6 листопада. Пам’ятні дати

Сьогодні - День визволення Києва від гітлерівських загарбників.

72 роки тому в результаті Київської наступальної операції, яка тривала з 3-го до 13 листопада 1943 року і була складовою частиною Битви за Дніпро, військами 1-го Українського фронту (командувач М.Ф.Ватутін) разом із союзною Першою Чехословацькою бригадою столицю України м. Київ було визволено від гітлерівських загарбників. У ніч з 5 на 6 листопада першими в Київ з півночі, з боку Вишгорода та Куренівки, ввійшли бійці 51 стрілецького корпусу, тоді як з заходу Брест-Литовським шосе в місто вступили частини 22 танкової бригади. Під час визволення Києва радянські війська зазнали величезних втрат, адже за негласним наказом столицю України треба було взяти до чергової річниці Жовтневої революції. Як відомо, найкровопролитнішими і найзапеклішими були бої за Букринський плацдарм. Тисячі наших співвітчизників потонули в холодних водах Дніпра (коли з одного боку в Дніпро входили 25 тисяч воїнів, то на протилежному виходили не більше 5-6 тисяч, річкові хвилі були темно-кривавого кольору й солоні від крові); тисячі десантників згоріли під куполами палаючих парашутів. Німці прослуховували майже всі переговори радянського командування й підтягували сили саме туди, де очікувався черговий наступ. Але слабкість комунікацій була не єдиною проблемою нашої армії. Між початком форсування Дніпра і переходом у наступ минуло три тижні, і за цей термін противник устиг перекинути підкріплення на потрібну ділянку. Крім того, Ватутіну довго не вдавалося налагодити нормальне забезпечення своїх частин, адже тили армій і фронту розтягнулися від Бєлгорода до Дніпра на 480 кілометрів... 6 листопада, близько першої години ночі на даху будівлі ЦК КП(б)У (нині – МЗС України) бійцями 4-ї окремої моторозвідувальної роти був установлений радянський прапор. Власне це була звичайна червона хустка, адже завдання бійцям дали, а прапор наказали шукати самим. Розвідників виручили мешканці хутора Дехтярі (східна околиця Нивок): місцева жителька Ганна Кривенко віддала їм власну хустку. Древко виламали з паркану. Невдовзі до прапора розвідників доєднався ще один – його вивісили бійці 86-го стрілецького полку 180-ї стрілецької дивізії. (Цікавий факт: один із перших нацистських прапорів, піднятих під час окупації, маяв на дзвіниці Києво-Печерської лаври). Вдень до Києва увійшли основні частини Червоної армії, а з ними і деякі керівники партійно-державних органів на чолі з членом Військової ради І Українського фронту М.С. Хрущовим. Місто було зруйновано і майже порожнє. В центрі – самі обгорілі руїни, серед яких де-не-де можна було побачити окремих виснажених, деморалізованих киян. Більше мешканців зустрічалося в робітничих кварталах Подолу, Шулявки, Деміївки. Всього в місті на цей час нараховувалося близько 100 тисяч мешканців, тобто лише десята частина довоєнного населення. Силами військовополонених нацисти намагалися в останні місяці своєї влади замести сліди масових убивств у Бабиному яру та в районах розташування концтаборів. Але приховати ці злочини було неможливо. Відразу по визволенню міста через Дніпро було наведено понтонний міст, розгорнуто сили протиповітряної оборони, відновлено випуск газети «Київська правда». 7 листопада на Софійській площі відбувся військовий парад. Гітлерівська окупація Києва тривала 778 днів – з 19 вересня 1941-го до 6 листопада 1943 року. Київ було повернуто, але надзвичайно дорогою ціною.

Національне свято Республіки Таджикистан – День Конституції. Саме в цей день у 1994 році в Таджикистані відбулись президентські вибори і референдум з прийняття нової Конституції.

Події дня:

55 років тому (1960) відбувся пуск першої черги метрополітену в Києві – Святошинсько-Броварської лінії (від станції «Вокзальна» до станції «Дніпро»), довжиною 5,2 км. Цікаво, що це стало радісною подією для киян, але ще не розв’язувало проблеми сполучення між центральною частиною та віддаленими промисловими і житловими районами Лівобережжя. Її принципове вирішення було пов’язане з будівництвом мосту метро, який став до ладу вже в 1965 році. Питання про будівництво метрополітену в столиці України порушувалось у 1936 році (хоча ідея створення підземної залізниці виникла ще в далекому 1884), але втіленню амбітних планів завадила війна. Після визволення України від нацистів, у зв’язку з повоєнною відбудовою міста, його зростанням та збільшенням кількості містян, тема метро стала надзвичайно актуальною. Остаточне рішення про будівництво підземки в Києві було ухвалене наприкінці 1944 року, а саме будівництво розпочалося в 1949. Нині Київ неможливо уявити без метро – базового виду громадського транспорту столиці. На його долю припадає понад 50% загального обсягу міських пасажирських перевезень. На даний час метрополітен складається з трьох діючих ліній загальною довжиною майже 70 кілометрів та 52 станцій. Чотири з них – «Університет», «Вокзальна», «Хрещатик» і «Арсенальна» є пам’ятками архітектури місцевого значення. Найбільш завантаженими є станції «Вокзальна», «Лісова», «Петрівка», «Святошин», поблизу яких знаходяться великі залізничні станції та маршрути приміського транспорту. Пасажиропотік на кожній з них складає близько 60 тисяч пасажирів щодоби. Прикметно, що найглибшою станцією метрополітену в світі є «Арсенальна» – вона розташовується на глибині 105,5 метрів.

55 років тому (1960) у Києві на площі Перемоги відкрито нове стаціонарне приміщення Київського цирку (проект архітектора В. Жукова).

Ювілеї дня:

180 років від дня народження Чезаре Ломброзо (1835-1909), італійського судового психіатра і криміналіста, засновника антропологічної школи права. Професор Павійського і Туринського університетів. Ломброзо твердив, що злочин є природним явищем і що існує особливий тип «злочинної людини», яка не може не вчиняти злочинів. Ця людина має особливі фізичні ознаки («стигмати»), наприклад, вузький лоб, сплющений ніс тощо.  Пізніше Ломброзо визнав значення й соціологічних чинників злочинності. Це дало підстави називати його теорії біосоціологічними.

160 років від дня народження Дмитра Івановича Яворницького (1855-1940), видатного українського археолога, етнографа, фольклориста, лексикографа, письменника, відомого дослідника історії українського козацтва, якого сучасники шанобливо називали «козацьким батьком». Родом з Харківщини, з сім’ї священика. Початкову освіту здобув удома, найкращі спогади дитинства – казки та легенди про козаків, що їх розповідала бабуся, а також читання, які влаштовував батько майже кожного вечора для всієї родини. Згодом учився на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Великий вплив на формування його світогляду справили Потебня і Сумцов. Жив і працював у Петербурзі, Москві, Харкові, Запоріжжі, Катеринославі (Дніпропетровськ). У 1918 році Д.І. Яворницький став професором Катеринославського університету на кафедрі історії України. Організовував археологічні розкопки на Запоріжжі. Зібрав багатющий фольклорний та етнографічний матеріал. Уклав «Словник української мови» (1920), значну частину якого було використано при створенні словника Бориса Грінченка. З 1902 року завідував Музеєм старожитностей Катеринославської губернії (тепер Дніпропетровський історичний музей ім. академіка Д.І. Яворницького). У 1920-1933 рр. працював у Дніпропетровському університеті. З 1927 – відповідальний керівник постійного археологічного нагляду і археологічних розкопок на території будівництва Дніпрогесу. Опублікував збірку поезій «Вечірні зорі» (1910), роман «За чужий гріх» (1907), повість «Де люди – там і лихо» (1911) та ін. За працю з вивчення і пропаганди історії українського народу Дмитро Яворницький зазнавав переслідувань з боку царської влади, але й за більшовиків йому велося не краще. У 1933 році ученого обвинуватили в «українському буржуазному націоналізмі» та вигнали з музею. Деякий час йому – вченому зі світовим ім’ям та професору – не платили навіть пенсію, що було для літнього чоловіка не тільки матеріальним, а, насамперед, моральним ударом, величезною образою. Після такої зневаги Д. Яворницький захворів і на півроку опинився на лікарняному ліжку. Одужавши, науковець більше не переступав порога музею, повернувшись до творчої праці (зокрема написав «Историю города Катеринослава» і спогади про найкращого друга Іллю Рєпіна). Життя видатного науковця, дослідника української козацької старовини, перервалося на 85 році життя – він відійшов у вічність 5 серпня 1940 року у Дніпропетровську. Спочатку його поховали на міському кладовищі, але в 1961 році, за заповітом ученого, перепоховали на території Дніпропетровського державного історичного музею. Сьогоднішня річниця від дня народження Дмитра Яворницького відзначається на державному рівні відповідно до Постанови ВРУ від 11 лютого 2015 року № 184-VIII.

135 років від дня народження Роберта Музіля (1880-1942), видатного австрійського прозаїка, драматурга, есеїста. Автор роману «Людина без властивостей» (один із найпотужніших і найважчих для читання творів світової літератури), у якому змалював гірко-іронічну картину історичного катаклізму – розпаду Австро-Угорщини, сприйнятого як модель політичної і духовної кризи європейської цивілізації. Після того, як у 1929 році вийшов у світ перший том «Людини без властивостей», знавці визнали Музіля тим митцем, котрий зробив для німецької літератури не менше, ніж Пруст для французької. Томас Манн назвав цю книгу «художнім почином, надзвичайне значення якого для розвитку, піднесення, одухотворення німецького роману поза всяким сумнівом»; для Арнольда Цвейґа Музіль є «втілення того кращого, що спроможна дати австрійська література»; Герман Брох сказав, що Музіль належить до «абсолютних епіків світового формату». За життя Музіль не був обійдений увагою, але його знали й шанували у дуже вузькому колі; він так і не став модним письменником, так і не здобув прихильності публіки. Сьогодні твори Музіля – важкі для читання, далеко не «бестселери» – перекладено понад тридцятьма мовами світу; існує також Міжнародне товариство Музіля з президентом, членами, штатом працівників; в Австрії спеціальна робоча група вивчає його величезну рукописну спадщину; при університетах Англії та Франції створено дослідницькі центри, які займаються його творчістю; про нього написано сотні книжок, дисертацій, статей. Музіль помер у розпал війни в швейцарській еміграції. У нього немає навіть могили – дружина розвіяла прах небіжчика над Роною. Коли зоря посмертної музілівської слави тільки сходила, «Літературний додаток до «Таймс» назвав його «найменш відомим з великих письменників нашої доби». «Людину без властивостей» можна тепер почитати й українською мовою – цей роман тритомником вийшов у видавництві Жупанського.

90 років від дня народження Миколи Євгеновича Петренка (1925), українського письменника. Автор понад 60 книжок, серед яких п’єси та лібрето музичних вистав («Чарівне кресало», «Довбушів топорець», «Дві Іванки», «Шість імен» та ін.). Значна частина творчого доробку письменника – твори для дітей («Світ чекає на тебе», «Чом не ростуть вареники», «Заблуда», «Похід на Чорногору», «Вишиванка від ангела…»). Родом з Полтавщини. Першокласником пережив Голодомор. Під час Другої світової війни Микола Євгенович був в’язнем гітлерівських концтаборів, після війни пройшов фільтраційні та трудові табори СРСР. Працював в обласній молодіжній газеті, редактором Львівського телебачення, кореспондентом «Літературної України», звідки був звільнений за «пропетлюрівські» вірші. Його перша поетична збірка вийшла у 1957 році. Лауреат премій ім. Павла Тичини, Юрія Яновського, Маркіяна Шашкевича, Богдана-Нестора Лепкого.