Котелевське городище. У пошуках «темного періоду»

Сарматські сліди, загадкова ритуальна знахідка й тисячі годин роботи науковців крок за кроком повертають із забуття цілі епохи

На Котелевському городищі, що входить до округи Більського городища, завершується черговий сезон археологічних досліджень. Торік Укрінформ розповідав, як науковці історико-культурного заповідника «Більськ» досліджують життя та господарювання давніх людей цієї пам’ятки.

Цього року фахівці підтвердили перебування тут ранніх сарматів, розширили межі дослідженої території та ще на кілька кроків наблизилися до розуміння одного з найменш вивчених періодів історії українського лісостепу.

СВІДЧЕННЯ ДАВНІХ РИТУАЛІВ

Поки рухається робота на розкопі (наразі переважно лопатами), провідний науковий співробітник Історико-культурного заповідника «Більськ» Костянтин Пеляшенко розгортає план розкопу. Саме з цього креслення і починається розповідь про те, чому кілька років поспіль дослідники повертаються саме на цю ділянку лісу.

- Ми продовжуємо дослідження, які розпочали торік. Тоді заклали новий розкоп саме тут, тому що це була відносно рівна висока ділянка в лісі, вільна від великих дерев. Попередні розвідки показали наявність шлаків від залізоробного виробництва. Ми сподівалися натрапити на виробничий комплекс – наприклад, ковальський горн або піч, де отримували крицю із залізної руди. Самого комплексу не знайшли. Можливо, він розташований поруч, але ми просто не потрапили на нього.

Втім, несподіване відкриття чекало археологів зовсім в іншому місці.

- Коли ми закладаємо траншеї, то завжди розчищаємо майданчики під відвали ґрунту. Перед цим їх обов'язково перевіряємо металодетектором. Минулого року прилад дав сильний сигнал на досить великій глибині. Ми розуміли: якщо залишити його до наступного сезону, предмет могли викопати "чорні археологи". Тому одразу заклали шурф.

Під шаром піску на глибині близько 60 сантиметрів археологи виявили незвичний комплекс.

- Це була кінська вузда – залізні вудила та псалії. Найцікавіше, що вони стояли у ґрунті вертикально. Найімовірніше, їх колись зв'язали мотузкою чи ременем, який у землі не зберігся, і навмисно встромили в материковий пісок.

Така знахідка стала справжньою загадкою, оскільки подібні вуздечні набори зазвичай знаходять у похованнях. Тому науковці припустили, що це могла бути схованка або ритуальний заклад. Після цього експедиція вирішила розширити площу розкопу.

- Ми почали досліджувати територію на схід і захід від цієї знахідки, щоб зрозуміти, що тут відбувалося. І майже одразу отримали нові знахідки. Приблизно за метр знайшли розвал ліпленого горщика, ще за метр – залізний наконечник списа. Усі ці предмети лежали на одному рівні, нижче давньої поверхні. Найімовірніше, вони пов'язані між собою і є слідами однієї ритуальної дії, – говорить Костянтин Пеляшенко.

Загалом цьогоріч на цій території експедиція дослідила близько 250 квадратних метрів.

- Ми працювали одразу на двох ділянках. Разом із нами проходили практику студенти Полтавського національного педагогічного університету. Вони розширювали інший розкоп, де ми досліджуємо цікаву западину. Поки що не знаємо, що це таке, але поступово наближаємося до неї і плануємо повністю розкопати наступного року.

На основному розкопі роботи вже виходять на завершальний етап, каже Пеляшенко:

- Зараз ми фіксуємо об'єкти, робимо креслення, завершуємо зачистку. Попереду ще дослідження однієї господарської ями. Уже сформувалася колекція знахідок, тож можна підбивати підсумки не лише цього сезону, а й об'єднувати результати з минулорічними.

«ТЕМНИЙ ПЕРІОД» ІСТОРІЇ

За словами Костянтина Пеляшенка, Котелевське городище є багатошаровою пам'яткою:

- Тут є поселення ще доби бронзи – бондарихинської культури X–IX століть до нашої ери. Тоді це було відкрите поселення без укріплень. А вже пізніше виникло городище пізньоскіфського часу – після занепаду Великої Скіфії.

Саме цей період залишається одним із найменш досліджених в історії Лівобережної України, говорить науковець:

- Між Дніпром і Сіверським Дінцем ми маємо фактично «темний» період. Пам'яток дуже мало, тому майже нічого не знаємо про те, хто тут жив і що відбувалося. І кожного року це городище відкриває нам нові таємниці. Наприклад, знайдена кінська вузда та наконечник списа мають повні аналогії із сарматською культурою. Тепер ми можемо говорити, що у II-I століттях до нашої ери сюди приходили ранньосарматські племена.

Водночас слідів їхнього постійного життя тут поки не зафіксовано, розповів Пеляшенко:

- Сармати були кочовиками. На самому городищі немає постійних жител, господарські ями дуже бідні на матеріал. Тому наразі можна припускати, що це було або городище-сховище, або місце для тимчасового перебування. Тут немає землеробських знарядь, кам'яних розтирачів, майже немає глиняних прясел чи інших господарських предметів. Коли копають стаціонарні поселення скіфського часу, усе це трапляється регулярно. Там відчувається землеробський, осілий характер життя. А тут картина зовсім інша.

Натомість із землі періодично з'являються зброя та військове спорядження. Насамперед – наконечники стріл. Пеляшенко бере до рук один із них: невеликий, кований.

- Це вже сарматські наконечники. У скіфів стріли були переважно бронзові, втульчасті – древко вставлялося всередину втулки. А ці кували із залізного прута, загострювали, насаджували на древко і перев'язували. Якщо брати все городище, то ми вже маємо понад півсотні сарматських наконечників. Це доволі велика колекція. За їхньою формою, розмірами головки та довжиною черешка можна навіть уточнювати датування. Для раннього етапу характерні довгі черешки. Саме такі у нас переважають.

Поруч із наконечниками лежить інша знахідка – бронзова фібула, майже неушкоджена часом. Вона належить уже до іншої епохи.

- Це пізньоримський період, час Великого переселення народів і черняхівської культури. Саме до IV століття нашої ери належить ця фібула. Корпус литий із бронзи. Це так звана підв'язна фібула. Тут був приймач для голки, який тримався на бронзовому дроті. Пружина намотувалася на стрижень, а сама голка притискалася завдяки пружинному механізму, – розповідає Пеляшенко.

Попри складну конструкцію, призначення речі було доволі простим – це елемент одягу і водночас прикраса. Фактично брошка. Такі виготовляли не лише з бронзи, а й зі срібла, говорить науковець. Поряд із нею археологи знайшли залізну пряжку від ременя, а ще – уламки інших фібул. Кожна така знахідка додає нову інформацію щодо уточнення часових пластів в історії городища.

ГЕОГРАФІЯ КУЛЬТУР

Поступово вимальовується й інша закономірність. Ділянка розкопу охоплює нашарування різних історичних періодів. Костянтин Пеляшенко показує план, густо вкритий позначками.

- Тут зосереджена кераміка бронзової доби, ось тут – матеріали черняхівської культури, а загальним фоном проходить пізньоскіфський період.

Побачити це дозволяють не лише польові записи, а й сучасні цифрові технології. Кожну знахідку фіксують у геоінформаційній системі. Потім на електронній карті різними кольорами можна показати матеріали різних епох і простежити, як змінювалося використання цієї території.

Уже зараз можна припускати, де були окремі ділянки заселення чи використання пам'ятки в різні історичні періоди, оскільки протягом тисячоліть сюди поверталися люди різних культур. Високий мис біля Ворскли, оточений схилами, був зручним природним укріпленням.

- На топографічних картах це урочище називається Городище. Є й інші місцеві назви, зокрема Пустовітова гора. Але якщо дивитися на рельєф, то місце справді дуже вигідне. Особливо це стало помітно після того, як ми виконали LIDAR сканування цієї території, – розповідає Пеляшенко.

Костянтин у розмові згадує про Ворсклу, на столі є й гачки для риболовлі. Але нині до річки звідси немала відстань. Жартую, що давнім мешканцям, мабуть, далеченько доводилося ходити ловити рибу.

Костянтин Пеляшенко усміхається й одразу заперечує:

- Насправді, ні. Тут поруч була вода. Ми вже знайшли п'ять рибальських гачків різного розміру. Щоправда, вони, ймовірно, значно пізніші за основний культурний шар. Скоріш за все, вони датуються вже ранньомодерним часом. Але вони теж показують, що ця місцевість використовувалася.

Він додає, що вид сучасного лісу – оманливий. Сьогодні поруч із розкопом лише суха западина, але колись саме тут проходило старе русло Ворскли.

- Стариця збереглася по південному краю пам'ятки. Те, що зараз виглядає як заглибина, колись було руслом річки, – каже Пеляшенко.

Саме ландшафт багато в чому пояснює, чому люди знову і знову поверталися сюди протягом століть. Єдиний зручний підхід до городища був із північного заходу. Там природного водного бар'єра не існувало, тому давні мешканці додатково посилили оборону. Пеляшенко переконаний: наступний крок – сучасна цифрова візуалізація:

- Для археологів усе більш-менш зрозуміло. А людині, яка ніколи не була на розкопках, важко уявити, як тут усе могло бути. За допомогою 3D-реконструкції можна показати рови, вали, укріплення, забудову, пояснити, як тут жили люди. Поки що це лише задум, але матеріалу для нього вже вистачає.

Наша розмова ненадовго відходить від Полтавщини. Згадую, що на Кіровоградщині скіфська археологія асоціюється насамперед із курганами, а не з такими величезними городищами, тож і запитую про це.

Пеляшенко пояснює, що це пов'язано з природною межею між степом і лісостепом. На півночі Кіровоградщини також відомі й поселення, і городища скіфського часу, а біля Світловодська розташована одна з найвідоміших пам'яток – Світловодський ґрунтовий могильник. Подібний безкурганний некрополь, додає науковець, досліджували й біля самого Більського городища.

- У цьому й полягає сенс археології – окремі пам'ятки поступово починають «розмовляти» одна з одною. Так і працює наука. Якщо кожен дослідник залишатиме результати тільки собі, ми ніколи не зможемо скласти загальної картини. Дані різних експедицій потрібно поєднувати, – підсумовує Пеляшенко.

Зокрема, щороку заповідник видає науковий збірник «Археологічні дослідження Більського городища», де публікують нові матеріали. Саме через ці статті з висновками та знахідками можуть ознайомитися інші дослідники.

НА ТЕРИТОРІЇ «БІЛЬСЬКА» – ОДНІ З НАЙМАСШТАБНІШИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Поки ми говорили з Костянтином Пеляшенком, робота навколо кипіла. Нюанси періодично обговорює з учасниками експедиції директор Історико-культурного заповідника «Більськ» Ігор Корост. За його словами, сезон став одним із наймасштабніших за останні роки:

- Цього року ми отримали дев'ять Відкритих листів – це документи Інституту археології НАН України, які дають право проводити археологічні дослідження. Після цього оформлюються відповідні дозволи Міністерства культури. Якщо порівнювати з іншими установами України, то сьогодні саме на території заповідника «Більськ», мабуть, проводяться одні з наймасштабніших археологічних досліджень.

Польовий сезон для заповідника розпочався ще навесні з традиційних археологічних розвідок у долині Ворскли. Дослідники крок за кроком обстежують лівий берег річки, закладають пошукові шуфи й поступово відкривають нові пам'ятки.

Саме ці роботи, говорить директор, уже дозволяють припускати, що в різні історичні періоди ця територія була заселена значно щільніше, ніж вважали раніше. Котелевське городище – лише один із напрямків цієї великої роботи. Тут від 2020 року вже дослідили понад тисячу квадратних метрів пам'ятки, хоча її площа перевищує три гектари. Тим більше, що це заліснена територія, дерева чіпати не можна, тому працювати набагато складніше.

Основна ж частина експедицій традиційно припадає на липень. Саме тоді університети направляють студентів на археологічну практику, і до польових загонів долучаються десятки молодих дослідників. Цього року експедиції працюватимуть одразу на кількох пам'ятках, розповідає Ігор Корост:

- На Глинському археологічному комплексі під керівництвом Юрія Пуголовка досліджуватимуть поселення та кургани доби Руси. Окремі кургани вже зараз викликають великий інтерес, адже попередні дослідження 1990-х років так і не були повноцінно опубліковані. Продовжаться роботи й безпосередньо на території Більського городища, але зосередимося більше на внутрішній частині укріплення.

Ігор Корост пояснює, що акцент не на валах, оскільки розкопувати фортифікації дуже складно. Це величезний обсяг земляних робіт, і водночас потрібно пам'ятати, що будь-які археологічні дослідження – це певною мірою руйнування пам'ятки.

За словами очільника установи, не менш масштабні роботи заплановані на курганному могильнику Скоробір, де останніми роками археологи зробили низку резонансних відкриттів, зокрема знайшли добре збережені шкіряні вироби з бронзовим оздобленням.

Паралельно експедиції працюватимуть і за межами Полтавщини. На території сучасної Сумської області досліджуватимуть городище «Замок» доби Руси, де торік розпочали перші масштабні розкопки, а також Скельське городище – пам'ятку, яка свого часу зазнала значних руйнувань від діяльності пограбовувачів.

- Ми хочемо зрозуміти археологічний контекст цих пам'яток. Для цього недостатньо лише окремих знахідок – потрібні системні дослідження, – наголошує Корост.

АРХЕОЛОГІЯ – ДЛЯ ВСІХ

Заповідник поступово відкриває археологію і для людей, які ніколи не працювали в експедиціях. Один із проєктів передбачає літню польову археологічну школу, де поряд із фахівцями зможуть працювати всі охочі. Окремо в заповіднику готують ще один соціальний проєкт – для ветеранів російсько-української війни. Деталі поки не розголошують, але сподіваються, за безпекових умов, вже незабаром запросити їх до участі в археологічних експедиціях.

Водночас тривають і менш помітні, але не менш важливі дослідження. Від 2022 року археологи системно працюють на лівому березі Ворскли, де вже відкрили кілька нових поселень. Одне з них – «Старий кар'єр» – планують досліджувати й надалі. Там уже виявили матеріали доби бронзи та скіфського часу.

Паралельно співробітник заповідника Андрій Семененко разом із котелевськими школярами досліджує поселення Зелен Яр.

- Це невеликі обсяги робіт, але дуже важлива справа. Ми хочемо, щоб місцеві діти не просто знали про археологію з підручників, а самі торкнулися цієї роботи, відчули відповідальність за свою історію, – каже Ігор Корост.

За сезон загалом свідками чи учасниками експедиції стають багато людей. Практику тут проходили першокурсники історичних спеціальностей Полтавського національного педагогічного університету. Пізніше до експедиції долучилися школярі з Харкова. Для дітей ВПО та родин військових благодійний фонд “Трохи вогню” організував триденну поїздку – після екскурсії кожному дали можливість попрацювати на розкопі.

Також за кілька днів до нашого приїзду на городищі відбувся ще й науково-практичний семінар. На розкопі працювали музейники з Полтавщини, Сумщини, Харківщини. Один із гостей навіть залишився допомагати.

Саме на таких волонтерах, студентах, науковцях і місцевих ентузіастах сьогодні тут значною мірою тримаються великі археологічні експедиції. Це видно, якщо озирнутися навколо – учасники зачищають профілі, перекидають лопатами ґрунт, а трохи далі – працюють металошукачем. На перший погляд важко зрозуміти, хто тут науковий співробітник, хто музейник, а хто приїхав просто допомогти. У польовій експедиції всі роблять одну справу.

Серед тих, хто цього літа працює на Котелевському городищі, – волонтер Микита Москвін. За фахом він історик-археолог, працює в Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського. Каже, що на розкопках опинився не випадково – ще з першого курсу університету археологічна практика стала тим, що по-справжньому захопило:

- Насправді розкопки – це лише частина роботи археолога. Є ще камеральна обробка матеріалів, креслення, опис знахідок, інвентаризація. Якщо працюєш у музеї, то після експедиції предмети ще потрібно прийняти до фондів, описати, паспортизувати. Це величезний пласт роботи, який зазвичай ніхто не бачить.

Саме тому, говорить Микита, кожна знахідка проходить довгий шлях, перш ніж опиниться у музейній вітрині чи на сторінках наукової статті.

На Котелевському городищі він працює вже не перший рік. Минулого сезону був поруч, коли археологи натрапили на розвали античних амфор. Цього року, жартує, головні відкриття поки що дістаються іншим:

- Ми ще сподіваємося на свої знахідки. Розкоп не закінчений, тож шанс є завжди. Але для археолога найцінніше – не золото. Цінною може бути будь-яка річ, якщо вона допомагає зрозуміти пам'ятку.

Поряд працює ще одна волонтерка – Маргарита Матузкова. Вона закінчила історичний факультет Харківського національного університету імені Василя Каразіна, нині працює в Центрі охорони та досліджень пам'яток археології Полтавської обласної ради. Попри фахову освіту, до цієї експедиції також долучилася на волонтерських засадах.

Маргарита розповідає, що саме тут молоді археологи можуть побачити практично весь цикл польових досліджень:

- У цій експедиції не буває такого, що новачок лише копає землю. Тут показують усі етапи роботи: як зачищати об'єкти, як їх фіксувати, як креслити, фотографувати, документувати. Можна пройти весь процес від початку до кінця. Це дуже хороша школа.

За її словами, Більське городище для цього чи не найкраще місце в Україні.

- Тут представлені різні археологічні культури, різні історичні періоди, різні типи ґрунтів. Навіть якщо кілька сезонів працювати лише тут, можна отримати величезний досвід, – каже Маргарита.

Поки говоримо, Маргарита показує в бік розкопу. Саме там кілька днів тому вона стала свідком знахідки:

- Я була поруч, коли знайшли наконечник списа. Спочатку металодетектор дав сигнал, потім почали дуже обережно розчищати знахідку. Мені навіть дозволили допомогти. Це був перший спис, який я побачила ще в землі, до того, як його підняли. Такі моменти запам'ятовуються.

Запитую, чи не втомлює така робота. Адже з боку здається, що цілий день доводиться лише копати пісок. Обоє лише сміються.

- Насправді це важка фізична праця, – каже Маргарита. – Але є в ній і щось дуже заспокійливе. Ліс, тиша, запах сосен, цвіркуни, колеги, які розуміють тебе без зайвих слів. У час війни така робота навіть трохи повертає внутрішню рівновагу.

Микита погоджується: польова археологія захоплює саме тим, що результат ніколи неможливо передбачити. Можна цілий день не знайти нічого, а за кілька хвилин натрапити на предмет, який змінить історію всієї пам'ятки.

І саме заради цієї миті вони щоранку знову беруть до рук лопати, шпателі та щітки, повертаючись до розкопу, де під тонким шаром піску ще залишилося чимало нерозказаних історій.

Мирослава Липа, Полтава

Фото авторки