25 липня. Пам’ятні дати

Цього дня у 1805 році було прийнято рішення про заснування у Ніжині Гімназії вищих наук, що нині стала Ніжинським державним університетом імені Миколи Гоголя.

Поштовхом до відкриття Гімназії слугувало звернення графа Іллі Безбородька до царя, щоб отримати дозвіл на відкриття в Ніжині «училища вищих наук», яке прирівнювалося б до університету. Для його будівництва, крім своїх, він також використав кошти, які заповів для «богоугодных заведений» його брат князь Олександр Безбородько. Через 15 років, 4 вересня 1820, заклад було відкрито. Протягом свого понад двохсотлітнього існування цей учбовий заклад неодноразово змінював напрями підготовки фахівців: фізико-математичний ліцей (1832-1840), юридичний ліцей (1840-1875), історико-філологічний інститут (1875-1919), інститут народної освіти (1919-1933), педагогічний інститут (1933-1998), педагогічний університет (1998-2004), класичний університет (з 2004 року). За час існування було підготовлено понад 60 тисяч фахівців - педагогів, юристів, інженерів тощо. Тут отримали вищу освіту багато відомих представників науки та культури. Серед них письменник-класик Микола Гоголь, ім'ям якого університет був названий у 1939 році, а також Євген Гребінка, Леонід Глібов, Юрій Збанацький та ін. Нині на семи факультетах університету (філологічному, історико-юридичному, психології та соціальної роботи, природничо-географічному, іноземних мов, фізико-математичному, культури і мистецтв) функціонує 28 кафедр, працює 297 викладачів, серед яких 29 докторів, професорів та 183 кандидатів наук, доцентів. Сьогодні в університеті навчається понад 3 тисяч студентів, магістрантів та аспірантів.

Події дня:

805 років тому (1211) в день Святого Якоба єпископом Риги Альбрехтом фон Буксгевденом був заснований Домський собор, який нині є найбільшим кафедральним собором у країнах Балтії, головною церковною будівлею Євангелістсько-Лютеранської церкви Латвії. Будівля храму зводилася місцевими будівельниками під керівництвом запрошених німецьких і голландських майстрів. В цілому собор був побудований у 1270 році. І лише наприкінці XVIII століття, набув свого нинішнього вигляду. Справжньою гордістю і окрасою Домського собору є його орган, який став своєрідною музичною емблемою Латвії. Домський орган - один з найбільш цінних історичних інструментів в світі. На момент створення він був найбільшим в світі, а сьогодні входить в число найбільших органів Європи. Перший орган тут був побудований ще у 1603 році і прослужив майже три століття. У 1883-1884 рр німецькі майстри виготовили і встановили новий орган, звучання якого можна чути і сьогодні.

Ювілеї дня:

147 років від дня народження Михайла Петровича Косача (1869–1903), українського письменника і вченого. Син Олени Пчілки. Брат Лесі Українки і Ольги Косач. Викладав у Харківському університеті фізику й математику. Автор наукових праць з математики. Писав оповідання і нариси з народного життя. На відміну від Лесі, Михайло був улюбленою дитиною Олени Пчілки. Як згадує О. Косач-Кривинюк, «Леся була в мами спочатку зовсім нелюбима…, а потім згодом без порівняння менше любима, ніж Міша… Він був показним і по-драгомановськи яскраво екстравертним. Лесю ж вона називала негарною, дурною, недотепою, нецікавою, нерозвиненою… і сестра сама не раз мені казала, що коли б не Мішина прекрасна вдача та його справді братерське ставлення до неї, то вона б його, певне, була б зненавиділа через те порівнювання». В своїй «Автобіографії» Олена Пчілка згадує цікавий епізод, коли її малолітній Михась у дискусії про Червону Русь «навіть переспорив професора Іловайського». Дмитро Іванович Іловайський був імперським істориком, одним із стовпів російської історіографії, автором офіційного гімназійного підручника з «русской истории», ще й до того ж чоловіком досить серйозним (Марина Цвєтаєва, яка доводилася йому нерідною внучкою згадувала, що «дєдушка Іловайський» навіть розмову з рідними дітьми й внуками розпочинав виключно для того, щоб екзаменувати їх з історії). Михась Косач був на сорок років молодшим за Дмитра Івановича, історію вивчав до 5-го класу не в гімназії і не за Іловайським, а за спеціальною програмою, складеною Оленою Пчілкою. І от у серйозному диспуті між цими двома переміг малий Косач. Іловайський тільки розвів руками, сказавши: «О, это у вас растет какой-то дока», - на що хлопчик одразу ж відповів: «Не то что дока, а просто очень любит читать книги по истории Украины».

140 років від дня народження Єлизавети (1876-1965), королеви Бельгійської. З її ім’ям пов’язано проведення Міжнародного конкурсу скрипалів (з 1937 р.) і піаністів (з 1938 р.) ім. Ежена Ізаї в Брюсселі. З 1951 року в Брюсселі проводяться конкурси молодих виконавців імені Королеви Єлизавети.

85 років від дня народження Фелікса Михайловича Соболєва (1931–1984), українського кінорежисера, заслуженого діяча мистецтв України. З 1959 року працював  режисером на Київській кіностудії науково-популярних фільмів. Серед найвідоміших робіт: «Задачу вирішить кібернетика», «Мова тварин» (фільм отримав 5 міжнародних кінонагород), «Чи думають тварини», «Біля джерела людства», «Коли зникають джерела» та ін. У 1990 році по вулиці І. Франка на будинку № 17 Соболєву відкрито меморіальну дошку; йому присвячено фільм В. Олендера «Фелікс Соболєв. Увірвана місія».

Роковини смерті:

Сьогодні день пам’яті Володимира Семеновича Висоцького (1938-1980), російського поета, автора і виконавця пісень, актора. Слава Висоцького ще за його життя була безпрецедентною. Його обожнювали всі: від алкаша до академіка, від урки, що відмотав декілька строків на Колимі, до генерала КДБ. Він був не тільки своєрідним реверсом радянської естради (аверсом, звісно, був монументальний Кобзон – до речі, лише на рік старший за Висоцького), - він був реверсом, зворотнім боком усієї радянської, непохитної сіро-брежнівської дійсності з її шамотінням пустопорожніх лозунгів. Його пісні не співали хором в компаніях: хіба ж можна співати гуртом «Кони привередливые», «Двери настежь у вас, а душа взаперти», або ж «Все не так, ребята…» - їх лише слухали: напружено, затамувавши подих, всотуючи шалений високовольтний хрип, що рвався з магнітофонних бобін. Так собаки слухають вовка-одинака, того, хто вирвався за «пятна красные флажков» – згадуючи, ностальгуючи по тій порі, як вони були ще дикими, жили на волі, а не служили хазяїнові за миску баланди, промінявши ліс на затхлий скотний двір. Крик Висоцького був криком мільйонів, що звикли все життя мовчати («помалкивать»), дозволяючи собі хіба що тихе скавуління на кухнях з дешевим портвейном і ковбасою за 2.20. Слухаючи Висоцького, вони компенсували відсутність власних принципів і власної сміливості. У безголосої, інфантильної, забито-заляканої країни з’явився голос – справжній голос, свій голос! Цей хрип розірвав пелену мовчазної покірливості, поновивши в правах кастровані комуністичною пропагандою поняття громадянської гідності й мужності. Тисячам людей цей голос дарував надію пересилити страх, приниження, випрямитись і гордо, по-чоловічому підвести голову. Віднайти власний голос, власне «я» в безликій, видресируваній зграї «будівників комунізму». Останнім часом Висоцького намагаються «ошансонити» і «опопсити», звівши його непокірливу громадянську лірику, яка била навідліг, до примітивного блатаря, а постать самого поета до такого собі середньостатистичного «советского гражданина с буржуазными замашками» (мовляв, «да был как все») – новітні телепропагандисти стали більш витонченими у методах приборкування громадського духу. Але, попри старання, навряд чи їм вдасться перетворити «охриплий його баритон», «відчаєм зірваний голос» на приємний фальцет. Що він, до речі, теж передбачав.