Світлана Лінник, начальник Голопристанської МВА

Окупована Голопристанська громада – поруч з Олешківською, що в кінці жовтня була в центрі уваги світу у зв’язку з гуманітарною операцію, проведеною за посередництва Першої леді США Меланії Трамп.

То як режим тиші вплинув на ситуацію в Голопристанській громаді, чи потребують її мешканці проведення такої ж гуманітарної місії, як в Олешках? Про те, як виживають українці в окупації – розмовляємо з керівницею Голопристанської МВА Світланою Лінник. Вона знає на прикладі власної родини, що таке окупація і як важко звідти вибратися українцю – говоримо і про цей досвід.

ВСЯ ГРОМАДА – ЦЕ ЗОНА ГУМАНІТАРНОЇ КРИЗИ

- Пані Світлано, останнім часом у медіа знову з’явилася інформація про те, що у вашій громаді, розташованій на лівобережжі Херсонщини, поступово складається така ж ситуація, як в Олешках, коли російські військові використовують населення для прикриття, обмежуючи можливості для виїзду.

- Громада вже пережила повну блокаду з кінця 2025 року до березня 2026-го – так само, як і Олешки. Зараз уся громада перебуває в стані гуманітарної кризи. Населені пункти, які ще торік вважалися відносно тиловими (Гладківський та Малокопанівський старостати), тепер такими не є. А території у 15–25-кілометровій прибережній смузі – це зона суцільної гуманітарної катастрофи. Йдеться про Велику та Малу Кардашинки, Кохани, Стару й Нову Збур’ївку, дачні товариства та місто Гола Пристань.

У Кардашинці залишається до 30 людей, серед них є діти. Там щільне замінування, розтяжки та системні обстріли. У Коханах ситуація аналогічна. Близько півтора-два місяці тому там на вибухівці підірвалися цивільні – їх вдалося вивезти в безпечне місце, зараз вони на лікуванні.

У Старій Збур’ївці залишається до ста мешканців. Це прибережна зона, де тривають активні бойові дії, тож люди продовжують виїжджати.

Там щодня горять будинки та російські позиції. Вже похолодало, і російські військові масово заселяються в чужі, ще вцілілі хати, щоб пересидіти холоди.

У Новій Збур’ївці раніше було відносно тихо, працювали ринки та магазини, але тепер там відбувається те саме, що й у Голій Пристані. Фактично всі населені пункти нашої громади опинилися в зоні бойових дій. Окупанти, які засіли в лісових масивах, влаштовують справжнє «сафарі» на місцевих жителів та цивільний транспорт.

САМ НА САМ ІЗ БІДОЮ: НІ ПРОДУКТІВ, НІ ГАЗУ, НІ БЕНЗИНУ, НІ СВІТЛА, НІ ЛІКІВ

У цій зоні люди залишилися сам на сам із бідою. Там немає ані магазинів, ані гуманітарної допомоги, ані підвозу продуктів. Газопостачання відсутнє понад 16 місяців, електропостачання – з грудня минулого року. Немає нічого з тих базових речей, які в сучасному світі забезпечують бодай мінімальну життєдіяльність.

Бракує й паливних матеріалів. Коли люди намагаються зібрати дрова, вони підриваються на мінах. Так сталося з цивільними, які пішли по дрова до лісових масивів поруч із Кардашинкою: місцевим жителям довелося ховати загиблих просто на власних городах.

Обстріли та атаки дронів не припиняються. 8 листопада в Новій Збур’ївці загинув чоловік, а його дружина дістала поранення. Минулого тижня в Малих Копанях росіяни скинули вибухівку з дрона на подвір’я місцевого жителя – чоловіка поранено. Також поранення дістала жінка, яка ішла дорогою і поруч був скид із дрона. У Малій Кардашинці щодо обстрілів трохи тихіше, натомість у Великій Кардашинці фіксується висока дронова активність і значні руйнування цивільної інфраструктури. Вже о 10-й ранку вулиці в населених пунктах громади порожніють – люди ховаються.

Медицини в громаді немає взагалі: окупанти давно вивезли все обладнання. У Новій Збур’ївці формально існує ФАП, але люди ним не користуються. Щоб отримати бодай якусь медичну допомогу, доводиться їхати до Скадовська, а за більш якісною – до Криму. Проте для таких поїздок потрібні російські документи та гроші.

ШОСТИЙ РІК БЕЗ ОСВІТИ

Щодо закладів освіти, то школи й дитсадки громади не працюють із 2022 року. Тоді росіяни намагалися створити видимість навчального процесу, але їм це не вдалося. Наразі всі наші школи та садочки зруйновані або напівзруйновані. Російські військові використовують ці будівлі – навіть уже розбиті – як укриття та позиції для запуску дронів.

Зокрема, вже немає вцілілих шкіл у Кардашинці та Старій Збур’ївці. У Голій Пристані пошкоджені гімназія та дитсадок поруч із нею (на в’їзді з боку Олешок), дитсадок №3 теж з руйнацією, у школі №1 стара будова згоріла, а інші корпуси напіврозбиті. Школи № 3 та №4 в центрі міста згоріли й напівзруйновані, одна повністю затоплена після підриву Каховської ГЕС. Храм навпроти неї, до речі, також згорів. У Новій Збур’ївці одна школа зруйнована вщент, інша, в центрі села, – пошкоджена. Гладківська школа була знищена однією з перших ще у 2022 році. Також надійшла інформація про часткове руйнування будівлі школи в Малих Копанях, а в селі Таврійське (Гладківський старостат) місяць тому росіяни частково зруйнували один із корпусів школи, і дитсадка. Список зруйнованих закладів освіти росте постійно…

В ОКУПАЦІЇ ЗАЛИШАЄТЬСЯ БЛИЗЬКО 6 ТИСЯЧ ДОРОСЛИХ І ПОНАД 400 ДІТЕЙ

- А скажи, будь ласка, скільки зараз орієнтовно людей лишається в громаді? Нагадаємо читачам, що до лютого 2022-го в Голопристанській громаді мешкало 34,4 тис людей, із них 14,4 тис – міське населення, решта – сільське.

- За нашими підрахунками, до 35% від тих, що жили до широкомасштабного вторгнення, або виїхали у Росію, Білорусь, чи через Росію у Казахстан, або залишаються в окупації. Таких близько 6 тисяч, з них 1,5 тисячі – у Голій Пристані. На підконтрольній Україні території перебуває близько 8 тисяч людей – це ВПО, які зареєструвалися. Є такі, що ще не зареєстровані, але проживають. За кордон виїхало орієнтовно стільки ж. На жаль, ще дуже багато дітей різного віку залишається в окупації. Зокрема, у Голій Пристані близько пів сотні дітей, у Малих Копанях близько 150, є діти ще у Новій Збур’ївці – до 60, у Кардашинському старостаті – біля 70, у Гладківському старостаті до 80 дітей.

ЛЮДИ ЖИВУТЬ У ПОСТІЙНОМУ СТРАХУ

- Якщо казати щодо запитів на евакуацію – чи є потреба у проведенні такої ж гуманітарної операції, як в Олешках?

- Звісно, є. Ось зранку на нашу електронну пошту надійшов лист від жінки, чиї батьки залишаються в одному із сіл нашої громади й потребують евакуації. Вони бояться виїжджати самотужки – через замінування та постійні атаки дронів, мають хронічні захворювання. Тому існує велика й нагальна потреба в безпечному коридорі для цивільних, які хочуть врятуватися.

Увесь цей час в окупації люди живуть у постійному страху. Крім того, самостійний виїзд потребує значних коштів – ідеться про сотні доларів, яких ні в цих людей, ні в їхніх родичів може просто не бути. Місія, яка нещодавно відбулася в Олешках, дала людям певну надію й віру, що таке можливо. Зокрема й тим, хто хоче забрати із собою домашніх улюбленців, а також маломобільним і лежачим хворим.

Окрема проблема – документи. Є люди, які мають лише український паспорт, а хтось узагалі залишився без документів. Також гостро стоїть питання фільтрації та російської мобілізації. Через це мешканці не можуть виїхати без гуманітарного коридору, навіть якщо знайдуть гроші.

Я навіть не уявляю, за рахунок чого ці люди зараз виживають. Роботи немає, російських пенсій не завозять – усіх листонош скоротили, поштові відділення закриті. Тепер, щоб отримати цю пенсію, треба їхати в найближчий населений пункт, де є так звана банківська окупаційна установа або термінал. За останньою інформацією, певні представники «влади» погодилися здійснити доставку пенсій тим, хто заплатить за це 2500 руб. І ось остання надійшла інформація: окупанти закрили дорогу на Михайлівку, куди жителі нашої громади раніше могли дістатися по виплати. Тепер людям доведеться їхати бозна-куди. Та й на чому туди їхати? Усе, що здійснюють у нашій громаді росіяни, на мою думку, це геноцид проти українського народу.

- Скажіть, будь ласка, а окупанти якось пропонували людям евакуюватися, виїхати?

- У Росію. Вони кажуть людям: «Виїжджайте в Росію», раніше навіть сертифікати на житло видавали. Люди практично не мають вибору: або їхати в РФ, або залишатися вдома й ризикувати життям. Але це наші люди – вони лишаються і чекають: «або-або». Бо, знову ж таки, для самостійного виїзду на підконтрольну Україні територію чи в ЄС потрібні гроші. Ну, і те, про що я вже казала: хтось боїться мін, хтось – фільтрації, хтось не може покинути домашніх тварин, а хтось ледве пересувається.

ЛЮДИ ЗМУШЕНІ ТРИМАТИ ТІЛА ПОМЕРЛИХ У СЕБЕ ВДОМА

Я можу розповісти на прикладі власної родини. Лише цього року змогли виїхати мій чоловік, мама та двоє братів-пенсіонерів. Вони пережили в громаді всі ці роки окупації, зокрема й період повної блокади, як в Олешках. Сама я у 2022 році переховувалася в окупації разом із сином, але в серпні того ж року нам вдалося вибратися. Росіяни мене шукали – приходили до моїх рідних, як до себе додому, поки не дізналися, що я виїхала.

Мій маломобільний чоловік залишався в Голій Пристані – на п'ятому поверсі в мікрорайоні, який наразі вже майже знищений. В окупації він двічі дістав поранення під час російського «дронового сафарі».

Мамі 84 роки, поруч із нею були двоє братів, а також жила бабуся – мамина тітка. Вона була самотньою, вже лежачою; їй 94 роки і останні 15 років ми її доглядали. Бабуся померла якраз тоді, коли Гола Пристань була в глухій блокаді – ані в’їзду, ані виїзду. Ні продуктів, ні газу, ні бензину, ні світла, ні ліків. Поховати людину було неможливо через заміновані дороги. Ритуальні служби не працювали й не працюють, транспорту, щоб відвезти тіло на кладовище, не було.

Щоб отримати хоча б якусь довідку про смерть і поставити на ній печатку в Залізному Порту, треба було їхати, ризикуючи підірватися на трасі, повз уже кладовища спалених авто. Окупанти створили вимоги, які неможливо було виконати. Через це люди змушені були тримати тіла померлих у себе вдома непохованими, або, замотавши в килим, відвозити їх на візках, прив’язаних до велосипеда, на кладовище, й ховати самостійно. Наша бабуся цілий місяць пролежала на підлозі літньої кухні: рідні з горем пополам знайшли один спеціальний пакет для тіл, зачинили двері на кухню і відчинили вікна на вулицю. Опалення там не було – у цьому випадку, слава Богу. Тільки уявіть: моя мама місяць жила стіна в стіну зі своєю померлою тіткою. Знаю, що в той час окупанти облаштували в будівлі міської ради пункт, куди звозили тіла померлих, щоб потім вивезти їх усі разом.

Коли ту зимово-березневу блокаду потроху послабили, росіяни дозволили лояльним до них підприємцям завозити продукти та продавати людям – щоправда, за завищеними цінами. Звісно, завозили провізію окупанти й для себе.

Я не можу сказати, що в громаді був такий голод, про який розповідають олешківці – у мене немає такої інформації. Але те, що люди погано харчуються, недоїдають і економлять на всьому через брак грошей – це факт. Впливає й постійний стрес. Коли люди чують, що десь пролетіло чи поруч прилетіло, вони просто лежать і моляться Богу. У такому стані треба ще знайти в собі сили й бажання, щоб приготувати їжу та поїсти.

- А от окупаційний губернатор, колаборант Сальдо заявив, що в 15-кілометрову зону в Голопристанській громаді, наскільки можна зрозуміти, під час режиму тиші доставили продукти, газ і паливо, поповнили запаси магазинів. Мовляв, і ціни прийнятні. Припускаю, що Сальдо намагається так викручуватися після розголосу по світу того, що відбулося в Олешках.

- Зверніть увагу: останні пів року, а може й довше, окупанти у своїх пабліках дуже хитро формулюють назву – «Голопристанський муніципалітет». Ним вони охоплюють колишній Голопристанський район, хоча в нас після адміністративної реформи цього району вже немає, а наша громада належить до Скадовського району. Тобто коли окупанти пишуть про якийсь «Голопристанський муніципалітет» – ідеться не про Голопристанську громаду. У своїх повідомленнях вони насправді не розповідають ані про Кардашинку, ані про Голу Пристань, ані про Нову чи Стару Збур’ївку. Фото й відео, якщо й публікують, то заблюрені – ідентифікувати, куди саме щось завезли і чи завезли взагалі, неможливо.

Говорити Сальдо може багато, звісно. А натомість ми маємо реальну інформацію: у період затишшя, коли тривала гуманітарна місія, люди самотужки забезпечували себе запасами – продуктами, ліками, бензином, газовими балонами. Мешканці сіл змогли вивезти вирощену городину в Голу Пристань на стихійний риночок, щоб щось продати й заробити копійку. Відбувався також товарообмін між людьми, а хто мав гроші – зробив запаси.

Але наскільки людям вистачить цих запасів, ніхто не знає. І що буде завтра – теж ніхто не знає. За цей час комунальникам вдалося зібрати та поховати близько двадцяти померлих чи загиблих людей, тіла яких залишалися в будинках та на вулицях. Проте на береговій лінії досі є тіла, що вже перетворилися на мумії – їх не забирали, бо там тривають активні бойові дії.

«ВИЇЖДЖАЙТЕ, НЕ ТРИМАЙТЕСЯ ЗА МАЙНО, ГОЛОВНЕ – ЗБЕРЕГТИ ЖИТТЯ»

Тому для нашої громади вкрай необхідно організувати евакуацію – дуже багато людей погодяться виїхати, багато хто вже зголосився. Знаю, наприклад, про чоловіка, який залишався в окупації, бо доглядав за похилого віку матір'ю. Зараз вона вже померла, і він каже: «Маю двох псів, їх треба вивезти». Після Олешок, коли люди побачили, що їх можуть вивезти без фільтрації, без документів і разом із домашніми тваринами, у них з’явилася надія.

А ми й надалі переконуватимемо наших земляків, які залишаються в окупації, що за найменшої нагоди треба вибиратися – так чи інакше. Усі ці роки ми допомагаємо, чим можемо: коли до нас звертаються люди з окупації або їхні рідні, даємо контакти гарячої лінії омбудсмана України, волонтерів та благодійників, які сприяють із виїздом, а також номери нашої власної гарячої лінії, де підключені всі месенджери. Щодо дітей – це окрема тема, тут працює благодійна організація «Save Ukraine».

Але я завжди кажу «закрити пельку» тим, хто звинувачує моїх земляків в окупації – мовляв, чому вони не виїжджають. Бо в багатьох наразі просто немає іншого виходу, окрім як залишатися. А ті наші люди, які змогли вибратися на підконтрольну Україні територію, намагаються переважно триматися поближче до Херсонщини, до рідного дому – осідають на Миколаївщині, Одещині, чимало живе на Київщині.

Моя мама до останнього відмовлялася виїжджати, казала, що хоче дожити вік у власній хаті. Переконала її лише тим, що біля неї змушені залишатися мої брати, і що я не можу спокійно спати – усі мої думки лише про них і про тих, хто досі там. Коли рідний брат уже пройшов через тортури окупантів і ледь залишився живим, коли чоловік двічі дістав поранення і, слава Богу, вижив, коли життя минає, а ми одне одного не бачимо та не бачимо, як ростуть онуки, правнуки... Тоді вона погодилася, вмовили.

Коли рідні виїхали, вони цілий місяць у мене просто відсипалися. І, звісно, щойно вони приїхали, я одразу відправила всіх на медичні обстеження, провели необхідне лікування, операції, які також попереду ще є. Тому зараз усім, хто залишається в окупації, я кажу: «Виїжджайте, не тримайтеся за майно, головне – зберегти життя. Нащо вам та хата, якщо ви загинете?» Ми зараз усією родиною живемо у маленькій двокімнатній квартирі, і знаєте – ми щасливі. Бо можемо вранці почути рідний голос, обійняти близьку людину, нагодувати, пролікувати. Нещодавно мене запитали, чи варто вивозити рідних із Каховки. Скажу так: вивозьте, краще не буде – ситуація лише ускладнюватиметься.

ВРЯТУВАТИ МЕРА

- Чи є інформація про викраденого росіянами 28 березня 2022 року міського голову Голої Пристані Олександра Бабича?

- Усе, що знаємо, що в минулому році його із Криму вивезли в Таганрог. Ще ми знаємо, що його включають у списки на обмін. Росіяни перетворили його на «привида» – без суду, без пред’явлення офіційних звинувачень. Лише за те, що він виконував свої обов’язки як мер української громади, що до останнього був із земляками, що він патріот. Сподіваємося, що, можливо, перша леді США Меланія Трамп допоможе з визволенням викрадених росіянами українців, зокрема, і нашого мера врятують.

Ірина Староселець

Фото Олександра Андрющенка, «Вгору» та надане Світланою Лінник