«В Олешках найстрашнішим було відчуття, що в мене можуть забрати дитину»

Ми чекаємо автобуси, які везуть людей з тимчасово окупованих Олешків. Погода холодна, похмура й сира, але на місці вже розгорнули все необхідне, щоб зустріти їх і надати допомогу. Працюють представники всіх служб; прибули медики, психологи, представники Офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, волонтери. Вони готуються приймати людей, оцінювати їхні потреби й допомагати з першими організаційними питаннями. 

У мобільних пунктах обігріву є гарячі обіди, напої та сухі перекуси, щоби після довгої та виснажливої дороги бажаючі могли поїсти й відновити сили. Окремо облаштували куточок для тварин з харчами та водою. 

Це гуманітарна місія для жителів Олешків - українського міста на лівобережжі Херсонщини, яке перебуває під російською окупацією.  

Люди, яких ми чекаємо, тривалий час жили в умовах небезпеки та гострої нестачі найнеобхіднішого. Тому підготовка до їхньої зустрічі - це не лише транспорт і організація прийому, а й можливість забезпечити їм базові речі в перші години після прибуття.  

Першою бачимо не автобуси з людьми, а вантажівку, з якої чутно гавкіт: це домашні улюбленці. 

Волонтери UAnimals уточнюють, що тут розміщені тварини, яких люди забрали із собою, а також ті, кого вдалося врятувати з вулиці. Тварин тимчасово розмістять у притулку, де їх оглянуть і за потреби нададуть ветеринарну допомогу. Згодом домашніх улюбленців повернуть власникам, а безпритульним тваринам шукатимуть нові родини. 

І ось нарешті - автобуси. Хтось поруч говорить: «Не знаю, як зараз працювати й не плакати». З автобусів виходять перші мешканці міста і від сліз вже важко утриматися всім присутнім. Особливо коли хтось серед натовпу відчайдушно кілька разів вигукує «Мама!». 

ЖИТЕЛІ, ЯКІ НАМАГАЛИСЯ ВИЇХАТИ, ЗНИКАЛИ БЕЗВІСТИ 

Знайомлюся з трьома чоловіками, які стоять біля автобуса: Сергій, Олег та Олександр. 

- Коли росіяни відступали - відрізали все. Велика територія біля річки Дніпро, дороги перекриті. Потім заїхали ці дагестанці з чеченцями - просто ненормальні. Як би це дико не звучало, але якби до того нас ФСБшники не забрали до підвалу, вони б нас, мабуть, розстріляли й закопали, - розповідає Сергій про себе та інших чоловіків з Олешків. 

За його словами, перебування в окупації супроводжувалося постійною небезпекою. Люди боялися не лише обстрілів, а й затримань, допитів та фільтрацій. Деякі жителі, які намагалися виїхати, зникали безвісти. Рідні не знали, що з ними сталося, а російська сторона заперечувала інформацію про їх зникнення.  

ВИЖИВАЛИ ЗАВДЯКИ ЗАЛИШКАМ КРУПИ ТА ДОПОМОЗІ З НЕБА  

Окремим випробуванням став голод. Запаси продуктів поступово закінчувалися, а можливості дістати нові майже не було. Олександр розповів, що з кожним роком окупації ситуація погіршувалася. 

- Перший рік було більш-менш, другий - трохи гірше, третій - ще гірше, а на четвертий уже зовсім важко. Останні пів року, мабуть, були найскрутнішими. Ми виживали завдяки залишкам крупи. З рису робили борошно. Терли кабачки, готували їжу з підручних продуктів. Люди допомагали один одному: хтось давав макарони, хтось - овочі, - згадує чоловік. 

За словами Олександра, город, який раніше допомагав забезпечувати родину продуктами, зрештою занепав - був повністю знищений снарядами. Тому доводилося розраховувати на залишки запасів, допомогу інших людей та будь-яку можливість дістати їжу. 

Іноді допомога надходила з повітря.  

- Нам двічі допомогли, фактично врятували. Скидали трохи допомоги з повітря. Одного разу прилетіла ця «дівчинка», яку називають «Бабою Ягою», і скинула щось на город. Я вранці пішов і забрав. Дуже вдячний, бо це справді врятувало, - розповів Олександр. 

Після повернення на підконтрольну Україні територію чоловіки вирушать до рідних, які чекали на них. Олександр розповів, що на нього чекає син-військовий. Олег прямує до доньки, матері та батька. 

Володимир та його дружина Леоніла прожили разом 41 рік. Йому 80, їй - 72. Подружжя має 35-річну доньку Ірину, яка виїхала раніше й допомогла батькам залишити окупацію - побачила новини та скеровувала їх. Чоловік розповів, що спочатку вони не хотіли виїжджати, адже вважають Олешки своїм домом і не розуміли, чому мають залишати власну землю: 

- Ми не хотіли зразу виїжджати. Це наша земля, наша хата, ми тут живемо. Взагалі, чого ми повинні йти зі своєї землі? Ми живемо, а вони, ті росіяни, хай йдуть туди, звідки прийшли! 

Під час окупації подружжя пережило і голод, і обстріли. Але говорять, що попри те, що покинули рідні стіни, тепер, після довгої дороги відчувають себе вдома. 

- Я такий щасливий, що якщо б було можна, я б випив одразу 100 грамів шампанського і 50 грамів горілки! Я тепер хочу тільки дожити до перемоги!, каже Володимир. 

«ЛІКІВ, ЗОКРЕМА І  ЗНЕБОЛЮВАЛЬНИХ, НЕМАЄ, ОПЕРАЦІЙ НЕ РОБЛЯТЬ» 

Ще одна з новоприбулих - Людмила - розповіла, що після приїзду на підконтрольну Україні територію відчула спокій, упевненість і захищеність. Тепер вона сподівається зустрітися з дітьми та онуками, які виїхали раніше, й обійняти їх. Втім, говорить вона, багато людей залишилися в Олешках: 

- У кожного свої особисті обставини: важкі хвороби чи необхідність доглядати рідних. Але всі вони щирі українці, люблять Україну й чекають на звільнення. Олешки були, є і будуть Україною. Хочу дожити до того часу, коли їх звільнять, і побачити рідні місця, де ми виросли, де я працювала вчителькою. 

За її словами, вони з чоловіком також не могли виїхати раніше через проблеми зі здоров’ям: спочатку тяжко захворів чоловік, а потім і вона сама. Жінці терміново знадобилася операція. Коли з’явилася можливість залишити окуповане місто, подружжя вирішило нею скористатися: 

- Там фактично немає повноцінної медичної допомоги: ліків, зокрема і  знеболювальних, немає, операцій не роблять. Якщо людина отримує поранення, є два хірурги, які можуть лише зашити рану. Дуже тяжко жити тим, хто залишився в Олешках, - розповіла Людмила. 

НАЙСТРАШНІШИМ БУЛО ВІДЧУТТЯ, ЩО В МЕНЕ МОЖУТЬ ЗАБРАТИ ДИТИНУ  

Загалом навколо бачимо мало батьків з дітьми. Але вони все ж є. 

Одна з матерів - Ірина - розповіла, що під час окупації намагалася самостійно навчати дев’ятирічну доньку Дарину. Вона займалася з дитиною математикою, вчила з нею таблицю множення, вірші та інше. 

За словами жінки, останнім часом життя доньки обмежувалося будинком і подвір’ям. Виходити з дитиною на вулицю було небезпечно, тому вони майже нікуди не ходили. Дарина залишалася вдома або гралася у дворі. 

- Пів життя Дарини - це війна. Останнім часом мені доводилося бути для неї не тільки вчителькою, а й психологинею. Дитина дуже страждала через те, що не мала спілкування з однолітками, не могла гратися, брати участь у якихось цікавих іграх, - розповіла Ірина. 

Коли припинили доставляти продукти, родині довелося виживати на тому, що залишалося. За словами жінки, вони харчувалися переважно кабачками та салатами. 

Виїхати з окупації раніше Ірина не могла, оскільки для цього потрібно було оформити російський паспорт. Ірина відмовилася від нього, зокрема через побоювання за майбутнє доньки: 

- Я не хотіла, щоб вона стала громадянкою Росії. Тоді вони могли б забрати її. Мабуть, найстрашнішим було відчуття, що в мене можуть забрати дитину. Я ще нікому про це не розповідала, - зізналася Ірина. 

За її словами, їй пропонували відправити Дарину до дитячого табору «Артек» без супроводу матері. Ірина боялася, що після цього дитина може опинитися далеко від дому й рідних. Вона розповіла, що намагалася не залишати доньку без нагляду навіть на короткий час. Якщо їй потрібно було вийти за водою чи в інших справах, вони домовлялися, що дівчинка залишатиметься вдома. 

ПЕСИК ЛЕО ЇВ ВСЕ, ЩО ВДАВАЛОСЯ ЗНАЙТИ - ПОМІДОРИ, ОГІРКИ, КАРТОПЛЮ ТА МАЛИНУ 

Оксана та її донька Катерина виїжджали з Олешок разом із песиком Лео, якого вважають  членом родини. Він невеличкий, тож в дорозі перебував у переносці в автобусі, а Оксана весь час була поруч і вигулювала його. 

За її словами, під час життя в окупації собака їв усе, що вдавалося знайти: каші, солодкий перець, помідори, огірки, картоплю, полуницю та малину. Оксана припускає, що це допомогло йому пережити цей час: 

- Я думаю, його врятувало те, що він не був привчений до корму, бо було б складно. Слава Богу, що він тільки трохи схуд, -  сказала вона. 

Оксана також розповіла, що раніше в родині була папуга-корела: 

- Вона померла буквально за пару днів до того, як ми дочекалися України. У неї не було проблем зі здоров’ям, але ми не змогли дістати їй корм. 

Та все ж сьогоднішній день більше радісний, ніж сумний. Багато рідних людей нарешті зустрінуться, а хтось просто буде в безпеці.   

«МИ ПОВІРИЛИ МЕЛАНІЇ ТРАМП» 

Лариса та Антоніна втратили своє житло в  Олешках. Виїхали вдвох, а тут їх зустрічала Аня - донька Лариси і онучка Антоніни. 

- Ми, коли виїжджали, прийшли до свого згорілого будинку. І я плакала, тому що це твоє коріння. Ти його побудував. Ми його побудували разом із батьками. Ми не хотіли його покидати, - розповіла Лариса. 

Донька Лариси Аня виїхала до Києва ще 23 лютого 2022 року, рівно за день до початку повномасштабного вторгнення. «Встигла», - говорить Лариса. 

На запитання, як наважилися на виїзд, попри необхідність проходити шлях через Росію, Лариса відповіла, що найбільшим бажанням було повернутися додому. 

- Ми вже настільки хотіли додому, що нас уже нічого не могло стримати, — сказала вона. І зі сміхом додає: - Ми повірили Меланії Трамп. Як вона сказала, що можна їхати, то ми їй і повірили. 

У Києві на Ларису чекають син із невісткою та онуки. А також зять - за час повномасштабної війни Аня вийшла заміж. 

НАЙСТАРШІЙ ЛЮДИНІ, ЯКА ВИЇХАЛА, - 94 РОКИ,  НАЙМОЛОДШІЙ - ТРОХИ БІЛЬШЕ РОКУ  

Як відомо, гуманітарна місія передбачила не лише можливість виїзду з окупованої території за власним бажанням, а й доставлення допомоги тим, хто залишається в Олешках.  

Про це розповів уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець, поки люди, які повернулися з Олешків, могли перепочити та зігрітися: 

- Ті, хто сказав: “Ми хочемо залишитися”, - залишилися. Ми привезли їм величезну гуманітарну допомогу. Ті, хто сказав: “Ми хочемо в Україну”, - сьогодні тут, і ви їх бачите. Були й люди, які сказали: “Ми хочемо поїхати на територію Російської Федерації”, - зазначив омбудсман. 

Дмитро Лубінець уточнив, що найстаршій людині, яка виїхала, - 94 роки. Наймолодшій - трохи більше року. Водночас він не озвучив кількості людей, яким вдалося виїхати: 

- Я розумію, що те, що відбувалося, можна сприймати по-різному. Зараз я щасливий, що нашій великій команді вдалося повернути наших громадян. Навіть якби ми поїхали й повернули одну людину, я зробив би те саме. 

Він додав, що для кожної людина, яка повернулася, буде забезпечена і подальша увага: медична допомога, соціальний супровід, відновлення документів, виплати. 

Також він висловив сподівання, що досвід цієї гуманітарної місії дозволить повторювати подібні в майбутньому: 

- Для мене надзвичайно важливо, щоб гуманітарна місія в Олешках не залишилася поодиноким випадком. Цей досвід має потенціал стати основою нового механізму реагування на найскладніші гуманітарні кризи - механізму, в центрі якого завжди стоятимуть люди, їхня безпека та право на життя. 

Мирослава Липа 

Фото автора, Євгена Котенко та Данила Антонюка