Сміттєва «вітрина» України

Як Закарпаття шукає вихід зі сміттєвого глухого кута

Наша держава перебуває на піку впровадження Національної стратегії управління відходами. Засадничий закон №2320-IX зобов'язує перейти від моделі «накопичення на полігонах» до циркулярної економіки та ієрархії поводження з відходами. Відтак, країна має до 2030 року забезпечити переробку щонайменше 50% своїх побутових відходів. Закарпаття, як прикордонний регіон, є одним із «тестових майданчиків» для європейських екостандартів. В області розробили регіональний план поводження з відходами, розбивши її на 5 кластерів, де із залученням іноземних або внутрішніх інвестицій мають збудувати сміттєпереробні заводи. Наразі тут немає жодного такого, і тверді відходи закарпатців захоронюють на полігонах, або ж.. не захоронюють. Як наслідок – репутаційні втрати через відео зі сміттєвими заторами на річках чи стихійними сміттєзвалищами в підлісках.

Укрінформ поспілкувався з представниками ОВА, громад та екоактивістами про стан впровадження стратегії поводження зі сміттям у регіоні. Про те, коли «вітрина України» буде чистою, як вікна перед Великоднем, і чи буде такою, – читайте в нашій публікації.

ВІД ЗАСТОЮ – ДО ЕТАПУ ТРАНСФОРМАЦІЇ

Директор департаменту екології Закарпатської ОВА Юрій Шпонтак зазначає, що ситуація з побутовими відходами в області наразі на етапі трансформації.

- Ми переходимо від паперових стратегій до створення конкретної інфраструктури, хоча цей шлях і непростий, – каже чиновник.

За його словами, в регіоні закладено добрий фундамент  поводження з відходами.

- Закарпаття стало однією з трьох областей України (разом із Київською та Івано-Франківською), де в межах національного плану та проєкту APENA 3 («Посилення спроможності регіональних та місцевих органів влади для впровадження та застосування законодавства ЄС у сферах захисту навколишнього середовища, протидії кліматичним змінам та розвитку інфраструктурних проєктів», – ред.) розроблено детальний регіональний план управління відходами. Для ефективної логістики ми розділили область на п'ять кластерів: Ужгородський, Мукачівський, Берегівський, Хустський і Тячівський, який охопить і Рахівський район. У кожному визначено локації, що мають стати центрами управління відходів. Ця модель має замінити застарілу систему, яка вичерпала себе, – пояснює Шпонтак.

Зазначимо, що в Закарпатській області досі не працює жодний сміттєпереробний чи сміттєсортувальний завод. У Яношах таке підприємство збудували давно, але в роботу так і не запустили. Обіцяють це зробити  щороку, зокрема, місцеві чиновники ширять інформацію, що цей завод нарешті почне працювати в 2026-му.

- Потрібно бути відвертими: стара інфраструктура (поводження з відходами, – ред.) вичерпала себе. Нам критично важливо будувати нові об’єкти. Наразі єдиний, що відповідає державним будівельним нормам, – сміттєпереробний завод у с. Яноші. Це відомий «довгобуд» із десятирічною історією, але будівельні роботи завершені, триває процес введення в експлуатацію через систему ДІАМ, – додає він.

- Але цей завод обслуговуватиме лише громади Берегівського району. Чи зможуть до нього підключитися інші регіони? – цікавлюся у Шпонтака.

- Це питання тарифу та логістики. Але так, об’єкт проєктувався під параметри саме свого кластеру – тобто, території в межах нинішнього Берегівського району, – відповідає він.

Найбільш нагальна потреба в такому заводі для міста Ужгорода та агломерації. У 2021-му, коли справа про побудову тут сміттєзаводу заходила трохи далі за розмови, жителі громади поруч з містом Ужгород перекривали міжнародну трасу М-06 на знак протесту. Люди казали, що завод буде близько до житлової забудови й бачили в цьому об’єкті загрозу забруднення води та земель сільськогосподарського призначення. Тому зараз для регіональної влади, окрім пошуку інвесторів для такого будівництва, критично важливо працювати й із громадами.

- Будівництво сміттєпереробних заводів – це завжди баланс між екологічною необхідністю та спротивом населення, – пояснює Юрій Шпонтак. – Ми пам'ятаємо протести минулих років, і зараз громади теж ставляться з пересторогою до таких об’єктів. Проте ситуація змінюється. У тій же Середнянській громаді, де раніше був протест, за підтримки експертів проєкту APENA 3 розробляють місцевий план управління відходами. Це означає, що діалог нарешті почався: громада бере участь у плануванні, бачить розрахунки та розуміє, що сучасна переробка – це безпека та чисте довкілля.

Цікавимося у керівника профільного департаменту ОВА, на які гроші будуватимуться сміттєпереробні заводи на Закарпатті –  на європейські чи українські?

- У нас були розмови з делегаціями з Італії, Австрії, Іспанії, Польщі. Утім, європейські інвестори зараз дуже обережні через війну. Більшість готові до конкретних кроків після перемоги. Проте регіональний план уже містить усі розрахунки: від простих полігонів європейського зразка – до заводів із генерацією енергії. Це «дорожня карта» для будь-якого інвестора – і національного, й західного. Маю сказати, що українські вкладники також готові будувати такі заводи на Закарпатті, – додає співрозмовник.

Він каже, що для будівництва та запуску повноцінної нової системи управління відходами потрібно 2–3 роки: “Як державний службовець, я налаштований оптимістично. Якщо ми збережемо темп і залучимо інвестиції, це цілком реальна перспектива для нашого покоління – жити в регіоні без сміття”.

КРИТИЧНА СИТУАЦІЯ З ПОЛІГОНОМ ТПВ ДЛЯ УЖГОРОДА

Про ситуацію зі сміттям в найбільшому місті Закарпаття Ужгороді говоримо із начальницею відділу благоустрою департаменту міської інфраструктури Олександрою Турянчик. Місто має найбільшу на Закарпатті кількість населення (100+ тисяч жителів), що збільшилася за рахунок внутрішніх переселенців. А отже, тут продукують найбільше відходів, що не переробляються, а складуються на полігоні. Ситуація з ними критична, адже сховище давно вичерпало себе.

- Наш міський полігон ТПВ у Барвінку експлуатується з 1998 року. Він був розрахований на 25 років, тобто в листопаді 2023-го закінчилася його проєктна потужність. Цей полігон обслуговує не тільки Ужгород, а й шість суміжних громад, – розповідає Турянчик.

Поки про сміттєпереробний завод лише говорять, відходи треба десь дівати.

- У нас відсутнє альтернативне місце для сміття, й департамент вживає заходів щодо збільшення площі полігону. Нещодавно провели там капітальний ремонт: розчистили усі господарські будівлі та облаштували додаткову карту для захоронення відходів. Ми провели інвентаризацію території та знайшли поруч ділянку, яку надалі можна буде використовувати під захоронення сміття. Але це рятує ситуацію навіть не на рік – рахунок йде на місяці, – зауважує співрозмовниця.

За її словами, виконання робіт з розширення полігону в 2023 році вартувало Ужгородській міськраді 24 млн грн.

Але що ж далі?

- Поруч із полігоном є ділянка у власності міста, але це землі сільськогосподарського призначення. Аби за їхній рахунок розширити полігон та мати змогу далі захоронювати сміття, це призначення треба змінити рішенням Баранинської ТГ. Наразі рішення немає. Ми проводимо роботу з депутатським корпусом через Ужгородську РВА, намагаємось достукатися щодо необхідності такого рішення. Таким чином, могли б іще виграти деякий час для міста, поки збудують об’єкт поводження з відходами для Ужгородського кластеру, – каже начальниця департаменту міськради.

Олександра Турянчик говорить, що проєктну документацію під цей об’єкт почали робити ще в 2019 році. Там було передбачено будівництво навіть без інвестора: Ужгород та шість навколишніх громад домовилися про співфінансування. Йшлося про великий комплекс з управлінням усіма видами відходів: і сміттєпереробний завод, і полігон для захоронення. Утім, наразі ще навіть не вирішене питання щодо передачі ділянки жодному суб’єкту господарювання.

Цікавимося в начальниці департаменту, чи дається взнаки культура поводження ужгородців зі сміттям (практика сортування, острівці сортування – в Ужгороді їх дев'ять).

- В Ужгороді надавач послуг вжив усіх заходів щодо вивозу сміття. Укладання угод мало би сягати 100%, але ми не маємо цього показника. Йдеться і про юридичних, і про фізичних осіб, що зареєстровані в місті. Досить великий відсоток несвідомих громадян, які живуть за комуністичним принципами, що за ними мають прибрати місто. Ну і ми в Ужгороді живемо вниз за течією річки Уж, і навесні на наших набережних та в парках бачимо всю культуру закарпатців, що мешкають вище, – зауважує Турянчик.

ПИТАННЯ ЗАСМІЧЕННЯ ТИСИ ЛИШАЄТЬСЯ ГОСТРИМ

Укрінформ писав, що станом на 2021 рік 40% Закарпатської області узагалі не було покрите операторами, які вивозили б сміття хоча б на полігони. У гірські громади з поганими дорогами не хоче заходити жоден оператор, адже це невигідно.

Де ж дівається сміття з цих населених пунктів? Є кілька варіантів. Зазвичай люди спалюють його або вивозять на стихійні сміттєзвалища. Багато хто – просто під ліс чи біля річки, мовляв, «вода забере». Вода таки забирає, і щовесни місцеві інтернет-ресурси та пабліки сусідів – угорців й словаків – які отримують ці відходи річкою Тиса, рясніють відео зі сміттєвими заторами на річках.

- Питання транскордонного засмічення річок, зокрема Тиси,  залишається гострим, – каже Юрій Шпонтак. – Ми ведемо роботу з головами громад щодо покращення збору відходів у гірських районах. Цікаво, що досвід Ужгорода із «сортувальними острівцями» вже хочуть переймати Тячів, Хуст та інші громади, ведуться розмови з операторами.

Утім, ситуація лишається складною.

- За останній рік ми виявили близько 200 стихійних сміттєзвалищ, більшість із яких уже ліквідовано, – додає він. – Прикметно, що основна частина таких смітників була не в горах, а в низинних районах.

ПРИБЕРИ КАРПАТИ, ЯК У СЕБЕ БІЛЯ ХАТИ!

Утім, Закарпаття відоме не лише своїм сміттям, а й спільнотою, яка об’єдналася у боротьбі проти нього. Укрінформ писав про екологічний Рух CHYSTO.DE, який заснували Роман та Олена Жуки. Команда вже кілька років системно очищує береги Вільшанського водосховища (так званого Закарпатського моря). Це найбільша на Закарпатті «ванна» зі сміттям, що потрапляє сюди з річкою Теребля. Екоактивісти називають себе прибиральчанами – за понад 5 років, що опікуються морем, вивезли десятки тон сміття. Цікавимося у Олени Жук, чи спостерігають прибиральчани, що з часів повномасштабного вторгнення та відтоком людей з гірських сіл відходів поменшало? Або ж ситуація не змінилися, й річки продовжують бути «сміттєпроводами»?

- Відходів точно поменшало, бо ми їх регулярно прибираємо. Коли вперше потрапили на берег, то “зустріли” накопичене сміття за довгі роки. На одному невеличкому відрізку прибережної смуги ми збирали по кілька тонн відходів. Доходило навіть до десятка тонн за раз! Таких цифр давно немає, та й екопікніки ми більше не проводимо щомісяця, а лише двічі на рік: весняний та осінній. Та й самі події стали більш культурно-освітнього спрямування, з лекторіями на різні екологічні теми. Також у деяких громадах зʼявились сміттєвози, і потихеньку налагоджується централізований збір відходів. Роботи в цьому напрямку ще достатньо, і ми шукаємо шляхи, щоб підсилити громади Тереблянської долини, – каже Олена Жук.

Та додає, що не звинувачує в забрудненні річки Теребовлі лише місцеве населення.

- Найперше тому, що не тільки тут така картина. Сумно, але засмічення лісів, водойм, стихійні сміттєзвалища характерні для всієї країни. По-друге, не всі місцеві однакові. Є чимало таких, що люблять свої села та дбають про довкілля. Голови громад підтверджують, що багато людей дійсно виїхало. Також діляться, що найкраще в боротьбі із затятими порушниками діють фотопастки й публічний осуд, – говорить пані Олена.

Цікавимося, чи працює гасло Chysto.de «Прибери Карпати, як у себе біля хати»? Чи є кейси, коли мешканці сіл вище за течією (Тереблянська долина), побачивши результати екопікніків, почали самоорганізовуватися та вимагати від місцевої влади налагодження централізованого вивозу сміття?

- Складність у тому, що наша команда – зовсім не місцева. Ми приїздимо з різних куточків країни на події, які організовуємо. Тому нас досі частково сприймають як чужинців та диваків, що прибирають чуже сміття. Але вже є й серед місцевих є люди, що стали нам близькими. Вони в різний спосіб долучаються як до екопікніків, так і до Eco Film Festival by CHYSTO.DE?! У серпні 2023-го ми провели місяць експериментального сортування в Синевирській, Колочавській та Драгівській громадах. Тоді  усвідомили, що люди відкриті до роздільного збору відходів. Деякі вже роблять перші кроки в цьому напрямку, деяким бракувало знань і ми підсилювали їх, розробивши памʼятку із сортування, провівши навчання та підтримуючи порадами у спільних чатах. Найголовніше, що вони цього хочуть.

Вона розповідає, що дівчинка Марина з села Синевир подавала ідею короткометражного фільму на кінопремію імені Романа Жука, яку започаткували в рамках Eco Film Festival by CHYSTO.DE?!

- У своїй стрічці Марина планувала показати місця, де гралася дитиною, а сьогодні їй не хочеться туди повертатись, бо усе в смітті. Вона також вірить в силу єдності і прагне обʼєднати однолітків та однодумців. Дівчина хоче пояснити дорослим, що не хоче жити в таких умовах. Попри те, що Марина не потрапила до фіналу кінопремії, ми маємо ідеї, як допомогти їй реалізувати задумане, – ділиться Олена Жук.

Вона підсумовує, що “революції в Тереблянській долині не сталося, але точно посіяні насінини, що з часом дадуть свої плоди”.

- Ми переконані, що точно варто починати вирішувати проблему, обʼєднуючи зусилля на всіх рівнях – як серед громадськості, бізнесу, так і владних структур. Інфраструктурні рішення повинні йти в ногу з просвітою і навпаки. Вибудовуючи систему управління побутовими відходами, цінно враховувати як інноваційні підходи та досвід, так і помилки як мінімум європейських колег. Нам мріється, щоб будь-які стратегії у сфері управління відходами ґрунтувались на принципах кругової економіки, де ресурси цінують та використовують якомога довше, відходи мінімізують, а цінні матеріали повертаються в цикл повторного використання. Якщо коротко, то не взяв-використав-викинув, а взяв-використав-відновив-використав знову, – каже співрозмовниця.

Та додає, що кожен проєкт повинен передбачати аналіз наявної ситуації та місцеві плани управління відходами.

- З минулого року наша команда розпочала консультаційну роботу зі швейцарськими, польськими та українськими експертами, щоб підсилити керівництво громад Тереблянської долини на шляху до розвʼязання сміттєвої проблеми. Бо завжди легше критикувати, ніж підставити плече. Також ми щиро радіємо новині про обʼєднання цих громад в Асоціацію органів місцевого самоврядування ТеРА. Це полегшить міжнародне партнерство, – розповідає пані Олена.

Акцентує, що на їхніх заходах можна і фізично попрацювати, вивільнивши зайвий кортизол, і відпочити культурно, підспівуючи пісень тощо.

-  Люди приїздять перезарядитися та оновитися ментально, – пояснює Олена Жук. – Цьому сприяє все: мальовнича природа та тиша ландшафтного заказника «Берег Закарпатського Моря», найкращі люди та видимий результат спільної праці. Є ще один мій особистий секрет: очищення природи або ж її дослідження – найкраща в світі медитація. Твоя увага тільки тут і тепер, у цьому моменті, де все інше стає неважливим. Обовʼязково спробуйте, бо що може бути ціннішим?

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото авторки, Ігоря Ткаченка та Сергія Гудака, Укрінформ