Чотири хвилини клінічної смерті
Медики знають: коли вони підтримують того, хто не має шансів, він виживає
Дніпропетровську обласну лікарню ім. Мечникова називають однією з найгарячіших медичних точок країни. Щодня сюди привозять десятки поранених військових та цивільних. Людей приймають 24 на 7.
Ми вже бували тут раніше, і ніколи не бачили паніки чи нервової обстановки. Лікарня – немов завод, працівники якого роблять свою роботу без зайвих слів. І це при тому, що медзаклад заповнений більше, ніж на сто відсотків: на 1200 ліжках розміщуються понад 1700 пацієнтів.
Цього разу ми поспілкувалися з хірургом, який дістає уламки з обличчя та шиї. Поговорили з медиками про складні операції, що тривають по 12 годин. А ще тут розповіли про плани створити опікове відділення та центр репродукції.
МІЖ “ДВОМА СВІТАМИ”
Один із пацієнтів лікарні – 37-річний Артур Свістоленко, який 15 років працював на шахті. Рік тому він переїхав із Добропілля до Першотравенська, допомагав ремонтувати зруйновані електростанції ДТЕК у зоні бойових дій.
Коли на початку липня чоловік їхав на роботу, в нього влучив ворожий дрон. До лікарні Артура доставили у вкрай важкому стані.
Він пережив чотири хвилини клінічної смерті, тиждень був без свідомості. Тепер позаду – вісім надскладних операцій. Чоловік ще не може самостійно дихати, на нього чекає тривала реабілітація.
Генеральний директор Дніпропетровської обласної лікарні імені Мечникова Сергій Риженко підходить до ліжка Артура. Він упізнає лікаря, і хоч кожне слово дається складно, тихо каже «дякую», називає медиків «справжніми богами».
За словами Сергія Анатолійовича, чотири хвилини клінічної смерті – це дуже багато.
- Лікарі зробили все, щоби його врятувати. Дуже важкі травми… Не хочу казати, що майже всі вони закінчуються смертю, але випадок Артура – унікальний. Усе слід відновлювати, треба, щоби людина пішла своїми ногами, – каже Риженко.
Він додає, що чоловік ще тиждень точно перебуватиме в реанімації.
- У вас є традиція чи звичка підходити до важких поранених і знаходити потрібні слова. Звідки вона?
- Це досвід, який дозволяє сказати те, що людині потрібно для одужання. Коли підтримують того, хто не має шансів – він виживає. Щодо цього є американське дослідження, проведене ще в 30-х роках минулого століття. Разом зі словом дають шанс, надію – і людина йде на одужання. От я йому сказав: «Ти виживеш. Артур, ти виживеш».
- Коли ми приїжджали до лікарні минулого разу, ви казали, що фактично живете тут, настільки багато роботи…, – не встигаю договорити фразу.
- Із того часу нічого не змінилось. Уже чотири з половиною роки, як живу в лікарні, – усміхаючись, хоч і сумно, говорить Сергій Анатолійович.
ВІД ПРОТЕЗУВАННЯ – ДО ПЛАСТИЧНОЇ ХІРУРГІЇ
Він розповідає, що на початку повномасштабної війни серед пацієнтів із пораненнями було три-п'ять відсотків цивільних, а зараз їх і військових – порівну.
- Людей, яким потрібна допомога, доставляють до нашої лікарні всіма видами транспорту. На сході всі медзаклади розбиті й там шансів вижити немає, – пояснює Риженко.
Попри надвелике навантаження, в лікарні сьогодні думають не лише над тим, як витримати цей “бій”, а й мають амбітні плани.
- Ми хочемо, щоби протезування було поряд – прямо в цьому корпусі. Хочемо створити нове діагностичне відділення. А ще – працюємо разом із ОВА, щоби заснувати опіковий центр найвищого рівня. У нас є такі можливості. Зараз усі великі опіки передаємо або на Київ, або в інші міста, – ділиться гендиректор лікарні ім. Мечникова.
- Що для цього потрібно? Ресурс? – уточнюю в нього.
- Дуже багато: і ресурс, і приміщення підготувати. Маємо до пів року часу. Це буде один із найважливіших проєктів. Але є ще один – із репродукції. На жаль, багато воїнів через ментальні та фізичні травми не можуть народжувати дітей. Їм потрібна допомога, маємо думати над продовженням життя, – зауважує співрозмовник.
Ми розмовляємо, йдучи до реанімації. Поруч із нами – ціла команда лікарів, і серед них – Ольга: жінка при надії.
- Це її друга дитина. Ольга постійно на роботі, 12 років у відділенні. Добре, що її чоловік тут також працює, бо інакше й не бачились би, – жартує Риженко.
- Так вам треба подумати, щоби переобладнати кілька палат під житло для працівників, – пропоную також жартома.
Але, як виявилось, під час пандемії COVID-19 медики й жили в лікарні, бо хворих було дуже багато.
За словами Сергія Анатолійовича, в медзакладі думають і над тим, щоби тут був пластичний хірург. Адже під час війни люди отримують травми, які потребують пластики, щоби жити повноцінним життя.
- Ми бачимо пацієнтів, коли пів обличчя або буквально все зноситься вибухом. У таких випадках треба зробити так, щоби людину впізнавали. Страшних травм стало більше. Ворожі авіабомби за 200-300 метрів ламають кістки, немов гілочки. Здавалося, десь вибухнуло, а у людей – десятки переломів, – пояснює очільник лікарні.
ПРО ПОРАНЕНОГО ВОГНЕБОРЦЯ, ЯКИЙ ХОЧЕ ПОВЕРНУТИСЯ ДО СЛУЖБИ
Один із лікарів доповідає про стан рятувальників, які перебувають у відділенні інтенсивної терапії. Вони постраждали під час повторної атаки росіян у Синельниківському районі. Запитуємо, чи можна поговорити з одним із вогнеборців. Медики не проти, але перш ніж дозволити нам зайти до палати, питають дозволу в пацієнта. Чоловік не заперечує.
- Він важкий і стабільний, у свідомості. Слабенький ще, – зауважує медичний директор Олександр Толубаєв.
Рятувальника звати Олег Гречко. Йому 41 рік, в ДСНС працює понад 20 із них. Він говорить тихо і важко. Згадує, як разом із колегами поїхали на місце обстрілу, аби ліквідувати пожежу. Там їм повідомили, що летить російський «Шахед».
- Ми виводили цивільних. Якраз відходили до безпечного місця і він атакував нас, – розповідає Олег.
Чоловік отримав складні переломи. Він розуміє, що відновлення буде дуже непростим. Каже, що хотів би повернутися до служби.
“ПОТУЖНИЙ ХІРУРГ” ІЗ ОСОБЛИВИМ ДОСВІДОМ
Риженко тим часом має йти у справах, але дуже радить поговорити, як він каже, з “майбутнім заслуженим лікарем України”, “людиною, яка робить унікальні операції”.
- У нас є просунутий лор-хірург, який дістає уламки з недоступних іншим хірургам місць – обличчя, пазух. Видаляє уламки, що прошивають шию. Він навчався в Британії, Швеції, – говорить очільник медзакладу і просить колег покликати до нас цього унікального лікаря.
- А як вам удається втримати такого фахівця?, – уточнюю.
- Та от тримаємо. Постійно його хочуть кудись забрати, але ми поки тримаємо, – каже директор.
У цей момент заходить молодий чоловік із кучерявим волоссям, густими бровами і надзвичайно довгими віями. Він схожий на іноземного актора. Трішки соромиться.
Легендарного лікаря звати Богдан Шпортько, він – завідувач відділення отоларингології №2 (онкологічного) Центру патології голови та шиї.
- Можемо пройти в операційну, – пропонує нам.
Відмовлятись від такої пропозиції ми не стали. Одягаємо шапочки, бахіли, халати. На лікаря вже чекають, він також готується.
- Сьогодні весь наш день складається з операцій військовим. Це не поранення, а хронічні захворювання – доброякісні і злоякісні утворення. На жаль, із війною їх стало більше. Це пов’язано з умовами, в яких перебувають наші захисники, – розповідає Шпортько.
Він каже, що зараз проводитимуть втручання людині з підозрою на злоякісне утворення в гортані.
- Ми беремо фрагменти з ураженої ділянки, щоби визначити, чи є там злоякісні клітини. Сьогодні також будемо видаляти доброякісне утворення і проводити реконструктивну операцію з відновлення дихання,– пояснює Богдан, йдучи до операційного столу.
- Спостерігала, як ви працюєте. Ваш головний інструмент – очі та руки?
– запитую Шпортька.
- Усе. Праця хірурга – робота і розуму, і очей, і рук. Увесь організм має бути витривалим, – говорить лікар.
Він розповідає, як дістали з обличчя людини уламок завбільшки 4 см. Богдан пояснює, що це досить великий розмір для цієї частини тіла.
- Нещодавно також оперували пораненого цивільного, у якого уламок застряг усередині гортані. Був високий ризик, що після втручання у нього виникнуть проблеми з диханням, ковтанням, мовленням. Анатомія шиї дуже складна, там багато судин, нервів і делікатних структур. Але, на щастя, ми видалили уламок і провели реконструктивне втручання. Пацієнт одужав, уже самостійно дихає, говорить, – пояснює лікар.
Він розповідає, що проводить по шість-сім операцій на день, але є складні, що можуть тривати по 12 годин.
Шпортько згадує, як у 2022 році до них ушпиталили цивільну 19-річну дівчину. Вона постраждала внаслідок ракетного удару по вокзалу в Краматорську. У дівчини була відсутня половина обличчя.
- Разом із іншими фахівцями провели операцію і відновили обличчя, дівчину виписали, – каже хірург.
За словами Богдана, у нього “тривалі стосунки з лікарнею Мечникова”, а на рахунку – тисячі операцій.
- Я люблю своє місце роботи і те, що тут роблю. Вважаю, що у нашій країні є перспективи. Якщо маєш мету, хочеш допомагати людям, навчатися і впроваджувати нове в українську медицину, тут є можливість це робити. Я був у кількох іноземних клініках, де отримував досвід щодо заміщення великих дефектів після травм і онкологічних втручань за допомогою переміщення шкірних клаптів. Був досвід щодо операцій на гортані, які в Україні не роблять. Іноземне стажування дозволило запровадити це в практику, і тепер ми допомагаємо нашим людям, – пояснює Богдан.
Він хотів би, щоби війна швидше скінчилась і лікарі могли працювати більш планово, проводити масштабніші операції, отримувати задоволення від роботи. А ще лікарю катастрофічно не вистачає часу на родину і, як будь-яка нормальна людина, він хотів би частіше бути з дітьми та сім’єю.
“ВІДЧУВАЄМО, ЯК РУХАЄТЬСЯ ЛІНІЯ ФРОНТУ ПО ЗБІЛЬШЕННЮ КІЛЬКОСТІ ПОРАНЕНИХ”
Хоч у який би день тижня ми приїжджали до лікарні Мечникова, нас завжди зустрічав медичний директор – Олександр Толубаєв. Цього разу – так само.
- Я живу поряд, і якщо треба – за пʼять хвилин на місці. Відповідаю за медичну допомогу всієї лікарні, хоч би що сталося... Те, що військові бачать на лінії фронту і що ми, лікарі, бачимо тут, не забудеться ніколи. У кожного – свої спогади на все життя: відірвані кінцівки, трагічні долі військовослужбовців і цивільних. Найважче дивитися на молодих дівчат. У нас є цивільна 20-річна дівчина, яку доставили зі Словʼянська, в неї дуже важке поранення живота, – ділиться Олександр Миколайович.
Лікарня сьогодні працює дуже злагоджено, але, як згадує співрозмовник, 24 лютого 2022 року все наче завмерло.
- У перші два тижні повномасштабного вторгнення зникли всі цивільні з травмами, інсультами тощо. Був анабіоз, тільки поранені надходили. Ми не відмовили нікому в допомозі. Завжди відчуваємо, як рухається лінія фронту – по збільшенню кількості цивільних поранених, – додає він.
Толубаєв каже, що тут готові до будь-якого розвитку подій – усе відпрацьовано. Зауважує, що було два найскладніші періоди.
- Перший – травень 2014 року, коли почали надходити перші поранені й ми як цивільні лікарі не могли собі уявити, що таке взагалі може бути. Другий – перші декілька тижнів повномасштабного вторгнення, коли треба було якнайшвидше приймати правильні рішення і ми розуміли, що крім нас ніхто таку велику кількість важкопоранених не розмістить. Треба було розширювати реанімаційні ліжка. А це не просто розкладачки, на які можна пацієнтів покласти. Це кисень, електрика, персонал. Ніде немає реанімацій по 50 ліжок, а у нас таких дві. Так, пацієнти лежать щільно, але ми не можемо зачинити двері приймального відділення і сказати: “Все, місць немає”. В лікарні Мечникова завжди є місця для поранених військових і цивільних, – говорить Толубаєв.
25 жовтня 2025 року буквально за 50 метрів від хірургічного корпусу вибухнула ракета. Олександр згадує, що тоді в лікарні було страшне видовище: вибиті вікна, відсутнє світло тощо.
- Ти біжиш із думкою, що тут величезна кількість постраждалих. На щастя, цього не було. В момент удару проводили дві складні операції, лікарі їх закінчили. Ми тоді провели внутрішню евакуацію пацієнтів, – ділиться він.
- Це найбільший страх – що буде найбільша кількість постраждалих? – запитую медичного директора.
- Страху немає. Ти просто думаєш, як зробити так, щоб лікарня працювала найефективніше. В 2022 році був певний страх за родину, близьких, тих дівчат, які залишилися тут працювати, – каже він.
- Той поранений шахтар сказав, що ви – боги. А ви ким себе відчуваєте? – звертаюся на прощання до співрозмовника.
- Людиною, лікарем, батьком для своєї доньки, чоловіком для дружини, – каже він. – У лікарні я – лікар. Мої батьки були медиками, я свідомо обрав професію і відчуваю, що на своєму місці.
Ольга Звонарьова
Фото Дмитра Смольєнка