7 грудня. Пам’ятні дати

Сьогодні в Україні День місцевого самоврядування

Відзначається згідно з Указом Президента № 1250/2000 від 25 листопада 2000 року, щорічно цього дня «...враховуючи велике значення місцевого самоврядування для розвитку народовладдя, демократизації суспільних відносин та зміцнення української державності...» За великим рахунком, День місцевого самоврядування – це свято української громади. Здавна саме громада була в Україні не лише первісною й елементарною формою соціальної організації, але й особливою формою соціальної самоорганізації, яка не знає ієрархії та домінування, і навіть моделлю ідеального суспільства. В словнику української мови Грінченка громаду визначено, передусім, як «товариство рівноправних осіб, суспільство». Саме громадський, а не державний устрій був невіддільною рисою українського народу. Тут можна згадати і поняття громади як базової форми життя українських селян і запорізьке козацтво, з його майже демократичною формою правління, і реформаційні рухи в Україні ранньомодерного періоду. Михайло Грушевський ще у 1892 році так висловлював своє переконання щодо ролі громади та держави в історії: «…не збавляючи ціни держави, як культурної і поступової форми, одначе тільки тоді можемо встоювати за неї, коли вона дає змогу духовно-моральному, економічному і політичному розвитку громади». Послідовник Михайла Драгоманова Іван Франко також був переконаний, що громадський лад є органічним для української історії. Саме про це йдеться в історичній повісті «Захар Беркут» з підзаголовком «Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці», де зображено своєрідну художню ілюстрацію громадівської ідеї. У листі до Михайла Павлика Франко писав: «…на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елемента вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським…» Але понад 300-річне перебування у складі Російської імперії, а потім під 70-річним більшовицьким пануванням, завдало досить потужного удару по принципах українського народовладдя. Кріпацтво, голодомори, репресії, – все було спрямовано на придушення і винищення в українців ініціативності та активності, на штучне зближення з росіянами та формування сумнівного поняття «єдіний народ», яким так охоче послуговуються і нинішні кремлівські правителі. Навіть саме слово «громада» в Радянській Україні намагалися витіснити російським словом «община», а за громадою закріпити лише значення сільської територіальної громади. Тож нині українцям доводиться знову вчитися самоврядуванню, вчитися самостійно ухвалювати рішення і бути за них відповідальними. Щоправда, лише на одних згадках про сиву давнину повноцінного функціонування принципів самоврядування не збудувати – за орієнтир  варто брати кращі світові зразки, приміром Скандинавські країни та Швейцарію. Але тут є дуже важливий нюанс:   не може бути повноцінного самоврядування в суспільстві з глибокою соціальною диференціацією. Останнє досить часто призводить до «влади небагатьох», тобто олігархії – завжди знайдуться «кращі люди» громади, які з задоволенням узурпують владу. А це, в свою чергу, призведе до розчарування більшості в ідеях демократії та свободи. Саме тоді й з’являється мантра про «сильну руку». Втім, ця ідея не має жодних українських коренів. «Щоб з’єднати в одних руках силу народу, треба ослабити силу народу. Щоб одному надати велику власть над народом, треба кожній громаді відібрати її свободу, треба розбити громадські зв’язки, обезоружити громадські руки», - так писав Іван Франко.

Християни цього дня вшановують пам’ять великомучениці Катерини, а в давнину це було свято Дівочої долі. Святій Катерині випало жити під час жахливих гонінь на християн. Вона була донькою правителя міста Александрії Єгипетської за часів імператора Максиміна. Дівчина вирізнялася надзвичайною красою і розумом. Її мати таємно сповідувала християнство, а батько був язичником. До Катерини сваталися юнаки з найбагатших родин, але вона всім відмовляла. Таємно Катерина прийняла християнство, за що гонителі віри невдовзі її стратили. Згодом мощі святої Катерини перенесли на Синайську гору. Зараз на тому місці стоїть монастир Святої Катерини (ІV ст., об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО), куди приїжджають паломники з усього світу, аби вклонитися силі духу й вірі в Бога святої великомучениці. Місцеві ченці усім прочанам дарують скромні «обручки Катерини» – на згадку про відвідини святині. В Україні здавна великомученицю Катерину вважали своєю святою покровителькою жінки. Можливо, в дохристиянські часи це був день визначення дівочої долі, але достеменно того вже ніхто не знає. Відомо, що найчастіше до своєї долі зверталися дівчата, щоб вона порадила або ощедрила їх щасливим подружнім життям, та жінки, в котрих не зладнався родинний затишок. На Катерини існувала величезна кількість гадань. Робили це в такий спосіб: таємно відламували в сусідських садах вишневі гілочки, і ставили їх у воду; якщо галузки розпускали квіти до Різдва чи Маланки, то в цьому році їх власниці вийдуть заміж. Наступного дня повторювали обрядодію, але це вже були поіменні галузки: на кожного члена родини ставили гілочки і чекали різдвяних свят – якщо якась з них не розпускалась, то той має невдовзі померти… А ще напередодні Катерини дівчата клали під подушку листочки з різних дерев, помічаючи в такий спосіб кількох хлопців. Серед них мав бути і яблуневий листочок – для дівчини. Лягаючи спати, юнка просила долю, аби та змилосердилась над нею, а вдосвіта прохала найменшого в родині хлопчика витягти одного з листочків – який втрапляв, за того і вийде заміж, а як випадав листочок з яблуні, то доведеться ще подівувати. Традиційно з приходом Катерини сподівались на люті морози. Тому й казали: «Як Катерина по воді, то Різдво по льоді», «Як на Катерину холодно, то буде голодно», а отже – «На святу Катерину – ховайся під перину».

Події дня:

75 років тому (1941) під час Другої світової війни японська авіація завдала удару по американській військово-морській базі Перл-Харбор на Гавайських островах. Наступного дня США оголосили війну Японії.

Ювілеї дня:

205 років від дня народження Миколи Леонтійовича Устияновича (1811–1885), українського письменника і громадського діяча в Галичині. Закінчив Львівську духовну семінарію. Виступав як пропагандист ідей «Руської трійці», один з організаторів з’їзду українських учених Галичини («Собор учених руських», 1848), на якому закликав відстоювати українську культуру. Після смерті Маркіяна Шашкевича (1843) і до появи в літературі Івана Франка, Микола Устиянович був найпомітнішим представником українського письменства в Галичині. Перу письменника належить один із перших у Західній Україні нарисів «Ніч на Бержаві». У 1868 році Устиянович став одним із співзасновників та очільників українського видавництва «Просвіта». Останні роки життя мешкав у румунському місті Сучава. Там він познайомився з родиною Ольги Кобилянської. Між сім’ями одразу ж виникли приятельські стосунки. Кобилянські також були прихожанами греко-католицької церкви Святого Воскресіння, настоятелем у якій до 1885 року був Микола Устиянович. Помер він 3 листопада 1885 у Сучаві, де й похований.

120 років від дня народження Юрія Михайловича Коцюбинського (1896-1937), українського військового і державного діяча, сина Михайла Коцюбинського. З початку 1918 –  головнокомандувач військ радянської України, керівник боїв з Армією УНР; з 1920 – дипломат (Відень, Варшава); 1933 – голова Держплану України, заступник голови Ради Народних Комісарів України. У 1934 році був ув’язнений за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної терористичної організації, і на цій підставі 8 березня 1937 Військова Колегія Верховного Суду СРСР винесла вирок про розстріл. Обставини смерті, дата її залишилися таємницею. Вірогідно, що вирок був виконаний того ж дня, бо був остаточний, оскарженню не підлягав. Хоча 1954 року, на запит Ольги Бош-Коцюбинської, Військова Колегія дала довідку про те, що її чоловік був засуджений 8 березня 1937 року і, відбуваючи покарання, помер від раку 11 травня 1938 року. Достовірність цього викликає сумніви.

Сьогодні день народження Катерини Василівні Білокур (1900–1961), видатної української художниці, майстра декоративного розпису. Автор фантасмагоричних пейзажів та натюрмортів - «Декоративні квіти» (1945), «Привіт врожаю» (1946), «Колгоспне поле» (1948-1949), «Цар Колос» (1949), «Сніданок» (1950), «Квіти і берізка ввечері» (1950) та ін. Катерина Білокур не здобула навіть початкової освіти. Читати, писати і малювати навчилася самотужки. Батьки забороняли їй вчитися, спалювали малюнки. Вона потайки виривала аркуші з школярського зошита молодшого брата й малювала. А ще брала шматочки полотна у матері, дошки – у батька. Пензлики робила сама. Її кумиром, святим був Тарас Шевченко. Під час війни Катерина Білокур хворіла, була прикута до ліжка. Потім був голод 1947 року, коли багато хто з односельців помер, а її сім’ю врятували декілька колосків. Саме цим колоскам художниця присвятить картину «Цар-Колос», увіковічнивши на полотні скромне колосся пшениці. У 1954 році вісім картин художниці експонуватимуться на виставці в Луврі, удостояться компліменту Пікассо. Три картини, серед яких був і «Цар-Колос», назавжди залишаться за кордоном – їх викрадуть. 1977 року в селі Богданівка (батьківщина мисткині) відкрито музей-садибу художниці. На мольберті в її кімнаті – недописана картина – розкішні жоржини на синьому тлі.

Роковини смерті:

80 років з дня смерті Василя Семеновича Стефаника (1871-1936), українського письменника, громадського діяча (був депутатом Австрійського парламенту від Галичини), визначного майстра психологічної новели, зокрема діалогу. Видав збірки новел - «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905). Радянський уряд у 1928 році призначив Стефанику персональну довічну пенсію, в обмін за це всіляко намагаючись «пофарбувати» його в «червоного» письменника і зробити «полум’яним революціонером». Від пенсії митець у 1933 році відмовився, коли дізнався про штучно створений голод та про репресії «совєтів» проти української інтелігенції. У відповідь на цей сміливий вчинок ім’я письменника в радянській Україні не згадували майже до початку 40-х років.

60 років з дня смерті Решада Нурі Гюнтекіна (1889-1956), турецького прозаїка, драматурга, діяча культури. Автор 19 романів, 7 збірок оповідань, численних драматичних творів. Широке визнання здобув його роман «Чаликушу» (1922; російський переклад «Птичка певчая»), що й на сьогодні є вельми популярним серед широкого загалу турецьких читачів. Надзвичайно популярним був також і однойменний серіал, знятий у 1986 році. Твори турецького письменника видавалися й українською мовою. Помер Гюнтекін у Лондоні на 67 році життя. Похований у Стамбулі.