«Мені лікар сказав, що я не в сорочці, а в бронежилеті народився»
32-річний ветеран Сергій Кашуба після важкого поранення, двох смертей і пів сотні операцій став на ноги й разом із родиною започаткував власну справу
Усім ветеранам, які повертаються з війни після важких поранень, дуже непросто адаптуватися й віднайти в мирному житті себе нового. Особливо, якщо доля тобі наміряла стільки випробувань, що на кілька людських життів вистачить. Сергій Кашуба воював із перших днів повномасштабного вторгнення. Після важкого поранення він пройшов через майже 50 операцій і двічі повертався з того світу, утратив ногу. Але навіть після цього ще послужив у війську. А після демобілізації зі своєю родиною-переселенцями за грантові кошти започаткував власну справу в місті Барі на Вінниччині.
Про свій шлях від воїна до підприємця він розповів кореспондентці Укрінформу.
ШЛЯХ ВОЇНА
Сергієві Кашубі усього 32 роки. Він позитивний, усміхнений і, здається, поки що не звик до свого нового статусу підприємця. Адже ще зовсім недавно був у війську. До того ж служив він ще з 2018-го. А з 2020 року ніс службу в батальйоні спеціального призначення «Донбас» 18 Слов’янської бригади Нацгвардії. Коли почалося повномасштабне вторгнення, одразу став до бою.
Попри загрозу власному життю, найбільше хвилювався за сім’ю, яка опинилася в окупації на Херсонщині. Якби загарбники дізналися, що їхній чоловік і батько воює на боці України, на них, щонайменше, чекав би «підвал»…
Але, каже, часу на рефлексії не було: тоді, у 2022-му, на сході країни було справжнє пекло.
- Коли почалася повномасштабка, я був на Донеччині, у Слов’янську, старшим навідником міномета. Ми здебільшого брали участь у штурмах, в обороні населених пунктів у найбільш гарячих точках. Брав участь в захисті Донецької області, потім Луганської. Нас часто перекидали з місця на місце, тому воював я в багатьох місцях. Особливо на Луганщині, коли росіяни без кінця просувалися і чи не кожного дня село-два брали.
І в Осколі на Харківщині, на дамбі, нам довелося зустрічати росіян мінометами. Пізніше брав участь у звільненні цієї області. Ми тоді гнали ворога аж до Куп'янська! – згадує Сергій.
Каже, що потім їх відправили на Слов’янськ. Декілька днів у місті побули – і форсували Сіверський Донець. Заходили спочатку в Брусівку, потім по лісах росіян били. Далі – Ямпіль, Зарічне брали, звільняли Лиман.
- Мене поранило якраз біля Лиману (Зарічне – Торське), під час касетного обстрілу. Там росіяни відступали й кинули свої гаубиці «Мста Б». Це гармати 152-го калібру. Ми перевірили одну, – працює. Підняли наш «мавік», щоб оцінити обстановку. Побачили, що росіяни там недалеко лазять. Розвернули «Мсту» і вирішили вдарити по ворогах їхньою ж зброєю, щоб скоротити їхнє «поголів’я». Тоді примудрилися ще й танка їхнього спалити. Ну, вони трохи образилися і накрили нас касетами, – жартує Сергій.
Хоча тоді, у бою, коли ворог завдав удару у відповідь, весело не було.
- Десь за 30 сантиметрів від моєї ноги впала і розірвалася касета. Перебила праву ногу, вирвала коліно на лівій нозі, нутрощі повиривало. Розірвало велику клубову артерію. Це було 6 жовтня 2022 року – розповідає чоловік.
ДВА РОКИ І ДЕВ’ЯТЬ МІСЯЦІВ ГОСПІТАЛІВ ТА ЛІКАРЕНЬ
Попри тяжкі поранення, Сергієві там, на позиції, вдалося вижити. Але потім довелося пройти пекельний шлях лікування та відновлення.
- У мене була важка синьогнійна інфекція, десь на стадії лікування занесли. Тому усе гнило, і пішло – операція за операцією. Я порахував, загалом їх було десь під 50… І серед них – ампутація ноги. Це не одразу після поранення сталося. У мене через вирване коліно нога стала коротшою. Спробували вставити штучне, але воно не прижилося, і протез довелося витягнути. Потім через інфекцію кістку усе вкорочували і вкорочували, аж поки нога не стала коротшою на 30 см. Її спробували витягнути, але вдалося подовжити лише на 15 см. Коліно заблокувало і через це «повело» стопу.
Питав у лікарів: а як я буду ходити, якщо одна нога на 15 см коротша за другу? Ну, кажуть, купиш собі високе взуття і так ходитимеш. Я кажу: та ні, так не підходить, пишіть направлення, хай мені її ампутують і поставлять протез. Зрозумів, що зі своєю ногою мені було б важче, – каже Сергій.
Загалом у госпіталях та лікарнях, щоб піднятися на ноги, йому довелося провести два роки і дев’ять місяців. І щонайменше рік із ним поруч безперервно була дружина Вікторія.
- Коли мене поранило, зі мною довго Віка по лікарнях була. Я тривалий час був повністю лежачим. То вона майже рік зі мною у вінницькій лікарні прожила, у палаті на розкладачці в мене в ногах спала. Я пам'ятаю, мені тоді усе дуже боліло. Був нервовий, кричав і лаявся. Так що їй довелося зі мною натерпітися, – згадує ветеран.
Окрім нескінченних операцій, Сергієві довелося двічі повертатися з того світу. Уперше – одразу після важкого поранення, коли через велику крововтрату він впав у кому. А вдруге – за три дні, уже в госпіталі ім. Мечникова… Утім, йому знову вдалося вижити.
НАРОДЖЕНИЙ У «БРОНЕЖИЛЕТІ»
- Уже у Вінниці, в обласній лікарні, у «Пироговці», мене, можна сказати, витяг із того стану хірург Ілля Володимирович Гуменчук. Він казав, я не те що в сорочці, а в бронежилеті народився, – ділиться Кашуба.
Розповідає, що після лікування та реабілітації вирішив знову повернутися у військо, у свою бригаду. І ще пів року прослужив у Слов’янську, уже без ноги.
- Мене поставили тоді на радари. Я відстежував повітряні цілі, які на нас летіли. Попереджував свої підрозділи, скидав їм скриншоти та відео з даними, щоб підрозділи ППО могли їх збивати, – пригадує Сергій.
Тим часом на Вінниччині його чекали дружина і діти, які переїхали сюди з Берислава, що на Херсонщині.
- Вони були в окупації декілька місяців і просто дивом звідти вибралися, з’явилися «коридори». По одному з них вони змогли виїхати. Дружині з дівчатками довелося через 28 російських блокпостів пройти! Спочатку вони потрапили в Горбівці Літинської громади, а потім переїхали у Бар, – пояснює Сергій.
Отож родина в цьому місті вже досить довго. Винайняли квартиру і загалом прижилися непогано. Найстарша з дітей – Даша. Вона за час життя на Вінниччині вже другу освіту здобуває. Середня, Юля, тут школу закінчила. А найменший, Артемко, якому усього рік і чотири місяці, на Вінниччині народився. Родина готує документи, щоб він у Барі пішов у дитячий садочок.
Кашуба розповідає, що як ветеран війни спробував за державною програмою отримати компенсацію на придбання житла і в процесі мав дуже неприємні моменти з місцевою комісією.
- Вони мені добряче попсували нерви! Мені дуже допоміг Влад Баліцький із ГО «Ветеранський корпус», який познайомив мене з керівництвом ОВА. Вони допомогли вирішити наше житлове питання, і тепер ми очікуємо, коли надійдуть кошти на рахунок, – ділиться Сергій.
«УЗЯВСЯ ЗА ТЕ, ЩО ВМІЮ НАЙКРАЩЕ»
Ветеран розповідає, що в останні місяці служби зрозумів: доведеться звільнятися, бо з ампутованою ногою йому воювати вже дуже важко. Та й серце, підірване численними операціями, не витягувало. Тоді й постало питання, а чим займатиметься в цивільному житті? Як сім’ю годуватиме?
- Замислився: що я можу робити найкраще? Зрозумів, що краще за усе я вмію стріляти. За сім років служби навчився. Подзвонив дружині і сказав, що така в мене ідея з’явилася. І Віка мене підтримала, – розповідає Сергій.
Отож, пояснює, подружжя вирішило відкрити в Барі спортивно-розважальний клуб для тих, хто любить активний відпочинок. Вклали в нього чи не усі кошти, отримані за поранення, і ще пів мільйона грантових, які одержав за державної підтримки. Орендували напівпідвальне приміщення. Зробили ремонт. Купили і встановили обладнання. Через військове минуле Сергія і спрямування клубу назвали його на честь бога війни.
Справа ця для них, у прямому сенсі, сімейна. Тому що працюють у клубі нині удвох Сергій і найстарша донька Даша.
- Наш клуб працює усього третій тиждень. У мене вже є тут тир, – стрільба з «воздушок», луків, арбалетів і навіть рогаток. Потім хлопці підказали – і я купив більярдний стіл. Згодом ще тенісний стіл встановив. А мої дівчата десь видивилися новомодну штуку – кімнату гніву, у якій можна посуд побити. Там є VR-окуляри, а також спеціальний маркер, яким люди надписують на тарілці предмет свого роздратування, а потім розбивають її, – каже Сергій.
Зізнається, що містяни їхній клуб помітили і залюбки приходять. Але хвилювань все одно чимало, адже ані Сергій, ані його дружина до цього підприємництвом не займалися. Сергій до служби у війську здобув середню спеціальну освіту, вивчився на тракториста-машиніста сільськогосподарської техніки і бджоляра. А тепер вирішив здобути вищу освіту, – подав документи до Донецького державного університету внутрішніх справ. Мріє там здобути фах юриста.
Сергієва дружина перебуває у відпустці для догляду за дитиною, але саме вона займалася питаннями отримання державного гранту для ветеранів на започаткування власної справи.
- Ця робота мені приносить задоволення. Звісно, відчувається фізична втома, адже увесь день доводиться бути на ногах. Але вона приємна. Я сподіваюся, що будуть іще якісь місцеві гранти, адже ми прагнемо розширятися, розвиватися. Хочемо створити VR-кімнату, кілька Sony PlayStation поставити, щоб там дітям було цікаво. З ними найбільше працювати подобається, вони мене якось заспокоюють. Коли їм щось розповідаєш, пояснюєш, вони тебе слухають і чують, – ділиться враженнями Сергій.
ГОЛОВНЕ – РУХАТИСЯ ВПЕРЕД
Кашуба розповідає, що після демобілізації у нього не було «простою», бо часу собі на тривалу адаптацію до цивільного життя не давав.
- Я собі не дозволяв цього, тому що коли ти рухаєшся, щось робиш, воно якось простіше. Бо ж головне – не зламатися. Якщо покалічене тіло – це не так страшно, як зламатися у свідомості. Чимсь потрібно займатися, працювати треба, щоб не зациклюватися на минулому. Бо є тяжкі спогади, і не можна переживати цей негатив знову і знову. На цьому підґрунті багато хлопців опускають руки, на жаль, спиваються… Я так не хочу. Я вважаю, що треба жити майбутнім, – упевнений ветеран.
Тому, каже, коли трішки «розкрутиться», хоче узяти на роботу когось із побратимів. До того ж вони вже й тепер до нього у клуб приходять, спілкуються.
- Якісь проблеми порушуємо, якісь моменти обговорюємо. У нас в місті є Ігор Петровський, він фахівець із супроводу ветеранів. Ми з ним разом створили ветеранську громадську організацію «Шлях воїна». Це більше як хобі, аніж основне заняття, але вона потрібна, щоб об’єднати хлопців, розв’язувати їхні проблеми. Словом, допомагаємо одні одним як можемо, – ділиться співбесідник.
Сергій Кашуба каже, що клуб свій хоче перетворити на точку тяжіння для ветеранів. Тому мріє встановити в ньому підйомник, щоб зробити це місце доступним для усіх. Щоб потрапити туди могли навіть ті, хто переміщується на колісних кріслах. Сподівається, що так обладнати клуб вдасться за допомогою державної підтримки ветеранського бізнесу. Принаймні обласна влада обіцяла цьому посприяти.
Антоніна Мніх, Вінниця
Світлини з родинного архіву Сергія Кашуби