Життя вимушених переселенців: тягар чи ресурс?

У регіонах дуже сподіваються на позитивний ефект від постанови з експериментальним проєктом по закупівлі житла для ВПО в сільській місцевості

Про життя вимушених переселенців розповідати і просто (бо проблеми схожі), і, водночас, важко (бо це, зазвичай, трагічні історії).

Як живуть ВПО у маленькому містечку Березне на Рівненщині, чи це тягар для громади, чи ці люди – ресурс, який змінює її на краще? Чому так непросто вимушеним переселенцям знайти житло для оренди і як ламаються стереотипи і місцевих мешканців – старожилів, і новоселів?

Відповіді на ці питання шукала кореспондентка Укрінформу.

ПЕРЕБРАЛИСЯ У СЕЛО ТА НЕ ШКОДУЄМО

Запросила мене у місто Олеся Миронець-Матущенко. Вона очолює місцеву та обласну Ради з питань внутрішньо переміщених осіб, а також завідує сектором проєктної та інвестиційної діяльності Березнівської міської ради.

- У нас є родина, про яку, я от переконана, варто розповісти – це мама та донька Кузнецови, які працюють у нашому комунсервісі, самі вони з Донеччини, ділиться пані Олеся.

Сама вона також із Донеччини, народилася у Святогірську, більшу частину свого життя жила в Слов'янську.

- Переїхали сюди в Березне в 2023-му році, а свій шлях еміграції почали 6 березня 2022-го року. А до того я пережила, ще будучи при надії, 2014-й рік у Слов'янську, Святогірську, – розповідає пані Олеся.

Березне – невелике містечко на Рівненщині поодаль від трас, з мальовничою природою, дендропарком, навколо ліси, у сусідній громаді, якій пощастило з туристичними родзинками – заповідний регіональний ландшафтний парк «Надслучанський» – місцеві називають його «Надслучанська Швейцарія». З цікавого, у місті – єдина в країні сірникова фабрика, вона працює зараз на 30% потужності, шукає нові ринки збуту, потроху відновлюється. А ще район знаходиться на території Українського кристалічного щита, де в результаті вивітрювання гранітів та інших порід утворюється високоякісний каолін – біла глина, яка широко застосовується в гончарному виробництві та фарфоро-фаянсовій промисловості. На жаль, уже не працює місцева фабрика, де виготовляли порцеляну.

- Ми розробили гендерний паспорт, офіційно зареєстровані на теренах громади 54 тисячі 285 мешканців. Ця цифра коливається: плюс-мінус тисяча з урахуванням внутрішньо переміщених осіб. Від 2022 року – це 2,5 тисячі ВПО, наразі на постійному проживанні в громаді – близько 700 чоловік, 207 з яких діти до 18 років.

Родину Кузнецових я знаходжу під час роботи – прибирають у сквері.

Олені 29 років, її мамі Ользі – п'ятдесят один. Вони спокійні, але, водночас, дуже привітні та випромінюють позитив.

У Березне приїхали з Донецької області, з міста Костянтинівка 28 серпня 2025 року, а вже з середини вересня почали працювати у Березному.

- Приїхали у Березне я, мама, бабуся, був ще мій дядько Іван, мамин брат, але його одразу мобілізували, ну і наш пес Бім (мама у нього такса, а тато невідомої породи). З собою по дві сумки, альбом з фотографіями, – розповідає Олена.

Вона на мить замовкає і додає:

- Дядько, йому було на той час 38 років, пропав безвісти на Запорізькому напрямку.

У Костянтинівці вони працювали останнім часом у місцевому комунсервісі, поки не стало надто небезпечно.

- Ми жили і жили, і магазини працювали, все працювало. А потім у дім прилетіло, в дев’ятиповерхівку. І ми злякалися, одразу зібралися, і наступного дня нас уже вивезли. Воно там у цей день, коли нас вивозили, ще й у двір прилетіло, там у нас банк у дворі стояв, трошки в стороні, і якраз туди, – розповідають жінки.

Запитую, як би вони описали Костянтинівку.

- Трохи навіть схоже на Березне, тільки все таки Костянтинівка більша, – кажуть.

І розповідають, як добре жили до війни – і підприємства працювали у місті, і зарплати були високі. У сім’ї були дві квартири поряд – однокімнатна і трикімнатна.

Родина у них взагалі велика – у мами, якій цими днями виповнюється 73 роки, шестеро дітей – троє доньок і троє синів, які зараз по всьому світу живуть.

Ольга згадує, що на Рівненщину потрапили, бо коли був вибір – сюди чи на Київщину їхати, брат Іван вибрав саме ці краї.

- Чому брат так сказав? Не знаю, може тому, що на заході країни на той момент було тихо порівняно. Іван дуже хотів, щоб його мати подалі поїхала від війни, щоби був спокій. У цивільному житті він столяр, складав меблі.

Згадують, як гарно Іван забив вікна у маминій квартирі, вибиті вибуховою хвилею.

У Березному їх спочатку поселили в одну кімнату в гуртожитку. Але Бім, поки господині були на роботі, гавкотом заважав іншим мешканцям гуртожитку. Тому, коли Олеся запропонувала їм переїхати у хату в селі Бистричі – це кілометрів двадцять від міста, вони зібрали речі, перебралися і не шкодують.

Хатинка стояла порожньою. Зручності на вулиці, але їх таким не налякати, літній душ самі зробили. Ольга радіє, що її мама може спокійно вийти з хати, пройтися до магазину, поспілкуватися з людьми, річка є.

Олена та Ольга розповідають, що вони у захваті від життя у цьому селі, кажуть, що відчувають підтримку і від місцевої влади, і від мешканців села, і від господині їх будинку, і в колективі до них гарно ставляться. Щоранку їздять на роботу рейсовим автобусом. Ольга за звичкою прокидається о четвертій ранку. Дорога до роботи – хвилин 40 автобусом.

А ще мають город тепер.

- Біля хатини десь соток десять землі, може трошки менше. І ще на горі стільки ж. На горі з конем садили картоплю. А тут біля хатинки трошки помідорчиків, трошки капустинки, кабачків, зелень. Коли картоплю висаджували, то багато людей підходили і питали, чи вистачає.

- Досі питають люди: а вам щось треба? З церкви теж допомагали, з сільської ради, хазяйка будинку, – кажуть дівчата.

Вони не знають, чи це так ставляться в Бистричах лише до них, чи то загалом до ВПО – вимушені переселенці там наче ще живуть, але Кузнецови з ними не знайомі – село велике досить.

Загалом життям на Рівненщині вони задоволені. Щоправда, мріють про власне житло. Олена та Ольга подали документи на свою однокімнатну квартиру в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно – державна компенсація за пошкоджене або знищене війною житло (програма єВідновлення) надається лише за умови, що майно там зареєстроване. Щодо трикімнатної квартири, то вона приватизована на всіх інших членів їхньої великої родини, які розкидані по світу. Через це питання – як усе оформити. Про виїзд за кордон навіть не думають, як про варіант. От подорожувати вони не проти.

ПОТРЕБА У РОБОЧИХ РУКАХ Є ЗАВЖДИ

Про те, що мама і донька Кузнецови працюють у «Комунсервісі» бездоганно, як і інші четверо вимушених переселенців, кажуть і колеги, зокрема, начальник відділу комунального підприємства Людмила Пилипчук. Загалом у цьому колективі трудиться 53 людини.

- Зараз не вистачає робочих рук, тому що багато місцевих мешканців виїхали за кордон. А хтось має робити і таку важливу роботу, і не за всі гроші світу. Треба зважати на те, що рівень зарплати бажав би бути кращим. У нас середня зарплата по підприємству – 12,5 тисячі гривень. Тому, звісно, казати, що ВПО відбирають робочі місця у місцевих, не можна – навпаки, велика потреба у робочих руках у громаді, – каже пані Людмила.

Галина Бірченко зустрічає мене біля гуртожитків Березнівського лісотехнічного фахового коледжу, де проживають вимушені переселенці. Але спочатку показує місцевий дендропарк поряд. Галина – вчитель фізкультури, сама зі Слов’янська.

- Березне – місто, де можна гуляти допізна безпечно. Ще тут чудовий басейн, загалом дуже сильні спортсмени, на високому рівні такі види спорту, як боротьба та плавання, – розповідає вона.

Галина переїхала родиною в 2022 році, не стали чекати погіршення ситуації.

- Спочатку донька з Харкова перебралася у Львів. А потім знайомі зателефонували і розповіли, що у Березному відкривають гуртожиток, і вона переїхала, за нею ми. Тепер чоловік в іншому місці живе, тут для нього роботи не було, доньки-студентки навчаються у Києві та Дніпрі, а я з мамою лишилася – дуже комфортно для літніх людей у Березному, – пояснює вона.

Галина волонтерить, має друзів-однодумців, не сидить на місці. А ще, як то кажуть, геть думи сумні – за цей час пройшла курси масажу, закінчила курси водіння, хоч раніше ніколи за кермом не була.

Говоримо про те, що люди різні, по-різному переживають втрату дому. Зрештою, багато що залежить від самої людини.

Як мені розповіли, після трагічних подій, коли вимушений переселенець убив п’ятьох своїх сусідів по прихистку, у них проводили профілактичні заходи.

Галина запрошує мене у гуртожиток, де живе сама. Показує свою кімнату, де ідеальна чистота. Спільну кухню – все необхідне є, санітарну зону – все хоч і скромно, без «євроремонтів», але необхідне є. Прибирають по черзі.

- Благодійні фонди, як тільки ми сюди приїхали, займалися облаштуванням цих гуртожитків. Холодильники привезли, пральні машинки, мультиварки є, чайники є, – розповідає Галина.

Щодо власного житла, то жінка вже рахувала, що за свою квартиру у Слов’янську (у разі її руйнації), максимум, що й отримає – мільйон сто гривень. За ці гроші пристойного житла не придбаєш – такі ціни. Та й оренда житла не дешева. А якщо врахувати рівень зарплат – то є питання, як вижити, сплачуючи за житло. Є і питання щодо можливості оренди, бо люди не охоче здають житло ВПО. Як кажуть не на запис, винні подекуди й самі ВПО, які бувають не найкращими орендаторами. Працюють і стереотипи. Стереотипи є в усьому – от як, наприклад, що люди зі сходу не розмовляють українською (у всіх, з ким я спілкувалася у Березному, гарна українська, до речі), що вони поняття не мають, як то поратися на городі (насправді багато тих, хто приїздить із міст зі сходу країни, має гарний досвід роботи на дачних ділянках чи в селах у бабусь та мам – все, як і на заході країни).

Галина хоче познайомити мене з моїми земляками – вимушеними переселенцями з Херсонщини. Нас запрошують в одну з кімнат, двері відчинені, закриті лише шторкою. На ліжку лежить жіночка старшого віку.

Пані Катя з Бериславщини, з села, яке на лінії вогню. Немає вже й села її доньки.

Донька привезла її з лікарні. Маленька, як дитина, слабенька. Але, почувши, що я землячка, намагалася піднятися, бо для неї навіть я – незнайома людина – наче частинка її рідного дому, який вона на старість утратила.

- От де ми побачилися «завдяки» Путіну, щоб він тричі здох! – каже мені 88-річна пані Катя.

Голос, коли вона бажала Путіну здохнути тричі, у пані Каті став несподівано сильним, пророчим. Боляче усвідомлювати, що ця жінка втратила свій дім.

Але ще вона додає з гордістю:

- Знаєте, мені розповіли, що наш підвал урятував життя українських військових. Хата розвалена після попадання, а вони вціліли!

Щодо втраченого майна, то підказати, як оформити запити, податися у реєстри допоможуть, наприклад, у місцевому хабі цифрової освіти. Як розповідає заввідділом Березнівської центральної бібліотеки Ольга Левченко, доводиться підключатися і надавати допомогу вимушеним переселенцям при оформлені пакетів документів на відшкодування майна – досвіду набралася за ці роки. А ще тут проводять зустрічі з цікавими людьми громади, і серед них ті самі ВПО. Нещодавно була зустріч з лікаркою Катериною Бубновою – теж членкинею Ради з питань ВПО, переселенкою з міста Кремінна. Про переселенців згадуємо і в місцевому музеї, де на одному зі стендів представлені експонати, які передала мешканка Харкова.

КІЛЬКІСТЬ – НЕ ЗАВЖДИ ЕФЕКТИВНІСТЬ

Олеся Миронець-Матущенко розповідає, що на Рівненщині зараз діє 51 рада ВПО. І що така кількість – це не завжди про ефективність.

- У гонитві за кількістю і за відповідністю до законодавства, ми створювали ради навіть у тих невеликих населених пунктах, де вимушених переселенців дуже мало. Думаю, ми будемо переглядати цей підхід, – каже Олеся.

Щодо житлової проблеми, то кількість людей, які його потребують, лише збільшується.

Чим зараз Рівненщина відповідає на ці виклики? Це, в основному, перехід від місць тимчасового проживання до тимчасового соціального житла. Це підтримка громад державними субвенціями для ремонту таких приміщень, облаштування їх у приміщеннях, які є в комунальній власності.

- Ну, і всі ми чекаємо ефекту від постанови з експериментальним проєктом по закупівлі житла для ВПО в сільській місцевості. Для прикладу – наша громада. Зараз у Березнівській громаді проживає близько 700 внутрішньо переміщених осіб, і більшість із них мешкає саме в сільських населених пунктах. Для цих людей експериментальний проєкт – це не просто можливість отримати дах над головою, а надія на довготривале житлове рішення (йдеться про Постанову Кабінету Міністрів України від 10 червня 2026 року №751, яка затвердила експериментальний 2-річний проєкт, що дозволяє територіальним громадам купувати житлові будинки в селах та селищах за рахунок державних субвенцій та надавати його внутрішньо переміщеним особам (ВПО) у безоплатне тимчасове користування. – Ред.). Усі ми сподіваємося, що наступним кроком реалізації цієї постанови стане можливість для тих переселенців, які проживатимуть у таких будинках протягом трьох років, скористатися правом їх подальшого викупу. Адже тоді люди матимуть мотивацію облаштовувати житло, вкладати в нього свої сили й кошти, розуміючи, що це може стати їхнім власним домом, – додає керівниця обласної Ради з питань внутрішньо переміщених осіб.

Ірина Староселець, Рівне

Фото авторки та з сайту Благодійного фонду «Стабілізейшен Суппорт Сервісез» («SSS»)