Кава як новий старт: як поранений боєць розпочав бізнес після ампутації
Чернівчанин Сергій Головач утратив ногу на війні, але після відновлення повернувся до активного життя та відкрив мобільну кав’ярню
Чоловік пішов на фронт добровольцем у 2022 році. Служив у 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді. Отримав важке поранення, втратив ногу, переміщується на протезі. Тепер разом із дружиною розвиває мобільну кав’ярню в Чернівцях і мріє відкрити власне кафе.
Ветеран розповів свою історію кореспондентці Укрінформу.
Я ЗНАВ, ЩО МАЮ БУТИ НА ВІЙНІ
«Як то кажуть, мрії збуваються. У дитинстві я жив біля військової частини, там ми познайомилися з одним майором. Він похвалився, що у 40 років вийде на пенсію. Я й собі так захотів. І от сьогодні я на військовій пенсії, хоч і не майор», – усміхається Сергій.
Утім, починав чоловік не з кар’єри військового, а з праці на будівництві. Улітку ремонтував фасади, узимку виконував внутрішні роботи. А потім почалася повномасштабна війна.
«Я – християнин віри євангельської. Але знав, що маю бути на війні. Бо коли дивишся жахливі новини про вбивства, зґвалтування, то розумієш, що повинен цьому протистояти. Вирішив, що піду сапером. Вірив, що Бог мене збереже. Прийшов до ТЦК і попросив мене направити навчатися на сапера», – розповідає Сергій Головач.
Чи було страшно? Ветеран відверто визнає: так. Але він мав потужну підтримку.
«Страшно всім. Але ти не знаєш, коли і що з тобою станеться. Он скільки аварій щодня трапляється. Дуже підтримували дружина, церква. До мене просто на бойові позиції приїжджав пастор. Пригадую, як він розмовляв по телефону з черговим, той йому каже: “Перетнімося десь у Слов'янську, кави поп'ємо, бо вам далеко їхати на бойові”. На що пастор відповів: “Ми не хочемо так, похапцем. Хочемо посидіти, пельменів поїсти, поспілкуватися”. Співрозмовник здивувався: “Та що ви, задля однієї людини будете машину гнати?”. Пастор заперечив: “Це не одна людина, це наш брат”. Таке не може залишити байдужим, вони дають сили жити».
Сергія та його майбутню дружину підтримали і після поранення.
«Казали: “Ми тобі купимо найкрутіший протез, усе буде добре!”. У лікарню приїхало понад десять людей, мені тоді влаштували найкрутіший день народження в житті!» – згадує чоловік.
ТИ ВОЇН
Поранення Сергій Головач отримав у 2023 році.
«Ми вже виконали свою роботу, відходили і потрапили під мінометний обстріл. Неподалік від мене вибухнула міна. Хлопці швидко зреагували, наклали турнікети, нас евакуювали. Уже невдовзі я був у лікарні в Запоріжжі», – згадує захисник.
Шлях відновлення був нелегким, військовий провів у лікарнях понад рік. Тепер переміщується на протезі. Сергій каже: відчував, що з ним щось трапиться.
«За день до поранення Бог мені дав знати, що в мене не буде ноги. Ми з дружиною тоді тільки розписалися, невдовзі мало бути вінчання. Вечорами я любив вийти, помолитися, подумати про життя, помріяти. І от собі сів та й думаю: як класно, що Бог дав мені сім'ю, тепер починається новий етап життя. Зненацька подивився на праву ногу, і прийшло чітке розуміння, що в мене її не буде. Вирішив тоді: не буде, то й не буде», – ділиться співрозмовник.
Коли ж опритомнів у лікарні, почув голос дружини та її доньки.
«Вони по черзі казали: “Ми тебе любимо”. Неможливо передати ці відчуття», – зізнається.
А ще на Сергія дуже вплинули слова побратима, який перебував біля нього відразу після поранення, очікуючи на евакуацію:
«Він мені сказав: “Усе буде добре”. Я заперечив: “Яке добре, я ж тепер без двох ніг!”. Бо другу ногу теж перебило, то я спершу гадав, що втратив обидві. Побратим відповів: “Ти – воїн!”.
З того моменту в мене немає відчуття недосконалості. Так, десь незручно, болить, ти потребуєш певної допомоги. Але я – щаслива людина. Не знаю, чи з двома ногами почувався б настільки щасливим, як сьогодні», – запевняє ветеран.
МИ ВСЕ ПРОЙДЕМО РАЗОМ
Саме під час війни Сергій Головач зблизився зі своєю майбутньою дружиною Аллою Поповою.
«З коханою ми познайомилися в церкві. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми в перші дні волонтерили, збирали і відправляли на схід пакети з продуктами. Пригадую, як складаю торбину. Алла біля мене підсіла і допомагає. Подумав тоді: Яка хазяйновита!
А потім, коли я вже пішов служити, у нас був дуже важкий вихід, ми потрапили під мінометний обстріл. Лежу, гортаю стрічку в телефоні, бачу – повідомлення від Алли. Тоді собі подумав: “Слухай, що тобі потрібно для життя? Треба ж створювати сім'ю. От є чудова людина, створюй із нею”. Запитав, чи можна їй писати. Алла відповіла: “Та чого писати? Дзвони!”. Так ми почали спілкуватися. Уже невдовзі я зрозумів: це вона», – згадує Сергій.
Пропозицію захисник зробив коханій під час її приїзду до нього в Запоріжжя. «Хоча ми вже одружені, але вона до сьогодні мені не сказала “так”», – сміється він.
Після поранення дружина казала чоловікові важливі й потрібні слова, які підтримали його у важкий момент.
«На той час ми вже були розписані, але ще не вінчалися і не жили як подружжя. Я зателефонував їй, розповів, що втратив ногу. Кажу: “Усе зрозумію, хочеш – залишимося друзями, я тебе ні до чого не зобов'язую”. Вона відповіла: “Що Бог поєднав, те люди нехай не розлучають. Ми все разом пройдемо”», – переповідає захисник.
ВИВЧАЙТЕ РИНОК З ЕКСПЕРТАМИ
Після повернення додому подружжя вирішило відкрити власну справу. Але вдалося все не відразу.
«Ми взялися за виготовлення одноразових склянок, закупили обладнання. Придбали дорогу сировину, щоб пропонувати якісну продукцію. Та якість, як виявилося, не завжди визначальна. Кожен заклад харчування хоче мати власний бренд на склянці. Для цього треба купувати окреме обладнання. Усе це потребує грошей. Окрім того, у Чернівцях уже є підприємства, які виготовляють таку продукцію, мають своїх клієнтів. Тож я навіть не зміг зайти на ринок. Ми згорнули цю справу. Втратили чималі кошти. Як каже дружина, я за них купив досвід. Щоправда, як я додаю, вибрав для цього дорогий “університет”», – з усміхом зауважує співрозмовник.
Пізніше подружжя відкрило дві кав’ярні самообслуговування. Але також не все вдалося так, як хотілося.
«Треба бути мобільним, постійно шукати локації, бігати. Дружині ніколи цим займатися, а я ж не такий спритний для цього. Щоб установити такий апарат на прибутковій точці, треба виграти тендер, а це не просто. Ми брали участь в одному з аукціонів і не виграли. Торги починалися з 1900 гривень, а закінчилися на 10 тисячах. Ми не були готові стільки запропонувати, бо ж це потім треба з чогось сплачувати ту оренду. Урешті продали ці кав'ярні, не повернувши навіть того, що вклали: придбали за 9 тисяч доларів, а продали за 4 тисячі», – розповідає ветеран.
Пів року тому прийшла ідея з мобільною кав’ярнею. Волонтери подарували Сергію електроскутер. До нього він прикріпив барну стійку. Вклав у справу 100 тисяч гривень. Переміщуючись на електроскутері, ветеран готує клієнтам каву. Людям така послуга «зайшла». Вони охоче замовляють напій, а Сергій заварює його з усмішкою та добрими словами. Хоча сам чоловік ніколи досі не готував професійно кави, але навчився це робити так, що до нього постійно підходять і дякують за смачний напій.
Тепер подружжя задумало відкрити стаціонарне кафе. Це зручніше, та й можливостей більше. Там Сергій зможе пропонувати також тістечка і влаштовувати для відвідувачів чайні церемонії.
«Є багато варіантів, поки що шукаємо ресурси. Потрібно приблизно 700 тисяч гривень. Хочемо все облаштувати так, щоб людям було смачно і затишно», – каже співрозмовник.
Ветеранам, які також хочуть почати власний бізнес, Сергій Головач радить не поспішати вкладати кошти, а спочатку ретельно проаналізувати ринок і проконсультуватися з фахівцями.
«Є спеціалісти, що вивчають ринок, знають, яка справа може піти, а яка ні. Не нехтуйте їхніми порадами. До того ж для ветеранів такі послуги безплатні», – радить.
УСЕ ОГОРТАЄТЬСЯ ЛЮБОВ’Ю
Дружина Сергія Алла Попова вражає мудрістю і виваженістю. Вона розуміє і підтримує чоловіка у всьому, бо знає, через що він пройшов.
«Над стосунками треба працювати обом. Це як настільний теніс: пропускаєш м'ячик – він падає. Так і тут: пропустиш якусь мить, емоцію – і втрачаєш щось важливе. Від любові до ненависті, як то кажуть, – один крок, та чи варто його робити? Крім того, я розумію, через які біль, тривогу та переживання щодня проходить мій чоловік. Тому ми вчимося все оточувати любов'ю, бо цей світ і так жорстокий. До того ж після війни Сергій по-іншому сприймає життя. Він розуміє, що воно може закінчитися в будь-який момент. Тому коли є можливість, завжди пропонує відпочити, з'їсти якихось смаколиків, прогулятися. Життя швидко минає. Коли втрачаєш близьких, жалкуєш: була людина – і нема, а ти багато чого ще не сказав. Або не поїхав кудись, щось не зробив. Тому варто робити те, що хочеш, поки є змога. Буває, запитують: “Якби в тебе залишилося 24 години життя, що б ти зробив?”. І люди починають перераховувати. А я їм кажу: “Робіть уже!”», – радить жінка.
Галина Олійник, Чернівці
Фото авторки, а також ті, що надав Сергій Головач