Михайло Павлюк, мандрівник із Чернігівщини
Моя мета - підкорити всі індонезійські вершини.
- Моя мета - підкорити всі вершини Індонезії. Для цього кожну гору треба дослідити. Сьогодні на моєму рахунку вже близько 50-ти індонезійських вершин (це за дві поїздки туди).
Також я досліджую гори інших країн регіону - Таїланду, Малайзії, В'єтнаму. Але добре розвинутий гірський туризм - тільки в Індонезії. Там є стежки, у гори ходить багато молоді та любителів природи. І це дає можливість спілкуватися, знаходити нових друзів.
- Гори якої країни тобі сподобалися найбільше?
- Індонезії, куди я, власне і прагнув дістатися. Там гори особливі, бо це - вулкани. І коли піднімаєшся на них, то милуєшся не лише краєвидами, а й кратером з усіма слідами колишніх вивержень.
- Отже, в Індонезію, я так розумію, ти закоханий. І люди там - найгостинніші? Як вони тебе сприймали?
- Люди дуже гостинні й відкриті всюди, до мандрівника добре ставляться. А якщо ти ще й іноземець і біла людина, то місцевим жителям взагалі подобається з тобою "тусуватися". Вони дуже прагнуть практикувати англійську і раді кожній такій можливості.
- А які мови, крім англійської, ти ще знаєш? За роки мандрів, мабуть, цілий університет закінчив.
- Під час подорожі я намагаюся вивчати мови всіх країн, у яких буваю - в обсязі, достатньому для елементарного спілкування. А тому на простому, розмовному рівні знаю вже камбоджійську, китайську, в'єтнамську. Найкраще володію англійською (вище середнього рівня) та індонезійською, яку вивчив досконало. Вчити іноземні мови мені подобалося ще в школі. А коли з'явився Інтернет, соцмережі, я почав переписуватись у чатах, і це дуже допомагало вивчати мови.
Подорожуючи, я завжди перебуваю онлайн і спілкуюся в чатах з представниками різних народів. Якщо трапляється незнайоме слово, я його відразу перекладаю й надалі вже знаю та вживаю. Індонезійську теж вивчав в онлайні. Цю мову я освоїв дуже добре і розмовляю нею часом краще, ніж самі індонезійці. Тому що не вживаю запозичених іншомовних, зокрема, англійських слів, які забруднюють її.
- Пам'ятаю, після минулої подорожі ти розповідав, як "навертав" на рідну мову філіппінців, які, "глобалізувавшись", не хотіли нею розмовляти. Індонезійців теж агітував за рідне?
- Ну, зауважень я їм не робив, просто намагався говорити чистою мовою. В Україні теж можна спостерігати подібне - у мові дуже багато російських слів, люди просто не стежать за собою. Так само забруднюються індонезійська і філіппінська мови. А от у В'єтнамі, Китаї, Таїланді такого немає. Там люди практично не вживають іншомовних слів. Можливо, тому, що ці мови дуже відрізняються від тих же філіппінської та індонезійської і є тональними. Жителям країн, які я назвав, навіть англійську вивчати важко. Якщо вони нею й розмовляють - то з сильним акцентом, на відміну від індонезійців.
- Цікава тема - візи і гроші. Поділись, як ти примудрився понад чотири роки перебувати у мандрах? Адже туристичну візу зазвичай дають на короткий термін.
- Під час планування подорожі завжди необхідно дізнаватися про всю специфіку отримання віз. Дехто їх здобуває заздалегідь. Але є ще один спосіб - отримувати візи в сусідніх державах. Приїжджаєш туди, йдеш у посольство чи консульство і отримуєш візу країни, в яку хочеш потрапити. Середня тривалість тих віз - місяць, інколи два.
- Тобто, треба постійно мігрувати між країнами, так? Не дивно, що в твоєму паспорті вільне місце для віз закінчилось.
- Наприкінці моєї подорожі я намагався економити місце в паспорті, деякі візи навіть відклеював. Але місця все одно не вистачало. Для того, щоб отримати новий паспорт у нашому посольстві в Малайзії, мені треба було мати 6-місячну візу. В мене ж був тільки туристичний штамп.
Ще хотів би зазначити, що наш закордонний паспорт має всього 32 сторінки, в той час як у паспортах більшості країн їх 48. Ще нам, українцям, майже в кожну країну південно-східної Азії потрібно отримувати візу. А от росіяни, наприклад, можуть вільно їздити в той же В'єтнам, у Таїланд, на Філіппіни. Українцям без візи можна потрапити тільки в Малайзію.
- А тепер - про гроші. Одна справа, коли людина подорожує місяць-два. Тоді їй легше десь "вписатися", як кажуть автостопники, знайти тимчасовий притулок і харчі. І зовсім інша, коли мандруєш роками. Як ти вирішував свої матеріальні проблеми?
- Звісно, я не весь час подорожував, а тільки перші два роки. Спочатку я ніде не затримувався більш ніж на 5 днів, весь час рухався, змінював обстановку, шукав нових вражень. Коли все це набридло - я осів і почав працювати в Індонезії вільним туристичним гідом, якому платили самі екскурсанти. Також серед туристів знаходив клієнтів для ресторанів чи кафе, за що звідти отримував комісійні. Гідом міг за 5 днів і 400 доларів заробити, але така удача випадала рідко. Жив я часто у друзів чи знайомих, які запрошували. Це цікавіше й веселіше, ніж винаймати житло і мешкати самому. В Камбоджі я селився у хостелах. Це теж цікаво, тому що там багато інших таких же мандрівників.
Отже, на життя - на їжу, оплату житла та елементарні потреби зароблених грошей вистачало. А от зробити якісь заощадження, навіть щоби прилетіти додому, було досить складно.
- Індонезія - держава небагата. Як там люди живуть, порівняно з Україною?
У нашій країні люди мають більше забаганок, прагнуть більшого комфорту, часто навіть перебільшеного
- З першого погляду здається, що люди там живуть бідніше. Але якщо врахувати, що в тропіках немає змін пір року, не потрібен ні теплий одяг, ні капітальні будинки з опаленням, то виявиться, що нормально. Кожна родина, навіть якщо вона живе у дуже бідній хаті, має свій мотоцикл - це необхідність. Там його беруть у кредит, а потім довго розраховуються. У В'єтнамі люди тепер теж пересуваються мотоциклами. Велосипеди ж зустрічаються більше в Китаї. Хоча кількість мотоциклів там уже теж зростає.
Тобто, в теплих країнах люди можуть економити на речах, які у нас є необхідними, і жити досить добре. З іншого боку, я б сказав, що в нашій країні люди мають більше забаганок, прагнуть більшого комфорту, часто навіть перебільшеного. Там люди обходяться простим і всі життєві питання вирішують простіше. При зарплаті 100 доларів в Індонезії, наприклад, можна безбідно жити.
- Індонезія - дуже далеко від України. Тож чи знають індонезійці щось про нашу війну?
- Насправді дуже багато людей мене запитує, що відбувається в Україні. Вони кажуть, що у нас - війна з Росією, тобто, все знають і співчувають. Дехто думає, що я приїхав в Індонезію через війну - як біженець.
- Ти писав, що в Індонезії зайнявся бігом на далекі дистанції. Як це почалося, чого ти досяг? Може, марафони тепер бігаєш?
- Почалося з того, що якось у мене поцупили рюкзак. Сталося це на кораблі, коли я перепливав з одного острова Індонезії на інший. Лягаючи спати на палубі, свої речі я поставив трохи осторонь. Мені і в голову не приходило, що на такому великому судні хтось наважиться забрати такий великий рюкзак. Коли ж прокинувся - його вже не було. При мені залишились тільки паспорт, гроші, спальник і килимок.
Втративши спорядження, я вирішив ходити в гори з мінімумом речей у маленькому рюкзачку. Це мені сподобалось, бо стало значно легше. І тоді я вирішив ставити якісь рекорди: зі швидкості підйому та спуску, наприклад. Потім почав бігати по горах - теж із цікавості. У гірській місцевості - чимало перешкод, особливо в джунглях, де багато коріння і грязюки. Швидко пересуватися там дуже складно.
Спочатку я тренувався виключно для себе. Та невдовзі почав брати участь у гірських марафонах і ультрамарафонах (це коли більше 42 км). Про них дізнавався з різних сайтів, соцмереж, від друзів і знайомих - гірських туристів.
- Розкажи детальніше.
- Біг природними стежками називається трейлраннінг (trail running - англійською) і зараз є досить популярним, особливо в Європі. Там він розвивається вже понад 5 років. У Індонезії інтерес до цього виду бігу виник лише 3 роки тому. І кількість таких марафонів зростає з кожним роком.
Біг по горах проводиться на різні дистанції і відрізняється від бігу по рівнині - там інша специфіка. Тренуючись, я бігав по 25-30 км, а найдовша моя дистанція - 65 км, які я здолав за 20 годин.
- Ти здатен стільки пробігти?!
- Так, але це не безперервний біг. Навіть по рівній дорозі за 20 годин мало хто стільки пробіжить, а в горах крутими схилами - тим паче. Тому це біг, який чергується з ходьбою. Але він має займати не менше 55% усього часу.
Відпочивати також дозволяється.
- І де ти бігав ультрамарафон?
Став пепеможцем в ультрамарафоні з дистанцією 50 км та сумарним набором висоти - 5 тисяч метрів
- На вулкані Геде Пангранго (3000 метрів над рівнем моря). Це було наприкінці 2014 року. Дистанція становила 50 км, сумарний набір висоти - 5 тисяч метрів. І я цей ультрамарафон виграв. Загалом біг і йшов 14 годин. Підйоми і спуски були дуже важкими. До того ж, зі мною на маршруті трапилася пригода: під час першого 25-кілометрового кола порвалися кросівки. Вони були дуже старими й не витримали навантаження. В одного кросівка майже повністю відлетіла підошва. Тож донизу я сходив мало не босим на одну ногу, що дуже уповільнювало мене. Незважаючи на це, я прийшов першим, випередивши суперника на 20 хвилин.
Коли ж спустився, організатори змагань позичили мені свої кросівки. У них я й пішов на друге коло і досяг успіху - остаточно переміг з відривом 1 година 20 хвилин. В індонезійських колах бігунів це тепер досить відома історія.
А той хлопець, що прийшов другим, зараз - найвідоміший бігун південно-східної Азії. За сумою очок, зароблених ним на всіх змаганнях, він посідає І місце в рейтингу.
- А загалом багато людей брало участь у тому забігу, і що тобі було за перемогу?
- Близько 60-ти чоловік, в основному - індонезійці. Цей ультрамарафон (саме на вулкані Геде Пангранго) проводився вперше. Реєстрація була безкоштовною, тому призів ніяких не вручали, дали тільки футболку.
- А скільки загалом ти марафонів пробіг?
- Поки що тільки два. Перший був на горі Кінабалу острова Борнео. Там я нічого не виграв. До тих змагань серйозно не тренувався. А от до ультрамарафону я готувався 2 місяці.
- Тепер і рівниною можеш пробігти 42 кілометри?
- Перебуваючи в Камбоджі, я не мав можливості бігати горами, Камбоджа - не гірська країна. Тому там я почав бігати дорогою. І відразу зрозумів, що рівниною без передишки можу здолати не більше 5 км. Тренуючись, я набігав, гадаю, понад тисячу кілометрів. І тепер для мене й рівнинний марафон - не проблема.
- Тепер ти й в Україні можеш здобувати перемоги.
- Так, я сподіваюся на це. Знаю, що гірські марафони у нас проводяться влітку в Карпатах. У липні, здається, є ультрамарафон на 50 км Чорногорою. Якщо в мене вийде, обов'язково візьму в ньому участь.
- Те, що ти розповів - так чудово! Я тобою просто пишаюся! І дуже хочеться, щоб ти і в Україні досяг якихось висот.
- Так, потенціалу достатньо, і багато що можна почати. Треба тільки знати, як правильно це зробити. В Індонезії, куди я хотів би повернутися, у мене багато планів - брати участь у марафонах і перемагати. А що мені вдасться тут - життя покаже.
P.S. Кожній людині визначено пройти свій шлях у цьому житті. Та далеко не кожна знає і розуміє, навіщо вона тут. Михайло Павлюк - один із нас. Хтось може сказати, що він - бродяга-мандрівник, від якого людям нема ніякої користі. У мене ж після розмови з ним склалося протилежне відчуття. Я зрозуміла, що його життя - свого роду філософія, яка допомагає заспокоїтись. І що спілкування з такою людиною нам усім, багатим і бідним, вкрай потрібне. Своїм прикладом цей молодий чоловік говорить: дивіться, навіть не маючи нічого, в цьому прекрасному світі можна жити і бути цілком щасливим. Головне - нічого не боятися і знайти заняття до душі. Матеріальні блага - це вторинне, якщо ти добре ставишся до людей, маєш здатність знаходити друзів і сміливість бути не таким, як усі. Хай щастить тобі, Михайле!
Наталія Потапчук, Чернігів.