає героїв, вірніше, герой – кожна жінка, яка народжувала, тому що це пекельно важко – взяти і народити дитину.
- Є ще одне ускладнення метафоричних пологів, перешкода для народження нації – хвороблива реакція на діагноз. До неї відноситься і підміна журналістики іміджмейкерством, і страх формулювати проблему, щоб не викликати підозр в очорненні країни, і ворожа реакція на критику. Мені, наприклад, доводилося спостерігати такі реакції у відповідь на повідомлення про побори в українських пологових будинках, причому не від працівників охорони здоров'я. На щастя, їх не багато, але вони є, і це тривожно. Як краще зняти ці симптоми, на вашу думку?
- Я завжди кажу, і я дійсно так вважаю, що я не маю права критикувати Україну ні в якому вигляді до тих пір, поки остання іржава російська рушниця, що вбиває в сусідній країні людей, не буде викинуто на смітник або хоча б вивезено з української території.
Корупція розливається і всією Росією. Тут вона зовсім не менша. Інша справа, що вона приймає такі, як би це сказати, більш зручні зовні для населення форми: погодьтеся, що крадіжка томографів дивним чином менше докучає, ніж вимога ста рублів в обмін на чисту пелюшку або копійчаний благодійний внесок на користь лікарні...
- Україна – це не тільки Майдан. Але і антимайдан. Це не політичний рух, ні. Це корупція, сукупність зміщених соціальних норм – зміщених совком, злодіями та байдужими. Антимайдан, безликий, а точніше – багатоликий, робить цю іржаву рушницу можливою не меншою за тих, хто її привозить і з неї стріляє. Чи доречно тут утримуватися від критики? Ось Надію Савченко, яка сказала, що вона готова вибачитися і перед російськими солдатськими матерями, закидали яйцями та назвали зрадником. Ви б кинули?
- Ще раз – я не маю права критикувати Україну, оскільки ця країна, яка ніколи не зробила моїй Батьківщині нічого поганого, страждає та мучиться через нас.
Ви прекрасно розумієте, що всі свої проблеми українці вирішили між собою без крові, заміс за двадцять п'ять років свободи і незалежності став іншим. Але це не означає, що я не можу критикувати та висловлювати свою негативну думку з приводу окремих громадян, які скоюють огидні вчинки. Я думаю, що головна зброя для критики – це вільна преса, а вона зі всією своєю недосконалістю, існує в Україні, а от у Росії, на жаль, практично ні.
Що ж до закидання кого-небудь яйцями, ну, думаю, в Україні є магніт, який більш притягує для цієї мети, ніж Савченко, яка пережила тяжку тортури несвободою і стала символом незламності – у моїх очах-так точно. Мені вона видається людиною відкритою та чесною. Ідея ж позасудових розправ мені взагалі не подобається. Мені подобається, коли злочинцем людину називає суд, і він же визначає покарання. Наприклад, у Гаазі. Клювати ж чиюсь печінку – ну це взагалі середньовіччя повне...
В Україні зараз дуже важкий період полуконтрреволюції, ускладнений війною на Сході
- Народження України передбачає переродження батьків не меншою мірою, ніж народження дітей. На якій стадії знаходиться зараз це переродження?
- Думаю, що зараз дуже важкий період полуконтрреволюції, ускладнений війною на Сході. Я не Нострадамус, передбачити нічого не можу, одне знаю точно: прогрес зупинити не можна. А Україна все-таки йде шляхом прогресу, тяжко йде, з помилками, падіннями, заходами не туди, але все-таки вперто, як на Майдані, рухається вперед. І якщо не відступить – за нею майбутнє.
Війна – це найбільше лайно в житті, і вона витягує з людей все лайно, яке тільки можна. І всі наші подвиги і нові незвичайні дружби, що виникли через війну (тут я кажу про себе і свій український досвід з набуття вірних друзів – все це не варто і однієї вбитої людини. Це ж абетка людського життя.
Вийти з СРСР і піти від СРСР – це дві неспівмірні по тяжкості різниці
Що ж до практики, на мій погляд, треба було давно побудувати стіну височезну, відпустити на волю хвиль ці "республіки" (нічого республіканського в них я, хоч як дивлюся, не бачу), вивезти звідти всіх, хто хотів би виїхати, як, наприклад, зробила маленька Фінляндія, коли СРСР анексував у неї територію в 1940 році, припинити будь-які з ними зносини, нехай вугілля женуть куди хочуть разом з металом, забути максимально про існування Росії – в тій частині, в якій це можна забути, ну хоча б російську попсу перестати гнати та усілякі плітки сільські розповідати. Не повинно все це нову Україну жодною мірою хвилювати, от як не хвилює російська попса та сільські новини з Росії жителів, припустимо, сусідньої Польщі, – так і жити. Жити далі, наполегливо рухаючись своїм вистражданим, кров'ю обагреним шляхом. Подалі від комунізму.
- Декомунізацію підриває, наприклад, перейменування вулиць при збереженні інституту прописки, що штучно прив'язує людей до цих вулиць і живить масштабний чорний ринок. Символи в такому випадку часто використовуються, щоб затьмарити або підмінити суть: пам'ятник зносять, а Ленін живе. І докучає людям більше за своє ім'я. Як, на вашу думку, відновити правильну послідовність у декомунізації, щоб символи підкреслювали, а не затьмарювали суть?
У Росії - щось середнє між середньовічною імперією візантійського штибу та більшовицькою агіткою і нетерпимістю
- Як не дивно, я думаю, що починати з символів – правильно. Без символів немає на що спиратися. Ми ось у Росії в 1991 році не розібралися з символами, не засудили комунізм, Леніна не поховали та не наклали анафеми, не заборонили Сталіна, не розкрили злочини чекістів з іменами та прізвищами, залишили всі ці недолугі назви вулиць по всій країні на честь людей, які нічого, окрім як вбивати і брехати, не вміли – ну ось і результат, щось середнє між середньовічною імперією візантійського штибу та більшовицькою агіткою і нетерпимістю. А ось дивіться, що було в Україні: Віктор Андрійович Ющенко зумів вбити в голову кожного по саму шляпку цвях під назвою «Голодомор», майже в кожному українському селі стоїть пам'ятник загиблим від Голодомору, і всі знають, що Голодомор – це частина сталінської політики. Тому Сталін в Україні неможливий ніколи, в жодному вигляді, в жодній кількості.
Звільнення від старих комуністичних богів – відмінний початок, це очищення від брехливої релігії
Чи важливою є відсутність Сталіна в головах для поступального руху вперед? Надзвичайно важлива. Післявоєнна Німеччина теж починала з перейменування вулиць та скидання свастик з будівель. Я думаю, звільнення від старих комуністичних богів – відмінний початок, це очищення від брехливої релігії, і це правильно. Ну а прописка – прописки не стане, нікуди не дінеться, оскільки у вільному світі вона непотрібна, як і не стане багато чого іншого, що зв'язує й досі Україну з радянським минулим.
- Естетика Майдану, образи переродження - як, по-вашому, зробити так, щоб вони не перетворилися на ширму, не стали лише картинами, що висять у рамах на стінах (а саме в цьому мета корупції, яка протидіє народженню нації та супутньому народженню дітей)?
- Треба просто залишатися чесним і безстрашним. Ось як на Майдані. Чесним і безстрашним. Це допоможе здолати багатьох бісів. Боягузтво, як писав уродженець Києва Михайло Булгаков, – найстрашніше з земних вад. Чи міг геніальний письменник бути не правим?
Олена Власенко. Київ.
Фото: Вікторія Івлєва, Юлія Овсяннікова / Укрінформ.