Леонід Рабічев, фронтовик, художник, поет, мемуарист

03.07.2016 11:59

«Мій батько врятував Київ від бандитів Щорса»

Наприкінці тижня своє 93-річчя відсвяткував Леонід Миколайович Рабічев. Постать легендарна – фронтовик, художник, поет, письменник. Людина, який сперечалася з Хрущовим під час розгрому виставки в Манежі. І людина, якій доброта і совість не дозволяють приховувати правду про війну - нехай навіть найнеприємнішу і найжахливішу.

ВЕЗІННЯ – ЦЕ КОЛИ ДВІЧІ НЕ РОЗСТРІЛЯЛИ

-Леоніде Миколайовичу, розкажіть, будь ласка, про своїх батьків.

-Мама в дитинстві не отримала освіти. Але в неї були золоті руки. Вона навчилася професійно шити. І добре, з задоволенням, робила будь-яку домашню роботу. Вона взагалі була дуже надійною людиною для всіх нас.

-А годувальником був батько?

-Так. Він був родом з України. В молоді роки, в 1904 році тато став свідком того, як жорстоко придушувалися царською владою збурення українських селян Київської губернії, в селі з ім'ям, яке пізніше звучало лякаюче – Луб'янка. Після цього у нього склалися ліві погляди. Папа приєднався до соціал-демократів, після їх розмежування – до більшовиків. Втім, його погляди на життя були сильно скориговані після того, як 4 вересня 1919 року Саратовський Ревтрибунал засудив його до розстрілу. Я розшифрував тюремні щоденники батька і опублікував їх у журналі «Знамя» .

-Як же йому пощастило вижити?

-Дійсно, пощастило... Після незвично довгого для Громадянської війни розгляду ВЦВК замінив розстріл п'ятнадцятьма роками примусових робіт. А пізніше – його взагалі амністували. Батько закінчив університет, обзавівся сім'єю і зайнявся господарською роботою, працював у Рабкрині. Пізніше, у 30ті роки, йому знову пощастило, коли його не поновили в партії. Тоді практично весь їхній відділ заарештували і розстріляли. Вижили двоє – Микола Рабічев і... його підлеглий, майбутній відомий діяч епохи Брежнєва Михайло Суслов. Про головного радянського ідеолога вдома, в сім'ї, тато говорив, як про «невігласа, який ніколи не міг впоратися зі складним завданням».

-Ви були один у сім'ї?

-Ні. Ще був старший брат Віктор – видний, гарний, який привертав загальну увагу. Він був танкістом і загинув під Сталінградом. Для мене це досі великий біль – спогади про брата.

-А яка у вас була військова спеціальність?

-Зв'язківець. У 1942 році я закінчив військове училище і пішов на фронт.

НІЧОГО ВІЙНА НЕ СПИШЕ

Невеликий відступ. Книга життя Леоніда Миколайовича, його спогади, які весь час розширюються, оновлюються, називаються «Війна все спише». У цій книзі багато ніжних ліричних рядків. Але багато і страшного. А назва її звучить оманливо. Насправді значення її прямо протилежне. Нічого війна не спише – у будь-яких обставинах люди залишаються людьми, а звірство – звірством. Леонід Рабічев - третій, після Льва Копелева і Олександра Солженіцина, автор-фронтовик, який наважився так однозначно, чесно і жорстко розповісти про те, що коїла Червона Армія у Східній Пруссії:

«...Наші танкісти, піхотинці, артилеристи, зв'язківці наздогнали їх, щоб звільнити шлях, поскидали у кювети на узбіччях шосе їхні вози з меблями, валізами, конями, відтіснили вбік старих та дітей і, позабувши про обов'язок і честь і про німецькі підрозділи, що відступали без бою, тисячами накинулися на жінок і дівчат. Жінки, матері та їхні дочки лежать праворуч і ліворуч уздовж шосе, і перед кожною стоїть армада мужиків зі спущеними штаньми, котрі регочуть. Тих, хто обливається кров'ю і непритомніє, відтягують убік, дітей, які кидаються їм на допомогу, розстрілюють. Регіт, гарчання, сміх, крик і стогони. А їхні командири, їхні майори і полковники стоять на шосе, хто посміюється, а хто і диригує — ні, радше, регулює. Це щоб усі їхні солдати без винятку взяли участь. Ні, не кругова порука, і зовсім не помста проклятим окупантам — цей пекельний смертельний груповий секс...».

Багато хто ненавидить автора за цю правду. Багато хто – ставиться з підкресленою повагою і навіть пієтетом. Колюча публіцистка, критик, письменниця Юлія Латиніна після присудження Нобелівської премії Світлані Алексієвич взагалі висловила думку, що це - рецидив європейської політкоректності. На думку Латиніної, «Нобелівки» радше заслуговував нон-фікшн Рабічева, в авторській позиції також гуманістичний, але у викладі фактів страшніший, нещадний до читача.

Навряд чи можна погодитися з думкою Латиніної щодо Алексієвич (без всяких знижок і застережень Світлана Олександрівна – великий письменник). А от з її високою оцінкою з приводу мемуарної прози Рабічева – цілком згоден!

Минулої весни Леонід Миколайович з великим успіхом брав участь у Вільнюському книжковому ярмарку (де, до речі, й українська програма була широко представлена). Там була презентована книга, прекрасно видана литовською мовою. Там також нею зацікавився німецький видавець. Думається, що безкомпромісно чесні спогади Рабічева варто було б видати і в Україні.

ЯК СПЕРЕЧАТИСЯ З ХРУЩОВИМ

-Як ви зуміли знайти себе у повоєнному житті?

-Мені теж дуже пощастило. У 30 років я пішов у знамениту студію Елія Белютіна. Ми мріяли відродити традиції великого революційного мистецтва 20х років: авангард, модерн. І там, у студії, я познайомився з молодою художницею Вікторією Шуміліною. Вона була улюбленицею студії. Белютін говорив, що її живопис – найсильніший, «гарячий». Ми з нею одружилися, і в нас народився син Федір, він теж став художником.

-Ви були учасником тієї самої знаменитої виставки 1962 року в Манежі, яку з виразами «гівно», «педерасти» розгромив Хрущов

-Тоді друзі, колеги відправили мене як фронтовика сперечатися з Першим секретарем. Я сказав йому: «Микито Сергійовичу, я добре знаю всіх, тут немає жодного підараса - у всіх сім'ї, діти, всі зайняті корисною для нашої країни працею...». Але переконати його не вдалося. Виставку все одно розгромили. Ми тоді чекали чого завгодно. Але Хрущов не хотів бути схожим на свого попередника. Ми залишилися не просто живі, але і на волі. Після цього ми з дружиною працювали в промисловій, прикладній і книжковій графіці (ті художні галузі, в яких дозволявся авангард, «формалізм»). І, звичайно, вірші... Я давно писав їх. Але друкуватися почав дуже пізно. Рекомендації мені давав Арсеній Тарковський. А у Спілку письменників я вступив у 70 років.

МІСТО БУЛО ВРЯТОВАНЕ ПІСТОЛЕТОМ-ГАМАНЦЕМ

-Повернімося до українських коренів сім'ї Рабічевих. Ви колись згадували, що у вашого батька було зіткнення з Миколою Щорсом. Зараз це ім'я в Києві знову на слуху. На цей раз - через його кінний пам'ятник, котрий все ще залишається в центрі міста.

-А що, його збираються знести? Це було б правильно. Думаю, що така людина не гідна пам'ятника. Не пам'ятаю, коли точно, але тато розповів мені, як він смертельно налякав командувача Драгунської дивізії Щорса. Справа в тому, що сприяючи вигнанню німецької армії з Києва і увійшовши в місто, Щорс в нагороду віддав місто Київ на поталу своїм солдатикам. Це було страшно. Щорсівці вдиралися у квартири, грабували, ґвалтували жінок, дівчат. Жах охопив місто. І підпільники-більшовики, які прийшли до влади, вирішили негайно вивести дивізію Щорса з міста. Але як? Охорона Щорса не пропускає до його штабної квартири збройних членів колегії ВКП(б).

-А як тоді велися переговори?

-Через посередників. Але, зрештою, Щорс дав згоду на зустріч з групою із чотирьох осіб, тільки беззбройних. Охорона ретельно обшукувала їх усіх. Розмова був напружена. На жодні компроміси Щорс не йшов. Всі попідхоплювалися з місць, кричать, розмахують руками, переходять з одного місця на інше. Скориставшись такою плутаниною, батько зупинився за спиною у Щорса, стрімко витягнув з кишені гаманець. Приставив його холодною металевою частиною до потилиці комдива і сказав: «Підписуй папір про виведення дивізії, інакше стріляю!». Щорс віддав наказ про виведення своєї бандитської дивізії з міста. Поки її не було виведено, тато тримав комдива під прицілом гаманця-пістолета, стоячи позаду нього.

РОЗМОВА РІЗНИМИ МОВАМИ

-Кажуть, що люди, які пройшли війну, як ніхто, цінують мир. Проте зараз ситуація у світі знову дуже напружена.

-Так. І мене це дуже хвилює. Багато чого з того, що ми чекали і цінували, зміни, реформи, здобуття свободи, в Росії зараз знову відкидається вбік. Найнеприємніше, що я іноді втрачаю контакт з людьми, я не можу нічого їм пояснювати. Навесні 2014 року перебував у госпіталі. Там писав багато віршів на актуальні, хвилюючі, гарячі теми. І ось мене попросили виступити перед іншими ветеранами. Я підготував папери зі своїми рядками. Почав виступати, говорити. Але з їхніх реплік, реакцій, раптом зрозумів, що говорю з ними буквально різними мовами. І я нічого не зможу їм пояснити. Я відклав усі ці вірші – про Україну, про Майдан, про Крим. І став читати їм вірші про ту нашу війну, а не про цю нову, що розгортається...

Олег Кудрін, Москва.

Вірші Леоніда Рабічева

Писал за строчкой строчку

И в среду, и в четверг,

В углу поставил точку

И поднял руку вверх.

События и даты,

Когда отражены,

Сдаются, как солдаты,

Когда окружены.

2014

* * *

Свобода слова

Жизнь отмечает фальшь в любом

Из обвинений лжепрокуратуры.

Мы в храме на Болотном голубом

Блокированном островке культуры.

Свобода слова – мира идеал!

Муж улыбнется, а жена заплачет,

А тех, кто нас калечил и ломал

Россия поименно обозначит.

А, что касается тюремных драм

В ЕэР ОМОНа камерах опальных

Любовь и тут, и там поможет нам

На пыточных допросах виртуальных.

13 квітня 2014 року

* * *

Буря

Дорога молний в бездну шла –

Конец? Начало? Середина? –

Мечта о Родине ушла –

Россией стала Украина.

Над небом выросла земля,

Навек глаза свои зажмуря,

Крым перебрался внутрь Кремля –

И началась рассудка буря.

Майдан сказал: – Всё будет так!

И доллар превратив в пятак,

То весел, то спесив и мутен

На Мавзолей поднялся Путин.

19 квітня 2014 року

* * *

Во имя мира – дикое насилье,

С лихвой хлебнувшим счастья и несчастья.

Нам ведомы иные времена.

Но что все наши мелкие напасти,

Коль вместе с нами рушится Страна?

2016

* * *

Глупо, но факт,

Чтобы писать

Черное черным,

Белое белым,

Надо быть смелым.