Маркіян Камиш, письменник, історик, чорнобильський сталкер
Антена "Чорнобиль-2" - крутіша, ніж Ейфелева вежа
- Периметр Чорнобильської зони, звісно, охороняється. Але там є, пробачте за неологізм (але це - автентична назва), так звані "баянні дірки" - місця, через які жителі прилеглих до колючого дроту сіл ходять в Зону по гриби або на риболовлю. Біля цих дірок у колючому дроті зазвичай можна наштовхнутися на міліцію. Але периметр Зони відчуження - це сотні кілометрів, і охорону скрізь не поставиш. Тому, якщо маєш GPS і знаєш стежки, якими міліція не ходить, то потрапити в Зону досить просто.
- Чи всі охочі туди потрапляють?
- У середовищі нелегальних туристів дуже багато "мілітаристів", які люблять одягати камуфляж і говорити, що це - суворий туристичний похід шостої категорії складності. Такий підхід дуже правильний, але до Зони трохи недоречний - там інші реалії. І тому 90% нелегалів "паляться" ще на вході. Коли вони заходять в іванківську маршрутку в якомусь "мультикамі" чи дорогому "пікселі", в той час як половина Полісся носить "дубок" ("мультикам", "піксель", "дубок" - різновиди камуфляжного забарвлення, - ред.), то їх видно за 10 кілометрів. І прикордонники зазвичай завертають таких туристів ще до колючого дроту. Недосвідченість стає причиною затримання і тих, хто вже проник у Зону.
- А тебе ловили?
- Так, разів 7 чи 8. У кількох випадках - коли мені цього дійсно не хотілося. Одного разу це сталося тому, що в прикордонників був тепловізор. У 2011 році, ще до путінської агресії, той прилад видавався чимось з іншого світу - він був лише у прикордонників або в працівників важкої промисловості.
Кілька разів ми спеціально "дурачились" - ішли в Чорнобиль, проходили містом з величезними рюкзаками, заходили в міліцейську їдальню. І от сидиш, їси, навколо тебе - міліціонери, і половина з них тебе уже впізнала.
- Ти кажеш, що був у Зоні десятки разів. Що тебе притягує, чому йдеш знову і знову?
- Перше - це можливість відпочити від міської суєти. Друге - елементарний туризм. Якщо франківці і львів'яни ходять у Карпати, то у киян "фішка" своя - Чорнобильська зона. Тягне туди, звісно, цікавість до покинутого, розуміння того, що це - екзотика і дійсно унікальне місце. А ще - пошук літературних сюжетів (що для мене особисто завжди на першому місці), спроба ухопити той момент, який зникає. Ту Зону, якої завтра більше не буде.
У моїй книжці є фото однієї фрески, яку я фотографував щороку, починаючи з 2011-го. І на знімках видно, як вона розсипається на очах. Це - ілюстрація плинності…
- Що в Зоні стало для тебе відкриттям?
- Загалом я отримав два нетипових враження, яких не очікував. Перше було давно і пов'язане з тим, що перед мандрівками я майже не дивлюся фотографій тих місць, куди збираюся, - аби більше вражало. Тому першою думкою, коли я щойно потрапив у Зону, було: "Боже, як же все заросло!"
У місці справді жахливої трагедії - і враження парадоксальні
Коли я вночі йшов кущами й думав, що це за ліс, хлопець-провідник сказав: "Ми в селі". Тоді я зрозумів, що за 30 років природа взяла своє, а я цього не очікував.
Друге - те, що з часом звикаєш до компанії хижих звірів, перестаєш боятися вовків. По-перше, вони не нападають, якщо тільки не скажені (а вірогідність цього дуже низька), по-друге, ти просто звикаєш.
І третє, що приходить із часом, не відразу - це розуміння того, що покинуті будинки Зони абсолютно дивовижним чином заспокоюють і "замилюють". Хоча, здавалося б, повинні наганяти сум і меланхолію. Це парадокс, так, здавалось би, не мало бути, тому що це - місце справді жахливої трагедії. Але приходиш туди - і заспокоюєшся.
- Яких тварин доводилось там бачити?
- Вовків систематично - і коли був сам, і коли з компанією. Але в 90% вони тільки виють десь поряд, а потім тікають. Коли виють - не полюють. Іноді можуть "вести". Нелегали з цим часто стикаються на покинутій залізниці. Але вовки "ведуть-ведуть", а потім просто йдуть собі. Тому що насправді вони боягузливі, а людину сприймають, як великого звіра. Крім того, вони мають кого полювати і що їсти - у Зоні дуже багато дичини, кабанів, косуль. Тому на людей вовки там не нападають.
Якось, коли ми "відкривали" один хутір під білоруським кордоном, довелося зустрітися з риссю. Нас було четверо чи п'ятеро. Знайшли собі таку аутентичну хату з дореволюційною поліською стріхою і вляглися в ній спати. Щоправда, перед цим ми не поставили двері, які були вибиті й лежали на підлозі (що для нас нетипово). Вирішили: та ну їх, нічого ж ніколи не трапляється.
І от уночі до нас прийшла рись. Мабуть, десь поряд - на горищі чи в погребі - був її виводок. Коли хлопці мене розбудили з криками "Рись!", я почув, як щось гупнуло.
Перший шок змінився думками про поведінку тварини. Тому що до цього я вже кілька разів зустрічався з риссю, і вона завжди після першого ж контакту тікала. Це міф, що вона може стрибнути на людину з дерева. Я спілкувався з цього приводу з зоологами й екологами, які працюють у Зоні по 15 років, і вони теж кажуть, що рись на людей не нападає.
Згадавши про це, я всіх заспокоїв. І правда - вона ж утекла. Але під хатою, шибки якої були вибиті, ми чули дихання тварини. І хоча я розумів, що рись - це 25 кг, не більше, та в страху очі великі. Тому ми розібрали розвалену піч, заставили цеглою всі вікна й забарикадувалися. А коли вийшли вранці, то побачили рись метрів за 5-10 від хати. Вона сиділа і чекала. Мабуть таки дійсно десь поряд були її рисенята. Інакше вона утекла б відразу.
З лосями кілька неприємних зустрічей було. Також тому, що вони були з лосенятами. Адже тільки в такому випадку в них спрацьовує інстинкт захисту потомства, і вони можуть напасти. Тому ми їх дуже-дуже обережно обходили і впевненим кроком ішли собі.
- А зустрічі з мародерами, злодіями були?
Найстрашніше - зустрітися у Зоні з компанією мародерів - колишніх зеків, які там крадуть метал
- Про те, що найстрашніший хижак у Зоні - це людина, ми, нелегали, кажемо жартома. Але, якщо говорити серйозно, то мені особисто зустрічатися з мародерами було страшно. Адже я розумів: якщо той буде один, я з ним якось порозуміюся. Якщо ж натраплю на компанію колишніх зеків (вони там крадуть метал), шансів матиму небагато.
Коли нас іде троє-четверо, а назустріч - один такий "мармузий" мужик, то що він нам зробить? В таких випадках вони зазвичай дружелюбні, розказують всякі байки. Приміром, як одна голландська туристка гуляла по Прип'яті, коли Толік і Алік вантажили ванни і батареї. І от у момент, коли вона з фотоапаратом поважно так "розсікала" в індивідуальній екскурсії, Алік з 9-го поверху скинув чавунну ванну. Та бахнула прямо перед жінкою. Після того мародери казали: "О-о, ми назавжди цій людині Зону в голову "вгрузили", вона її тепер добре запам'ятає".
Подібних історій насправді там чимало. І зустрічей із мародерами було кілька. Але спілкувався я з ними зазвичай за межами колючого дроту. Мені було цікаво слухати їхні байки.
- Чи брали ви з собою дозиметри, чи міряли радіацію? Як там зараз?
- Дуже часто дозиметри-радіометри беруть з собою новачки, яких веду я. Бо вони думають, що будуть все міряти і зважаючи на це, змінювати маршрут. Однак гратися з цією дурничкою їм набридає хвилин за двадцять.
Про рівні забруднення я знаю. Про локальні "плями" в Прип'яті і на більшості маршрутів - також. Тому мені цей дозиметр просто не потрібний. Туристи, які ходять туди роками, на його показники вже не зважають, бо 99% з них - не критичні.
Звісно, є плями, є неприємні місця, але я їх уникаю, оскільки там нема на що дивитися. Підвал заводу "Юпітер", наприклад. Або підвал медсанчастини чи "Рудий" ліс. Це не ті місця, в яких є якісь індустріальні цікавинки. Там просто смітники і ліс.
Якщо рівень гамма-випромінення менше рентгена на годину, то я взагалі не хвилююся. А щоб знайти в зоні одну десяту рентгена, треба дуже постаратися і знати місця. За рівнем гамма-випромінення тижневий похід у Зону можна порівняти з польотом на літаку з Києва у Сієтл.
- Які місця в Зоні найбільше вразили і запам'яталися?
- Перш за все, - "Чорнобиль-2". Це - гігантське полотно загоризонтної антени 150 м заввишки, яку ще називають "російський дятел". Я вважаю, що це - восьме чудо світу. Крутіше, на мій погляд, ніж Ейфелева вежа, з нерозкритим рекреаційним потенціалом. Із перших вражень в Зоні це - найяскравіше.
Антена - недалеко від Чорнобиля, це військовий об'єкт. Збудували його у другій половині 70-х років. Причому будівництво було таким масштабним, що для його ведення змонтували спеціальний підйомний кран з ліфтом для кранівника - настільки той кран був високий (220 метрів). Навколо цього об'єкта, який за 10-15 км добре видно з траси Київ - Чорнобиль, постійно була маса чуток. А коли представники іноземних делегацій, яких часто возили на показову Чорнобильську АЕС, запитували, що то вдалині таке гігантське (адже на мапах написано, що там - піонертабір), їм відповідали: "А-а, та це місцеві сушать хміль".
Цікавою є й покинута церква на лівому березі річки Прип'ять. Туди, наскільки знаю, тільки зараз почали добиратися популярні відеоблогери. Раніше це було місцем виключно нелегальних туристів, які його люблять.
Незабутні враження залишили кілька сіл під білоруським кордоном, з яких навіть нема фотографій. Це - місця, де не пролягають стежки нелегальних і офіційних туристів, де дійсно можна відчути відчуження.
- А з якими почуттями ти взагалі сприймав усе, що бачив у Зоні - зі смутком, страхом, цікавістю чи просто весело було? Який настрій у тебе там переважав?
- Настрій змінювався з часом. Спочатку він був анархічний. Я починав ходити в Зону ще абсолютно молодою людиною, коли мені було 22 роки, і я мав якісь незрозумілі вандальські нахили. Зрештою, з цього виріс і тепер просто-на-просто розумію, що це - мій дім, лагуна спокою, місце, де дійсно можна відпочити від міської суєти.
Водночас, як людина, яка народилася в родині ліквідатора аварії на ЧАЕС, я просто не можу не згадувати про цю драму, про людей, які постраждали. Але я намагаюся від цього абстрагуватися. Бо вважаю, що людина не може плакати все своє життя, і що потрібно нарешті поглянути на це місце під іншим кутом і розказати про нього більш позитивно. Що, власне, я й спробував зробити у своїй книжці.
Це мандрівка всередину себе, спроба відповісти на запитання - що ж діється в голові людини, яка систематично повертається в Зону, попри шкоду для здоров'я, що "аукнеться" років за 20
- Про що вона взагалі?
- Ця книжка відрізняється від іншої літератури про Чорнобильську зону, яка, здебільшого, звернена в минуле і акцентує увагу на самій трагедії 1986 року і її наслідках. Вона про те, чим Зона відчуження є сьогодні з точки зору нелегального туриста. Я вважаю, що в українській літературі ця тема має бути представлена, і сподіваюся заохотити своїх більш досвідчених, більш іменитих і шанованих колег писати про Зону.
Все в моїй книжці з реального досвіду - мого і моїх друзів. У ній зібрані найхарактерніші, найтиповіші історії з тих, що там відбуваються і є, на мою думку, дзеркалом атмосфери, яка панує в Зоні для людини з важелезним рюкзаком, збитими ногами, промоклої і промерзлої.
Це - мандрівка всередину себе, спроба відповісти на запитання, що ж діється в голові людини, яка систематично повертається в Зону, попри шкоду для здоров'я, що "аукнеться" років за 20 після таких "прогулянок", як я їх називаю. Вона - квінтесенція тих емоцій, які я виніс з-за колючого дроту і встиг донести, поки вони не розтанули.
Книжка написана з трішки "розгільдяйським", трішки "роздолбайським" підходом. Писати її я почав після двох років систематичного, по 15-20 разів на рік, ходіння в Зону. Максимум я там перебував 3 тижні - в автономному середовищі. Ми тільки воду тамтешню вживали - з річок, дуже нехорошу насправді. Я хочу акцентувати увагу на цьому і не раджу нікому туди ходити. Тому що радіація - штука, яка не відразу пече. Дуже просто її не боятися, а потім отримати проблеми.
- Чому твоя книжка називається "Оформляндія", що це означає?
- "Оформляндія" - це неологізм, який я просто придумав. Походить він з того, що нелегальний чорнобильський туризм - це протизаконна дія, порушення режимної території з особливим контролем. Карається вона адміністративним протоколом, який складає міліція на тих, кого спіймає. Розуміючи, що ми нічого поганого не робимо - ми не браконьєри й не мародери, правоохоронці ставляться до нас поблажливо і кажуть: "Ну, хлопці, зараз ми будемо вас оформляти". З приводу цього оформлення, як своєрідного обряду ініціації для кожного нелегального туриста, в середовищі нелегалів існує цілий пласт жартів.
Другу частину назви книжки - "Прогулянка в Зону" - запропонували видавці. Вона розкриває суть твору для непідготовленого читача.
- Чи плануєш продовжити цю тему й писати нові книжки?
- Так, наступна книга вже готова - в рукопису. Вона - дотична до теми Чорнобильської зони. Це своєрідна постапокаліптика, не фантастика, не фентезі, скоріше, прощальний спів за містом, яке ми втратили. Не за Прип'яттю, ні. Це просто гіперболізація мого досвіду, перенесення його на інші локації, загравання з альтернативною історією.
А щодо безпосередньо Чорнобильської зони, то в мене є бажання працювати з навколозонням - депресивним регіоном українського Полісся, де процвітає мародерство, браконьєрство, нелегальний збір грибів за колючим дротом. Мене цікавлять історії людей, які живуть там, і я вже пишу нову книжку.
Наталія Потапчук, Чернігів.