«Під час пошуку людей під завалами ми перебираємо тонни уламків», - запорізький рятувальник

Сергій Лихольот каже, що надихає кожна врятована людина після російських атак

Це був звичайний триповерховий будинок на два під'їзди – у Шевченківському районі Запоріжжя таких чимало. 10 жовтня по ньому поцілила російська керована авіаційна бомба, що вщент знищила під'їзд.

- Усі, кого ми знайшли під завалами, спали в момент атаки. Хтось був у ліжку, хтось – на дивані, – скаже пізніше під час розмови з журналістом Укрінформу рятувальник Сергій Лихольот, який працював на місці російського удару.

Той ранок у Запоріжжі був важкий. У різних районах один за одним лунали вибухи. Ворожими цілями учергове стали багатоквартирні будинки. 

Унаслідок бомбардування міста загинули 23 людини, серед них – четверо дітей: 17, 16, 13 та 7 років. Ще 34 людини зазнали поранень, зокрема троє дітей.

Ця атака вбила цілі родини, забравши одночасно життя кількох поколінь.

РОДИНА З КВАРТИРИ НА ТРЕТЬОМУ ПОВЕРСІ

Про те, що росіяни вдарили по будинку в Шевченківському районі, запоріжанка Ірина Володимирівна дізналася від сусідів. Сама вона тоді була за кордоном, гостювала у доньки. Каже, коли почула, що прилетіло в сусідній з її будинком, плакала два дні.

- Третій поверх… Там моя знайома жила з донькою та онукою… – говорить Ірина, вдивляючись в «огризок» кімнати, що залишився від тієї самої квартири на третьому поверсі.

Пані Ірину ми зустріли випадково. Після повернення додому вона два дні збиралася з думками та налаштовувалася, щоби піти до зруйнованого будинку. Хотіла побачити і водночас боялася. Знайому звали Ганна Носова, її донька вчилась у школі разом із донькою Ірини. З тих часів вони й товаришували.

Під час розмови Ірина постійно плакала і називала «жахом» усе, що відбувається.

- Коли воно все ось так близько і гинуть знайомі, то страшно дуже. Все можна відновити, а людей – ні… Буду молитися за їхні душі… Я стільки років ходила повз цей будинок, бо живу ж тут, поруч. У моїй спальні скло вибило, всі вікна і двері відкрило, коли це сталося, – ділиться вона.

Жінка показує на руїни і говорить, що там, у квартирі на першому поверсі, мешкав Дмитро, й у нього 9 жовтня був день народження. Знає, що були гості і дехто з них залишився з ночівлею…  Пізніше це підтвердить і рятувальник.

Ірина розповідає, що вже майже п'ять років мешкає сама, але зараз, каже, настав час зібрати речі, щоби бути готовою виїхати, якщо тут стане зовсім небезпечно.

ОСТАННЯ ЖИВА ЛЮДИНА ПІД ЗАВАЛАМИ

До цього будинку команда Укрінформу повернулася через півтора тижні після атаки. Приїхали разом із тим самим рятувальником, який працював тут 10 жовтня. Саме він знайшов під завалами 22-річну Аліну, якій пощастило вижити, а також дістав тіло загиблої жінки. Фото її рук із червоним манікюром публікували не лише українські, а й світові ЗМІ.

Рятувальника звати Сергій Лихольот, у лавах ДСНС він служить із 2022 року. Одним із перших потрапив до новоствореного відділення рятувальних робіт Аварійно-рятувального загону спеціального призначення ГУ ДСНС України у Запорізькій області.

- До 2023 року ми працювали по п’ять днів і мали два вихідних, але якщо був приліт, то без вихідних. Із серпня 2023-го почали заступати на добову службу: добу чергуємо і три – вихідні. Але у нас є резервні бригади, які залучають у випадку масштабних руйнувань, – розповідає про свою роботу Сергій.

Додає, що 10 жовтня у нього мав бути вихідний, але був у резерві.

- Чергував напередодні й прийшов після зміни втомлений, спав міцно, не чув вибухів, якщо чесно. Зранку, коли зателефонував начальник, одразу зрозумів: щось сталося. Впродовж години всі були на роботі, – зауважує надзвичайник.

Коли він разом з іншими рятувальниками приїхав на “приліт” у Шевченківському районі, то першою була думка, що знайти тут когось живого – дуже мало шансів.

Разом із Сергієм на умовному «квадраті» шукали людей під купою цегли і бетону ще двоє рятувальників, працювала техніка та кінологічна група. Аж раптом із-під завалів почувся крик. Техніку швидко заглушили. Людина відгукнулася. Тоді рятувальники почали розбирати завали вручну і побачили дівчину.

- Аліна лежала під плитою в позі ембріона – скручена. Її руки були притиснені, одну ногу ми бачили, а інша була засипана. Всі люди, мабуть, так сплять, що ковдра – між ніг, а подушка – біля обличчя. На мою думку, дівчину якраз і врятувала подушка. Вона була як фільтр, і завдяки цьому Аліна не надихалася пилом. Її лице було притиснене до подушки, голова засипана пилом і уламками, волосся притиснуте, – пригадує Лихольот.

Вони думали, що швидко дістануть дівчину, але там багато було цегли, що сильно заважало.

- Я розбирав праву сторону, а хлопці – ліву. Ми говорили з Аліною весь час. Запитали як її ім'я, як вона почувається, з ким проживає. Вона розповідала, що важко дихати, що у неї є два котики. Потім заплакала і сказала, що є ще бабуся, й вони ночували в різних кімнатах, - згадує ті хвилини Сергій.

Він пояснює, що в подібних випадках важливо все робити максимально обережно, без паніки. Один невірний рух - і все може обвалитися. Саме тому більшу частину завалів їм доводиться розбирати вручну.

- У нас уже є досвід, і він нам допомагає. Це друга людина, яку я врятував. Перша - в Оріхові у 2023 році. Тоді дістали живим чоловіка, - з гордістю уточнює співрозмовник.

- Коли людина відгукнулась і ви розумієте, що скоро вже дістанете, то як вдається не піддатися емоціям? - запитую Сергія.

- Навіть не знаю, як пояснити, але коли працюєш, то дійсно є якась холоднокровність. Переживання з'являються потім. Інакше виникне метушня, яка ні до чого хорошого не призведе, - відповідає він.

Рятувальник зізнається, коли дістали живою Аліну, то сподівались, що вона - не остання врятована людина у цьому будинку. Але…

Він говорить, що дівчині неймовірно пощастило. Це був її другий день народження.

Щодо жінки з червоним манікюром, то надзвичайники знали, що в тому місці мала бути родина.

- Колеги дістали тіло чоловіка. Ми почали копати, дійшли до ковдри, я відгорнув її й побачив жіночу руку, потім ще трішки розкопали і дістали тіло. Всі, кого ми знайшли, спали в момент атаки. Хтось був у ліжку, хтось - на дивані. Ніхто з них не очікував цього, - каже Сергій.

НАЙСТРАШНІШЕ - ЗНАЙТИ НЕМОВЛЯ

До 2022 року родина Лихольотів жила у Пологах. Сергій працював менеджером із продажів. Разом із дружиною виховували сина, мріяли про другу дитину. Коли почалась повномасштабна війна, як і чимало українців, вірили, що «два-три тижні — й усе буде добре». Вони переїхали спочатку до його батьків, потім - до тещі, мешкали в підвалі. 4 квітня 2022 року родина наважилася виїхали.

- 10 квітня повернулись, щоби забрати авто, речі й думали, вийде вивезти батьків, але вони відмовились. Коли вдруге їхали, то було важче. Нам залишалося проїхати два крайніх пости, де стояли «ЛНР» та «ДНР». Мене хотіли на підвал забрати і відібрати авто. Не знаю, що тоді сталося і чому мені пощастило. 14 квітня ми повернулись до Запоріжжя, де мешкаємо й зараз, - ділиться спогадами про виїзд із окупації Сергій.

У Запоріжжі чоловік разом зі своїм кумом почали шукати роботу. Пішли в ДСНС. Місяць Сергій працював водієм-сапером, потім хотів перевестися на посаду сапера, але в той час створювалось відділення рятувальних робіт аварійно-рятувальної частини з ліквідації наслідків HC, до якого набирали людей. Йому запропонували там місце. Погодився. Пройшов навчання. Перший виїзд на ліквідацію наслідків відбувся 6 жовтня 2022 року. Це був проспект Соборний, будинок 151, по якому ворог вдарив С-300. Тоді загинуло 15 людей.

- Ми тільки пройшли навчання, досвіду ще взагалі не мали і  морально не були готовими до того, що там може бути… Відірвані руки, ноги… Для мене це був найскладніший виїзд. Але найстрашніше - знайти під завалами дитину. На жаль, мав і такий досвід. Це був приліт у будинок по вулиці Тополіна, що в Космічному районі міста. Там загинула півторарічна дитина, - каже Сергій.

ПРИХОВАНІ СЛЬОЗИ 

-Рятувальникам доводиться перебирати руками тонни уламків, будівельного сміття під час пошуків людей, - каже він.

Співрозмовник зауважує, що фізичну втому вони відчувають не стільки від цього, скільки від броні, в якій працюють.

- Може це адреналін так діє, не знаю, - розмірковує чоловік.

Додає, що на виїздах вони постійно дивляться одне за одним, адже часто існує загроза обвалу. А під час роботи можна не помітити, як бетонні плити рухаються, сповзають.

- У нас є злагодженість. Я на сто відсотків упевнений в своїх колегах і вони, сподіваюсь, так само впевнені в мені. Ми змінюємо один одного, даємо відпочити, - пояснює Лихольот.

Поруч із місцем, де розбирають завали від удару, дуже часто стоять рідні й близькі тих, кого шукають. Сергій каже, що ці люди не заважають, а допомагають. Рятувальники завжди намагаються розпитати у них деталі, зокрема яке планування квартири, хто де жив, скільки людей могло бути.  

Як і більшість його колег, він не вважає себе героєм. Мовляв, звичайна людина, якій подобається допомагати іншим, рятувати. На моє здивування, він не часто чує слова подяки. Хоча знає, що його діти ним точно пишаються.

Від побаченого і пережитого у рятувальника, бувало, зашкалювали емоції й навіть були сльози на очах.

- Я це приховую. Не хочу, щоби бачили. Хоча знаю, що це - не про слабкість, це не соромно, - зізнається Сергій.

На питання, звідки бере сили, відповідає, що кожна врятована людина надихає.

Під час розмови виявилось, що після завершення строкової служби він мріяв бути пожежним. Але тоді не було вільних місць і почав працювати торговим представником. Ніколи не думав, що життя може аж настільки змінитись.

Сергій каже, що жодного разу не пожалкував, що у 2022-му  обрав таку роботу. Запевняє, якби треба було знову прийняти рішення, то обрав би ДСНС.

Своїх колег він просить про одне: берегти себе на кожному виїзді, адже у всіх є родини і ті, хто чекають удома.

Сергія вдома тепер чекає дружина і двоє синів - 15-річний Тимофій і дворічний Тимур.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя

Фото: Дмитро Смольєнко