Марія Варфоломеєва, фотокореспондент, колишня полонянка "ЛНР"
У мене є месидж для людей про те, як не здаватися, як вірити, як пробивати стіни
Потім, коли прийшла повна ізоляція нашого міста, області, коли я зрозуміла, що я одна тут перебуваю, всі наші поїхали, а я можу з людьми чимось поділитися, я почала знімати відео про те, як живе місто без української влади, які «чудові» у нас зміни, як не працюють банки, що порожні полиці в магазинах, що розбите місто. Для телеканалу ICTV, допомагала журналістам 1+1. Була фіксером або фрілансером, як це називається (отримувала гонорар, але не входила в штат).
Мені це закидали як обтяжуючу обставину, що я "неправильно" висвітлювала події в місті Луганську і дискредитувала "ЛНР". При цьому мені мої тюремники самі казали: «Ти ж не журналіст, це Україна вирішила тебе так розпіарити»...
Зараз мені надійшло кілька різних пропозицій від різних каналів. В першу чергу, це 1+1. В принципі, ми вже з ними домовилися, все узгоджено.
Є пропозиції написати книгу від різних видавництв. Я думаю, мені є чим поділитися, відкрити правду зсередини. І у мене є месидж для людей про те, як не здаватися, як бути сильними, як вірити, як пробивати стіни.
Хочу займатися зараз чимось корисним для суспільства. І зараз я з різними людьми обговорюю те, чим я можу бути корисна. Я хочу приносити користь. Я як ніхто інший розумію, як важко було людям виїхати, перебувати під обстрілом, як важко було перебувати в полоні... Але я поки не знаю, чим я можу бути корисною людям. Я готова вислухати всі цікаві ідеї. Я дійсно хочу, щоб моє ім'я, якщо воно є, щоб воно приносило якусь користь. Я вже готова до цього.
У мене багато фотографій того часу, як жила «республіка» без української влади: як ми стояли в черзі за водою, обстріли - про життя. Між моїм затриманням і тим, як нам дали світло, у мене був лише місяць, тому я не могла працювати з ними. Зараз я почала цим займатися.
- Як вдалося зберегти записи? Адже все забрали, конфіскували, вкрали.
- Не всі, але частково вдалося. Довга історія. Але техніки у мене забрали на вартість автівочки недорогої, напевно, - планшет, професійна фотокамера, набір лінз, телефон, нетбук... При цьому міліціонери і МДБ кивали один на одного і говорили, що вони от чесні, а забрали інші. Вони про себе думають, що вони добрі Робін Гуди, забирають гроші у поганих правосеків і віддають добрим ментам. Вони реально в образі - «чесні люди, які борються зі злом».
- Тим не менше, коли йшла кампанія на твою підтримку, з вимогами звільнити, про тебе говорили саме як про українського журналіста. Телеканали, з якими ти співпрацювала, підтримували тебе?
- Підтримували, як могли, ті журналісти, з якими я працювала. Наприклад, хлопець з ТСН написав про мене главу «Маша» у книзі «Війна очима ТСН», де розповів, як ми разом робили сюжети. Журналісти, з якими ми спілкувалися, вони переживали, намагалися максимально цю тему піднімати, говорили у своїх ефірах.
- А не чи вийшло так, що саме ЗМІ привернули до твого ув'язнення в катівнях найбільше уваги? Може, частково й тому ти просиділа довше за всіх? Якби все було тихо...
- Двобока ситуація. Якби журналісти мовчали, то про мене, може, й забули б. А так вийшло, що весь час підвищували ставки.
Мене допитували перший тиждень, перші дні були дуже жорсткі допити, частково били. Не так сильно, як хлопців, але застосовували силу. Потім ці люди говорили: "ми тебе, може, і вбили б, але просто шкода, ти дуже худенька. Це мене і врятувало, вигляд у мене жалюгідний. Потім зрозуміли, що безглуздо, що я не винна. А після вирішили: навіщо відпускати Варфоломеєву, адже можна з неї зробити ворога народу! Для чого потрібна була Варфоломеєва? Щоб створити образ, показати, що київська хунта посилає своїх людей в такому невинному образі, щоб вбивати своїх людей. Казали: «Подивіться, такі як Варфоломеєва вбивають вас!»
Треба було привернути увагу до зовнішнього вигаданого ворога, а не до того, що проблеми через те, що «республіка» неспроможна. Для чого людей обстрілюють з мінометів, з «Градів»? Щоб люди не захотіли повернутися в Україну, навіть не для того, щоб вони хотіли воювати, просто щоб завжди думали, що Україна - корінь всіх напастей.
Я потрібна була для того, щоб поміняти, це ще один момент. Вони пробували мене міняти на людей, що сидять в Україні за бандитськими статтями. Почали торгуватися. У ЛНР мою історію намагалися розкрутити, хоча, може, не до рівня Савченко, менше, і обміняти на двох ГРУшников - Єрофеєва і Александрова.
- Тебе обміняли «дорого», на російського офіцера.
- На двох людей. Людина, російський снайпер, головний персонаж, на якого мене міняли, був засуджений на 11 років. Мій обмін зірвався раніше, тому що його не могли обміняти, потрібно було отримати помилування від Президента. Офіційно мене поміняли на двох - його і дівчину.
Але до цього вже були люди, яких віддали, коли зривалися обміни кілька разів, коли привезли не мене. Україна людей привозила, але весь час щось не складалося, віддавали не мене.
Я щоранку прокидалася і думала: а раптом сьогодні? І так фактично більше, ніж півроку (з 29 липня 2015-го - ред.).
- Ти в перших своїх інтерв'ю повторювала, що тобі не зламатися допомагав Бог. В який храм ти пішла після звільнення? І як часто ти буваєш в церкві?
- Для мене це був дуже важливий момент, я завжди дуже вірила в Бога. Там я ще більше переконалася, що Бог мене не залишає, завжди мене підтримує. У мене завжди була віра: Маша, все буде добре, все буде добре! Навколо мене купа ополченців, всі з автоматами, і мене всі бачать ворогом, а всередині у мене впевненість, що все буде добре. І всім людям там я казала, що буду на волі, що не буду сидіти в тюрмі, хоча на той момент не було навіть мови про обмін.
Мене завжди підтримували рядки з Біблії, які я прочитала за день до обміну, коли я ще не знала, що він відбудеться - з Ісаї: "Скоро бранець буде звільнений не буде сидіти в ямі, і буде в нього вдосталь хліба". Це для мене було Диво.
Після звільнення я пішла в протестантську церкву «Спасіння» в місті Вишневому. Я і раніше туди ходила, і зараз ходжу. Я не сповідаюся, я просто знаю, що коли я Богу молюся, Господь мене чує. Це найголовніше для мене - знати, що він мене чує.
- У в'язниці, тим більше в підвалі, важко не зійти з розуму. Чи було якесь одне нав'язливе бажання за ці довгі 14 місяців, яке, навпаки, допомагало?
- У липні 2015 року я вирішила, що вийду на свободу і пофарбуюся в білявку (посміхається). Зроблю щось таке незвичайне, чого ніколи в моєму житті не було. Я завжди була брюнеткою або русою. Це була думка, абсолютно відірвана від Всесвіту.
І ще - суші «Філадельфія» (посміхається). Але не просто, а з келихом червоного вина і в красивій сукні. От це означало для мене - відчути себе людиною. Не дівчинкою, яка бореться і вірить в ідеали, а просто дівчиною.
- Коли тебе привезли в Київ після звільнення, що зробила в першу чергу? Пофарбувалася і купила суші?
- Спочатку трошки оглядалася. Потім мої новонабуті друзі, які за мене переживали, вони мою мрію виконали, повели мене в ресторан великою компанією, і ми з'їли суші «Філадельфія» і випили по келиху вина (посміхається).
- Тебе звільнили перед 8 Березня...
- Мене звільнили перед 9 березня, перед моїм Днем Народження!
Я дуже вдячна людям зі «Схід-SOS», які організували для мене свято. Вони запросили багато людей. Прийшло багато знайомих і незнайомих, просто привітати, порадіти разом зі мною. Надарували різні люди мені одяг, гроші, багато подарунків. Це було якесь неземне щастя взагалі!
Тому що в минулому році, коли мені виповнилося 30 років, я святкувала свій ювілей у в'язниці. Моїм подарунком було морозиво! З іншої камери мені в'язень передав (посміхається). Це було, знаєте, неземне задоволення - з'їсти морозиво, холодне. Це було дуже круто! І один з людей «з того боку» подарував мені маленького ведмедика. Це був прояв симпатії якиїсь.
- Як облаштоване твоє життя вдома в Києві зараз? Отримала допомогу, житло?
- У нас військовополонені не мають статусу, вони - не учасники АТО. Тому ти не можеш претендувати на якусь винагороду. Так, ти все втратив, але ми тебе підлікували. І все... І це просто тому, що моє ім'я відоме. А так інші військовополонені навіть того не мають.
- Ти бачилася з Юрієм після всіх подій, контактувала з ним? (Юрій Гуков (Асеєв), луганський журналіст, попросив Марію сфотографувати кілька будинків, під час чого вона була заарештована за зйомку секретних об'єктів - ред.)
- Він приїхав на мій обмін. І як ні в чому не бувало: «Маш, привіт!» А я не знала, як спілкуватися з цією людиною, я настільки була зла, боялася, що якщо почну з ним говорити, то не втримаюся і буде конфлікт. Я була не в тому стані, щоб конфліктувати... Після цього людина, не поспілкувавшись зі мною, вочевидь, образившись, почала в Інтернеті, в газеті «Факти» розповідати, що Маша, мовляв, все знала (що і навіщо вона фотографувала). Я навіть не стала реагувати. Коли він написав і привітав мене з Днем народження, я запитала: «Юра, навіщо ти брешеш?» А він у відповідь запропонував забути, мовляв, минулося...
Сам Юрій не поїхав до Луганська, адже там небезпечно, увесь цей час щасливо пересидів у Харкові. Все у нього чудово. Не знаю, чи розумів він загрозу... Мабудь, все ж розумів; через день після того, як мене затримали, він мені написав: «Маша, будь обережна». Але було пізно. Я це прочитала вже з комп'ютера людей, які мене затримали.
* * *
...За 14 місяців Марія Варфоломеєва встигла відсидіти в підвалі МВС (де відсутні елементарні гігієнічні умови, годували раз на день і раз або два на добу виводили в туалет), в ізоляторі тимчасового утримання (чиста постіль та наявність туалету в якому були «неземним задоволенням»), в СІЗО (разом з шахрайкою і розбійницею-рецидивісткою) та підвалі МДБ (де також не було нічого). Багатьох своїх тюремників Маша згадує сьогодні без злоби. Були такі, хто їй навіть співчував.
Луганськ був, мабуть, самим пасивним містом щодо всіх подій на Майдані
Багато хто опинився «по той бік», ставши жертвою пропаганди і пресингу. «Луганськ був, мабуть, найпасивним містом у ставленні до подій на Майдані. Не наших луганчан була воля, щоб відокремитися, все було ініційовано ззовні. Наших людей було дуже важко підняти, потрібні були провокації. Дуже багато тих, хто був не за «республіку», не за Росію, їм було все одно, що «білі», «червоні», аби шахта працювала та пенсія була. Тим, кому було все одно, під дією тієї пропаганди неможливо було не повірити, що Україна не винна. Адже багато хто думав, що вони захищають своє місто від укропов, від бандерівців, від київської хунти», - говорить Маша Варфоломеєва. Яка гордо іменує себе «укропом».
Ольга Танасійчук, Берлин.
Фото автора.