Жодного жителя, але тисячі гостей: як вимерле село на Одещині перетворюється на туристичну локацію

Завдяки збереженню пам’яті про Євгена Чикаленка село Перешори на Одещині стає магнітом для туристів під час війни

Село Перешори – на півночі Одеської області, у Куяльницькій громаді. Тепер там немає жодного жителя, але воно приваблює туристів з усієї країни. Люди хочуть на власні очі побачити місце, де у 1861 році народився Євген Чикаленко, – знакова постать у становленні української науки, культури та свідомості.

«Любіть Україну до глибини своєї кишені», – казав Євген Чикаленко, найбільше відомий як один із найвидатніших меценатів української культури. Власним коштом він фінансував перші щоденні українськомовні газети «Громадська думка» і «Рада», видання словників, книг та зведення «Академічного будинку» для студентів у Львові. У галузі агросектору меценат став відомий тим, що впроваджував прогресивні наукові методи господарювання та написав популярну брошуру «Бесіди про сільське господарство», яка мільйонними накладами поширювала знання серед селян. Як активний політичний і громадський діяч, Чикаленко співзаснував Українську демократичну партію та був одним із головних ініціаторів створення Української Центральної Ради у 1917 році.

Українолюб Чикаленко об’єднав навколо себе й українську інтелігенцію. Саме Перешори описує Михайло Коцюбинський у творі Intermezzo – у маєтку Чикаленка він гостював разом з дружиною.

Цікавість до села та особистості Євгена Чикаленка стрімко зросла під час повномасштабного вторгнення, адже місцеві жителі прагнуть глибше пізнати історію рідного краю.

Пам'ять про мецената активно вшановують і на загальнонаціональному рівні. Наприклад, у 2022 році в Києві на його честь перейменували центральну вулицю (колишню Пушкінську), а загалом в Україні ім'ям Євгена Чикаленка названо щонайменше 20 вулиць та провулків.

Про те, як у місцевій громаді зберігають пам’ять про видатного земляка та організовують навколо його постаті туристичні заходи, дізнавалися кореспондентки Укрінформу.

«ХАТА ЧИКАЛЕНКА» І СТАРА ГРУША

До Перешорів з Одеси їхати майже три години. Останні кілометри дороги найважчі – путівець веде полями з висохлими соняшниками та стернею після зібраної пшениці. На повороті до села бачимо невелику табличку з портретом Євгена Харлампійовича «Батьківщина роду Чикаленків». Ще десь кілометр пагорбами – і ми на місці. На нас чекають місцеві краєзнавиці: староста Мардарівського старостинського округу Вікторія Сухина й начальниця відділу розвитку культури та туризму Куяльницької сільської ради Надія Красовська. Жінки до нестями залюблені у свою землю та вміють передати це почуття гостям.

Зустрічаємося біля старенької відреставрованої хати – це єдина «житлова» будівля у селі. Стіни будиночка вибілені та прикрашені українським орнаментом, на подвір’ї росте старенька груша. Частину важких гілок її вже довелося спиляти, але груша і досі дає плоди. Пані Вікторія розповідає, що назва «Перешори» означає «дика груша», а на дереві, яке ми бачимо перед собою, Євген Чикаленко грався ще хлопчиком. Тепер у селі біля ставка висадили нову грушеву алею – майже усі дерева прийнялися.

Сам маєток видатного діяча української культури не зберігся. Свого часу він передав його для облаштування школи. Згодом будівлю знесли, а школу розмістили в іншому місці. Від будинку мецената збереглися лише дерев’яні бруси – ними виклали підлогу в будиночку, який нині служить прихистком для відвідувачів Перешорів.

Усередині хати краєзнавиці облаштували інтер'єр, максимально наближений до побуту селян кінця XIX сторіччя. У центрі – велика піч, дерев'яні лави та скрині, вишиті рушники… За словами Вікторії Сухиної, чимало туристів зупиняється тут на ночівлю або навіть на кілька діб. У селі немає інтернету, а мобільний зв'язок ледь-ледь з'являється на подвір'ї, тож терапія тишею та спокоєм тут максимально ефективна.

Село занепало на початку 1990-х, коли розформували місцеву ферму й люди втратили роботу. Поступово перешорці переїхали в Мордарівку та інші села громади. Відродження Перешорів почалося три роки тому. За словами старости Вікторії Сухиної, у Мордарівці (за 5 км від Перешорів) час від часу проводили ярмарки для туристів та розповідали про Євгена Чикаленка. Тоді були перші телефонні дзвінки з питаннями про купівлю будинків у Перешорах. Цікавилися навіть зі столиці.

- Ось тоді я зрозуміла – треба щось робити. Приїхала в Перешори, тут все заросло бур’янами. Цей будиночок, біля якого стоїмо, розташований неподалік дороги, він був у занедбаному стані. Ми знайшли його власника, викупили і потроху відремонтували. Мета цього проєкту – повернути людям хоч трошки минулого. Нагадати, хто ми та хто стояв за нашим становленням. Ця хатинка береже традиції минулого, – каже пані Вікторія.

Вона додає, що тепер до хатинки Чикаленка, як її називають жителі громади, приїжджає чимало туристів, – здебільшого молоді люди, яких цікавить історія України. Зокрема, село відвідали артисти театру МУР, адже Євген Чикаленко став героєм їхньої нової постановки «Грай, Марку!». Ми розминулися з ними буквально на день. Артисти відвідали напівзруйновану церкву, яку нібито будував Чикаленко, та його колишнє родинне гніздо, щоб тактильно відчути історію й закласти цю енергію в основу вистави.

МІСТИЧНА ЦЕРКВА

Однак краєзнавиці спростовують причетність мецената до зведення церкви, руїни якої ще стоять у Перешорах. За словами начальниці відділу розвитку культури Куяльницької громади, церква, яку зводили за кошти Чикаленка, була дерев'яною і донині не збереглася. Та меценат все ж таки пов’язаний із цим храмом – тут він вінчався.

Церкву звели у 1810 році. Будували з цегли, яку виготовляли неподалік із місцевого матеріалу. Зводили храм усім селом. У 1962 році церкву закрили, а сама будівля проіснувала до 1985 року, поки її не знищили військові. Утім, будували храм на совість, тож повністю зруйнувати споруду так і не вдалося.

Серед людей і досі побутує переказ, ніби всі причетні до нищення храму померли страшною смертю.

- Для скріплення цеглин використовували яєчний білок. Церкву і підривали, і руйнували, але все одно стіни збереглися, – така вона сильна, потужна. Усі люди, які брали участь у руйнуванні храму, – загинули, – розказує Надія Красовська.

Деяке відчуття містичного огорнуло нас серед руїн церкви. А після виходу з неї наша колега раптово отримала телефонне повідомлення про те, що питання, яке довго її турбувало, вирішилося на її користь. Оскільки мобільного зв'язку в селі немає, це справді диво.

ТИША ТА INTERMEZZO

Серед гостей села, за словами Вікторії Сухиної, є й військові у відпустці. Захисники здебільшого їдуть сюди по тишу.

- У Перешорах справді вирує життя, хоч, на перший погляд, воно не живе. Ми докладаємо усіх зусиль, щоб село періодично оживало. Тут благодатна земля, яка надихає та додає сил, недоторканна природа. Якби ви тільки знали, які тут зорі! А яке повітря прохолодне! Вийдеш на світанку, у ставочку скупаєшся, води з криниці нап’єшся – і хочеться жити далі. Скільки не розказуй, а словами цього не передати, – розповідає жінка.

Український меценат, агроном, відомий громадський і політичний діяч Євген Чикаленко згуртував навколо себе провідних діячів української культури. У його маєтку в Перешорах гостювали й відпочивали Леся Українка, Володимир Винниченко та Михайло Коцюбинський.

«Так протікали дні мого intermezzо серед безлюддя, тиші й чистоти. I благословен я був між золотим сонцем і зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова i чиста – i невже я хотів би знати, що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини i не жахнувся від думки, що, може, горе людське десь причаїлось i чигає на мене?» – так писав про це село Михайло Коцюбинський під час гостювання в маєтку Чикаленка.

САДИ З ІСТОРІЄЮ

Здається, відтоді тут нічого не змінилося, – тиша і спокій, пронизані минулим. Свого часу родина Чикаленків мала у своєму управлінні понад 1200 десятин землі (приблизно 1300 га). Євгенові Чикаленку в спадок від батька та дядька дісталося майже 900 десятин. Близький до народу та обізнаний в аграрній науці, він навчав селян фермерства. За переказами жителів, меценат дав для користування селянам частину своїх земель, але власноруч вести справу змогли не всі. Тепер на цих землях серед численних ярів росте дивовижний фруктовий сад фермера Павла. У ньому – персики, сливи, яблука, черешні, абрикоси та алича.

- Чикаленко обрав десять родин та виділив їм по десять десятин землі (по 13 га), дав змогу звести будинки. Мої сади тепер якраз мають площу 130 га. Із цих десяти сімей шість не впоралися з фермерством, – розказує пан Павло.

Є в його саду і бджоли. Пасіка у фруктовому господарстві потрібна насамперед для перехресного запилення дерев, що збільшує врожайність і поліпшує якість плодів. Бджоли та плодові дерева перебувають в ідеальному симбіозі: комахи отримують нектар і пилок для живлення, а сад – ефективне запилення.

- Це родинна справа. Мій дід колись працював на пасіці в румунів. Потім навчив цього мого батька, а той – мене. Тепер у саду 40 бджолиних родин. Узимку десять замерзли, але ми додали нові.

Бджоли починають працювати за температури повітря від +14°C. Через те що довго було холодно, нам довелося замовити джмелів у Бельгії. Ці комахи працюють уже за +7°C. Закупили 13 вуликів по три родини. Це допомогло досягти великих врожаїв цього року, – розповідає пан Павло.

ДИВОВИЖНІ ІСТОРІЇ, ЯКІ НЕ ЗАКІНЧУЮТЬСЯ

Фермер також вивчає історію рідного краю, а вдома облаштував маленький краєзнавчий музей. Здається, про Перешори та землі навколо них чоловік може говорити годинами. Пан Павло розповідає історії про те, як у його приватній колекції з'явився компас російського адмірала Колчака: під час революції він вивозив з уже згаданої церкви метрики, щоб урятувати родичів від «червоних». Ці документи зберігалися у Франції і були оприлюднені у 2020 році. Також фермер розповідає про двох гіпсових янголів, яких отримав у подарунок від мешканки Перешорів, бабусі Анни. Жінка врятувала скульптури зі знищеної церкви. Пан Павло ж потім передарував їх місцевому священникові Михайлу.

Розказує фермер і про яр Гоморра, який так назвали через близьке розташування гучної кузні.

Тепер біля яру стоїть єдиний будинок – кілька років тому його звів один чоловік, але невдовзі помер. Поруч – пагорб, на якому, за спогадами останніх жителів Перешорів, похований собака Євгена Чикаленка – українська вівчарка, яку вивели у заповіднику «Асканія-Нова». Пес був улюбленцем Чикаленків, і коли він зник, меценат обіцяв неабияку нагороду тому, хто поверне чотирилапого додому. Пса знайшли на пагорбі, а потім, через роки, там і похоронили.

Розповідає пан Павло і про хутір Чикаленка, і про давнє дерево на ньому, яке розкинулося, наче альтанка, і росте вже понад два століття. Згадує про торгові шляхи, що проходили річкою Кодима, та про форпости на ній. Один із них зберігся на цих землях і донині. Частину експонатів для свого домашнього музею Павло знайшов саме біля цього форпосту, якому, за словами чоловіка, вже 300 років.

Згадує фермер і розповіді нині покійного останнього жителя Перешорів – Петра. Він розказував про свою бабусю, яка працювала ключницею в Чикаленків і дуже поважала Євгена Харлампійовича. З приходом радянської влади жінка перейшла до колгоспу і мала отримати орден Леніна за сумлінну працю. Проте відмовилася від відзнаки – не хотіла нагород від радянської влади, яка змусила пана Чикаленка покинути Україну.

Пан Павло розповідає також про обійстя Анатолія Гагаріна в селі Антонівці, яке поблизу Перешорів, і про те, як поміщик Гагарін у 1844 році обміняв 20 родин із Тульської області на 20 собак. «Росія, яка своїх людей мала за рабів», – зазначає він і додає, що ці люди залишилися працювати у маєтку і після скасування кріпаччини.

На прощання пан Павло запрошує нас приїхати в гості восени (кореспондентки побували в Перешорах улітку, – ред.). Каже, що проведе нам довшу екскурсію, під час якої зможемо ще більше помилуватися краєвидами, адже природа переодягнеться у золотистий багрянець. Додає, що час від часу до нього приїжджають групи туристів. Також фермер пригощає нас персиками – соковитими та ароматними, щойно зірваними з гілок. Солодкий нектар розливається біля рота присмаком літа. Такого не купиш у магазині за гроші.

ІСТОРІЯ, ЯКА ОЖИЛА, ТА ЧИКАЛЕНКІВ БОРЩ-РЕКОРДСМЕН

Для популяризації спадщини Чикаленка у громаді проводять різноманітні творчі заходи.

У червні в Перешорах відбувся масштабний творчий фестиваль-ярмарок «Чикаленко. Земля. Відродження». Бібліотекарі громади провели для гостей пізнавальний екскурс, присвячений життю та діяльності Євгена Чикаленка та історіям його родини. Для охочих облаштували тематичні фотозони.

На ярмарковій локації гості мали змогу оглянути продукцію місцевих фермерів, крафтових виробників і майстринь, а також долучитися до різноманітних майстер-класів. Завершився захід яскравим благодійним концертом.

- Зібралося дуже багато людей, – ми були вражені. Приїхали не лише зі сусідніх сіл. Були відвідувачі з Одеси, Ананьєва, Києва. Приїхала лікарка, у якої бабуся родом з Перешорів. Жінка намагалася впізнати місцевість за спогадами родички, не приховувала сліз, – згадує Вікторія Сухина.

Тоді громаді вдалося зібрати 35 тисяч гривень на підтримку ЗСУ. Організатори сподіваються, що відтепер фестиваль стане щорічним та об’єднає навколо себе ще більше учасників та відвідувачів.

Також до Дня Незалежності у громаді провели благодійний фестиваль «Пан Борщ». На заході зафіксували рекорд України – зварили 300 літрів борщу за рецептом родини Чикаленків. Окрім того, для гостей приготували десятки різновидів страви, частину отриманих грошей передали на потреби військових.

«СОЦМЕРЕЖІ» XIX СТОЛІТТЯ

Минулого року фестиваль «Пан Борщ» проходив у селі Коси, що за 30 км від Перешорів. Коси відомі передусім тим, що там у першій половині ХІХ століття діяла єдина на Півдні України школа лірників. Заснував її цехмайстер Мефодій Колісниченко. Ця школа стала шансом на життя для знедолених юнаків із порушеннями зору. Лірники іноді вчилися до шести років. Здібніші ставали майстрами і навіть учителями, решта – вирушала мандрувати селами з лірою. Кожен мав свою «зону», куди не можна було втручатися іншим. Особливо музиканти любили ходити до маєтку Чикаленка, тож за цей маршрут постійно виникали суперечки. У своїх соціально-побутових піснях вони розповідали меценату про те, чим живе простий люд. Чикаленко збирав їхні розповіді, а лірників щедро винагороджував грошима.

- Найулюбленішим маршрутом косівських лірників була дорога до Перешорів. Євген Чикаленко годинами слухав їхні думи й ретельно занотовував тексти, потім друкував їх. Саме завдяки таким зустрічам героїчні та соціально-побутові пісні збереглися для нащадків, – розповіла Надія Красовська.

Лірники переносили новини зі села в село, вони були живими «соцмережами» ХІХ століття. Через це влада часто ставилася до них із підозрою: інструменти ламали, а самих співців переслідували.

Сьогодні від школи лірників у Косах не залишилося навіть будівлі, але пам’ять про неї живе. Біля місцевого Будинку культури встановлено пам’ятник Мефодієві Колісниченку, також тут є кімната-музей, де можна побачити справжню колісну ліру й навіть спробувати заграти на ній.

У громаді зазначають, що справа збереження історичної пам’яті, популяризації постаті Євгена Чикаленка та розвитку української культури об’єднує людей, які щиро вболівають за майбутнє України. Приклад Перешорів яскраво показує, як пам’ять про одну історичну постать здатна оживити напівзабуте село та перетворити його на цікаву туристичну локацію. Створення місцевих фестивалів, відкриття музейних кімнат і відновлення старих садиб приваблюють людей, які люблять змістовні подорожі і прагнуть пізнати власну культуру. Спеціально їхати за сотні кілометрів, щоб побачити родинне гніздо Чикаленка чи побувати там, де була школа лірників, – це і є живий інтерес до свого коріння, який під час війни став для багатьох особливо важливим. І ми не виняток. Розуміння того, хто і як розбудовував Україну століття тому, допомагає краще усвідомити власну ідентичність і цінувати землю, за яку сьогодні боремося.

***

Через радянську націоналізацію Чикаленко втратив усі свої маєтки, землі та кошти. Матеріальна база, завдяки якій він роками фінансував українську культуру, була повністю знищена. У січні 1919 року Чикаленко виїхав спочатку в Галичину, а згодом – у Європу (жив у Польщі, Австрії та Чехословаччині), де провів решту життя у великих злиднях, але продовжував працювати на благо України.

У 1929 році серце Євгена Чикаленка зупинилося.

Він заповів розвіяти його прах у рідних Перешорах тоді, коли Україна стане незалежною.

Воля Євгена Харлампійовича Чикаленка не виконана дотепер. Натомість у 1998 році в Перешорах відбулося перепоховання праху сина Євгена Чикаленка – Левка. Згідно із заповітом, його привезли зі США й поховали на місцевому кладовищі.

У громаді сподіваються, що прах великого борця за українську самосвідомість також буде покоїтися на рідній землі. Переговори щодо цього вже ведуть.

Ганна Бодрова, Одеса

Фото Ніни Ляшонок і відділу розвитку культури та туризму Куяльницької сільської ради