Прописка у скелі: одеські катакомби як спадок для нащадків
На схилах Шкодової гори збереглися печерні будинки кінця XVIII сторіччя, які будували нащадки запорозьких козаків, а люди жили у них до 1970-х
Печерні будинки в Одесі – це унікальні історичні житлові та господарські споруди кінця XVIII століття, вирубані прямо у скелях та пластах черепашнику. Розташовані будинки на схилах Шкодової гори – нині це Пересипський район міста. Перші ж поселення з'явилися тут після руйнування Запорозької Січі у 1775 році. Території зайняли козаки, які не пішли на службу до Російської імперії. Основним заняттям для чоловіків тут був видобуток каменю, з якого згодом і розбудовували Одесу. Люди селилися у каменоломнях, утримували там скот та навіть мали задокументовану прописку у скелі. Точну кількість таких будиночків наразі науковці не знають, але кажуть, що їх – десятки. Водночас, жодного охоронного статусу одеське “печерне місто” не має і будинки поступово зникають.
З власницею одного з печерних будинків Іриною Севастьяновою поспілкувалася кореспондентка Укрінформу.
ПЕРШІ ПОСЕЛЕННЯ НА ПЕРЕСИПУ
До Шкодової гори від Пересипу разом з краєзнавцем, істориком Андрієм Крантовим ми дісталися трамваєм №20. У народі транспорт називають “очеретним”, адже більшість дороги вагон долає крізь зарості. У низині, де прокладені рейки, під час дощу постійно виникає підтоплення, тож скористатися міським електротранспортом тут можна здебільшого у суху погоду.
Шкодова гора – пагорб, розташований на теренах Одеси та села Усатове. Гора є частиною великого плато, що обмежене з північного заходу Усатівською балкою, з півночі – берегом Хаджибейського лиману, зі сходу – заболоченою низиною, а з півдня Кривою балкою. Заввишки плато близько 50 метрів, його утворюють осадочні породи, а схили рясніють виходами черепашнику.
- Тут селилися козаки, які після розформування Січі відмовилися від “співробітництва” з Російською імперією. Звідти і назви місцевих вулиць: Чорноморського козацтва, Атамана Головатого, Атамана Чепіги. Село Нерубайське, за однією з версій, назване від прізвища козака Нерубай. Оселившись тут, козаки видобували камінь, займалися рибальством. У каменоломнях і селилися, – пояснив науковець.
НЕ ШЛЯХ, А ШКОДА!
Як розказав нам Андрій Крантов, за однією з версій назва Шкодової гори походить від слова «шкода» і пов’язана з труднощами, які долали чумаки на шляху до Хаджибея – майбутньої Одеси. Коли після сильних злив Пересип затоплювало, чумацькі валки не могли рухатися низинною дорогою до Хаджибея. Доводилося шукати об’їзний шлях схилами плато. Дорога була надзвичайно складною: каміння, густі чагарники, круті підйоми та спуски, розмоклий після дощів ґрунт. Вози застрягали, ламалися колеса й осі, намокали сіль та інший товар, а подорож затягувалася. У таких умовах чумаки нарікали на невдалий маршрут: «Шкода, а не шлях!». Назва закріпилася.
З низини підіймаємося на гору до будиночків. Подвір’я каскадом спускаються вниз схилом. Житлові будівлі здебільшого побудовані з тутешнього каменю. Більшість парканів – нерівна. Їх будували з так званих відходів виробництва, які не змогли продати. Це "бут", або бутовий камінь. Історик розказав, що жителів печерних будинків на Шкодовій горі в Одесі називали троглодитами – через буквальне значення цього слова з давньогрецької «той, хто живе в печері.
Подібні житла існували не лише на Шкодовій горі. Їх можна було зустріти в Усатовому, Нерубайському, Кривій та Холодній Балках, а також уздовж морського узбережжя – від Ланжерона до Малого Фонтану. Однак до XXI століття в межах самої Одеси такі будинки збереглися лише на Шкодовій горі.
Біля одного з будинків, прямо на схилі, нас чекає пані Ірина. Її будинок має непарну нумерацію, як і усі “печерні” оселі.
ДІДОВІ КАТАКОМБИ
Зараз жінка мешкає в звичайному будиночку з цегли, який побудував її батько у кінці 1960-х. Він примикає до скелі, яка ховає в собі печерну оселю, побудовану дідом Ірини, Іваном Трусовим. Він народився у 1894 році та займався видобутком каменю. Там для себе, дружини і трьох дітей каменотес вирубав кілька кімнат з вікнами. Ірина ж жила у печерному будинку до 3 років. Спогадів про побут у скелі в неї майже не залишилося. Водночас, каже, що добре пам’ятає, як уперше батько завів її в новий дім.
- Було так дивно й одночасно радісно. Простір, світло і пофарбована підлога під ногами, – згадує вона і запрошує нас відвідати дідові катакомби.
У першому приміщенні, де вирубані два маленькі віконця, стеля низька. При моєму зрості 172 см боюся зачепити її головою. Від стелі відшаровуються частки черепашника – опади просочуються крізь нещільну породу та спричиняють обвали. Зараз у кімнаті зберігаються консерви та “бродить” домашнє вино. Колись саме в цю кімнату маленьку Ірину принесли з пологового, тут було ліжко її батьків і її маленька колисанка. Температура в печерному будиночку весь рік становить близько 14 градусів.
Інша кімната, технічна – трохи більша. За словами Ірини, дідусь встановив тут підпорки, щоб не було зсувів. Згодом Ірина тримала у приміщенні курей. Її ж сусіди по скелі утримували в такому господарському приміщенні навіть корову.
Ще одна кімната – величезна. Стеля тут заввишки у три метри. В ній ще можна розгледіти залишки печі, складеної з квадратів черепашника. Поруч – вхід у систему катакомб, де видобувався камінь. За словами Ірини, підземними ходами можна було дістатися сусіднього селища Нерубайське. Через цей хід у 1941 році заходили та виходили партизани під час румунської окупації. З часом хід закрив її батько.
Також у кімнаті розташований і п’ятиметровий колодязь. Пані Ірина каже, що вода в ньому не питна, солонувато-гіркувата, тож її родина користувалася нею для технічних цілей. Питну ж воду бабуся щодня носила з самого низу гори, де розташована місцева школа.
Важка праця на городі та тяжкі умови побуту без денного світла та вентиляції призвели до того, що бабуся пані Ірини Марія Трусова померла у віці 56 років.
- Виглядала вона як стара-стара жінка, не так, як зараз 56-річні виглядають. Дід помер у 54 роки. Проте, за спогадами батька, бабуся ніколи не скаржилася на долю. Також і мама моя не скаржилася. Коли вся Одеса бідувала і тулилася по комуналках – у них було власне житло. Простір, – розказує Ірина.
ГОРОД НАД БУДИНКОМ І ДИМ ІЗ ЗЕМЛІ
Був у родини і город – він зростав над печерним будинком, на скалі. Ірина розказала, що димохід від їх печі у печері, як і у всіх сусідів, виходив саме на город.
- Коли по дорозі їхали не місцеві, дивувалися. Як це дим прямо з землі йде? А то люди пекли хліб, – розказує вона.
Андрій Крантов зазначає, що нині на вершині гори в заростях чагарника ще можна знайти залишки таких димоходів. Водночас, каже, що пересуватися вершиною треба дуже обережно, адже є ймовірність, що порода провалиться і мандрівники опиняться у печерах.
Пані Ірина також розказала, що у будинковій книзі, виданій в 1944-му бабусі Марії Трусовій, значиться адреса: вулиця Сталіна, 167. Такі документи з пропискою у скелі мали усі сусіди родини. Тож будинки у скелі – приватна власність. "Сарай І" – так в документах з планом домоволодіння Ірини Севастьянової зараз названа печера.
Зараз ділянка пані Ірини продається. На питання, чи не шкода їй буде залишати це унікальне місце, жінка каже, що будинок потребує чоловічих рук, вона ж залишилася одна... Додає, що планує оселитися десь на верхніх поверхах – щоб бачити захід сонця. На Шкодовій горі він неймовірний.
ІСТОРІЯ БЕЗ ІСТОРІЇ, ПЕЧЕРИ – БЕЗ СТАТУСУ
За словами Андрія Крантова, жодного охоронного статусу печерні будинки не мають.
Більшість з них знаходяться на території приватних домоволодінь, як у пані Ірини, тож доступу до них немає. Точну кількість будиночків науковець також не назвав, але зазначив, що їх – десятки. Додає, що багато будинків, де вже не проживали люди, за рішенням міської влади завалили ще до революції, адже там переховувалися бандити.
Водночас доступ до кількох печер зберігся, хоч місцеві і закрили прохід до них гілками та чагарником. Тож, подолавши перешкоди, ми побачили і ці унікальні об’єкти. Перший схожий на смітник. Бите скло, різне сміття та залишки матрасів – все говорить про те, що будинок слугував прихистком для безпритульних. Стіни його у сажі – вочевидь, тут сталася пожежа. Тут також є вхід до катакомб. Крантов зазначив, що разом із колегами знаходив у печерних будинках закриті пляшки з алкоголем ще радянських часів, а однією зі знахідок була безліч пляшечок від парфуму “Червона Москва”.
Історик показав, як один із закинутих будинків виглядав наприкінці XIX століття – публікація про печерне містечко вийшла на сторінках журналу “Нива” за 1896 рік.
«У хатинці чисто й затишно, попри скромну обстановку. Стіл, накритий клейонкою, дві пофарбовані лави, шафа – ось і все умеблювання “парадної” кімнати. В іншій, житловій половині – невелике ліжко та дві-три підпори, які тримають стелю, що давно готова обвалитися.
Передня частина печери дещо нагадує сіни. Далі, в глибині, розташований великий сарай зі стійлами для коней і корів, місцями для зберігання сіна та яслами. Усе це важко розгледіти в тьмяному світлі гасової лампи. Ліворуч від сіней – “чорна” кімната з піччю, яка взимку слугує кухнею. Втім, чорною її можна назвати лише порівняно з парадною половиною. Уся хатинка така чиста, дай Боже, щоб такими чистими були всі селянські оселі на Русі.
Найцікавіше те, що всі частини цієї будівлі не складені з окремих каменів, а вирубані в суцільній скелі. Господареві печера дісталася у спадок від діда. Раніше вона коштувала 100 рублів, нині – 500», – так описує автор статті одну з найбідніших печерних осель тих часів.
Крантов з жалем зазначив, що попри унікальність та історичну цінність, будинки руйнуються та фактично зникають на очах.
“Ці споруди не мають статусу пам'яток архітектури чи історії, а отже, залишаються незахищеними”, – уточнив історик.
Дуже шкода, що з часом згадки про печерні будинки на Шкодовій горі та інших локаціях залишаться лише в переказах.
Ганна Бодрова, Одеса
Фото авторки