«Я грітиму твої ніжки, сину!»

Історія пластуна, який майже три роки чекає з війни безвісти зниклого сина

Миколу Ханаса знають переважно за псевдо «Хан». Чоловік відомий тим, що в 1990-х один із перших долучився до відродження «Пласту» в Україні (нині це Національна скаутська організація України з історією тривалістю 116 років, проте в радянський час «Пласт» був заборонений). Друг Хан став першим станичним (очільником міського підрозділу) «Пласту» у Стрию, також відроджував історичний курінь «Червона калина», у якому свого часу пластували Степан Бандера та Любомир Гузар. Згодом привів до організації свого сина Петра, був його братчиком.

Усі пластуни присягають на вірність Богові й Україні, і після початку повномасштабного вторгнення Петро Ханас пішов на війну добровольцем. Навесні 2023-го під час виконання бойового наказу він зник безвісти під Лиманом. Батько ні на мить не перестає вірити, що син – живий.

У Миколи Ханаса виявили важку хворобу. Тепер він усі сили покладає на те, щоб вилікуватися, дочекатися й зустріти свого Петра вдома.

АРХІВИ ТА ПОКЛИК ЛІСУ

Шлях Друга Хана до «Пласту» розпочався у 1985 році, коли народився Петро.

- Я шукав собі товариство, яке б по духу підходило. Знав на той час, що у Стрию у 1925 році був заснований один із найстаріших пластових куренів «Загін Червона калина». Заліз в архіви, почав читати, що таке «Пласт». І зрозумів: та то ж моє дитинство! Я виріс у Гаях Верхніх – селі між Дрогобичем і Стриєм. Мій дім був за 150 м від лісу, і я дуже рано став дослідником природи. Наприклад, знав усі черешні в околиці – коли яка зацвітає і родить, та й позначав їх на своїй особливій карті. Ходив до лісу не лише як сонце світить, а й у бурю – то, знаєш, треба мати добрі нерви, щоб там перебути, коли дерева хиляться і тріщать! – розповідає Микола Ханас.

Миколі лягло до душі життя на природі, мандрівки, табірництво – усе те, що пропонував «Пласт», українське середовище однодумців. Він разом із побратимами почав відроджувати організацію у Стрию в 1989-му. У 1991 році поїхав на табір до Канади – переймати досвід і ділитися власним. У своєму місті Микола став виховником для новацького рою «Більчата», де пластував і його Петрик.

- Для дітей це було щось нове, бо у «Пласті» не треба робити домашні завдання, там друзі, мандрівки, довіра. Я не був у жодному піонерському чи комсомольському таборі. А пластові табори тоді стали частиною мого життя, – ділиться друг Ханас.

«БІЛЬЧАТА» І ПЕРША ВЕЛИКА ВОДА

Він пригадує, як виховував у сина та інших хлопців відповідальність, щомісяця змінюючи провідника рою. Петро, як підріс, мав іншого виховника. Потім він захопився скелелазінням і долучився до відомого пластового куреня «Бурлаки». Коли вже сам став виховником, полюбив писанкарство, проводив майстерки у Стрию.

- А який був мандрівник, стільки гір обійшов зі мною ще дитинкою, – пригадує Микола Ханас. – Пам’ятаю, узяв сина на юнацький табір, який організовував Олег П’ясецький. У нас була п'ятиденна мандрівка Горганами – важка, не дитяча. Ми почали, здається, з Бистриці, вийшли на полонину Плоску, тоді спустилися через перевал до Довбушанки і там в один із днів нас застала велика гроза. А то в Горганах страшне, там же всюди каміння, а воно після дощу, як мило – неможливо йти! Я дуже переживав за дітей, і ми зійшли з гір униз. Вернутися було неможливо, вирішили спускатися зворами, де починаються потічки, – у надії, що якийсь виведе нас до річки. Обдерті, але дійшли до неї – і треба переходити убрід. Вода – по коліна, малому – місцями по шию. Але він ішов. Я взяв сина за руку, бо ми часом потрапляли в калабані, і він пірнав із головою під воду, і я разом із ним по груди. Усі вернулися живі-здорові. Ми добралися до табору, дорогою назбирали суниць та малини. У Петра ноги були льодяні! Я посадив сина на горгошки і вже на таборі сказав: «Петре, я грітиму ті маленькі ніжки». Це була одна з наших спільних пригод, які пам’ятатимуться все життя.

СИН САМ ОБИРАВ СВІЙ ШЛЯХ

Пригод у родини Ханасів траплялося багато.

- Наприклад, сімейна мандрівка з нашими дівчатами – дружиною та донькою – на гору Парашка. Там були бої січових стрільців із москалями, і наші дали їм тягла. У ліси багато їздили, у моє село Гаї, збирали гриби та ягоди, купалися за будь-якої погоди – я моржував 25 років, та й Петро дуже любив річку, – каже Микола.

Петро мав лідерські якості, і батькові подобалося бути для нього прикладом.

- Але свій шлях син обирав сам. Я завжди говорив йому, що право вибору – одне з найскладніших у житті. Петро хотів також бути лідером, але в молодшому товаристві, тому вибрав курінь «Бурлаки». Мав гідне місце, його знали й любили, про сина писали у пресі, – каже Микола Ханас і показує журнал «Пластовий Шлях», де його син разом із очільником світового «Пласту» Мироном Спольським – на першій обкладинці.

Те, що батько й син опинилися в різних куренях, – нормально, каже Микола.

- Ми, «бурлаки» і «калиняки», нічого не ділили між собою. Колядували разом – мали таку традицію, що починали о шостій вечора, а закінчували вже тоді, коли світало. Робили це, навіть коли був ковід, – тоді до хати не заходили, то ми зносили частування вниз і колядували під дев’ятиповерхівкою. Збиралося до 40 людей, уяви! – каже Микола.

ПРО ВІЙНУ ВІД МИРГОРОДА ДО ЛИМАНА

На війну Петро Ханас пішов добровольцем у лютому 2022-го. Миколи тоді не було вдома: уперше в житті, акурат перед початком повномасштабного вторгнення, він поїхав лікуватися на води в Миргород. Там і застав Друга Хана ранок 24 лютого. Як механік реактивних літаків та двигунів, він одразу зрозумів масштаб біди.

- О пів на п’яту ранку чую гул реактивних літаків. Я механік, знаю цей звук. Виходжу – ескадрильї підіймаються на форсажі. Зрозумів: почалося. Уже о 5:15 аеродром бомбили – літаків там не було, але вибухи від ударів ракет були такі, що за три кілометри звідти навколо автомобілі пищали, як несамовиті, – розповідає він.

Далі Микола намагався повернутися додому – з Миргорода до Стрия. У перші дні зробити це було неможливо: потяги проїжджали Миргород не зупиняючись.

- У якийсь із днів я взяв фляжчину та й пішов до залізничників. Дізнався, що за два дні буде поїзд, який зупиниться на станції, – там мали завантажити воду й дитяче харчування. Обіцяли, що візьмуть на евакуацію місцевих жінок та дітей. Поїзд таки приїхав, зупинився, але двері не відчиняли – у вагонах не було місця. Жінок із дітьми не пускали, вони плакали, стукали у двері. Тоді я сказав людям на пероні: «Ану, хто сміливіший, – до мене!». Ми стали перед поїздом, узялися за руки. Сказали машиністу, що не вступимось із колії, доки нас не візьмуть у вагони. Машиніст питає: «Ти хто такий?». Відповідаю: «Я пластун, бандерівець». Він каже: «То для мене не авторитет». «Ти теж для мене не авторитет, доки не запустиш жінок і дітей у вагони», – відповів я. Довго це вирішували, телефонували в Київ, але зрештою нас таки взяли, – розповідає Друг Хан.

Поки батько намагався повернутися додому, Петро вже був у військкоматі.

- 25-го він уже пішов записуватися в Тероборону. Добровільно, без жодного сумніву. У війську Петро був командиром взводу – мав офіцерське звання, молодший лейтенант. Спочатку вони охороняли стратегічні мости через річку Стрий. Згодом пройшли злагодження, а тоді поїхали на Схід. Коли вперше прибули на бойові позиції й розтаборувалися в наметах, у полишених хатах, їх того ж дня накрили вогняним валом з ворожої артилерії. Дивом усі лишилися живими. Син розповідав, що хлопці з «десятки» (десятий штурмовий батальйон, – ред.), які прийшли згодом, казали, мов, ви такі сміливі! Штурмовики заїхали на позиції на «хамерах», з пушками, а ці просто з автоматами по підвалах сиділи. Згодом їх перевели в місто Сіверський Донець, там вони стояли до пів року й контролювали певну частину території біля річки, щоб не переправилися москалі.

«ДРУЖИНА НАЧЕ ЩОСЬ ПЕРЕДБАЧАЛА»

За рік син був удома лише раз – перед католицьким Великоднем у 2023-му.

- Дружина ніби передбачала, що ми його не скоро побачимо. Зробила великоднє снідання, ми посиділи за столом, і невдовзі Петро поїхав. На вокзалі проводжали сина всією родиною, з друзями, – розповідає Микола.

Батько розказує, що невдовзі підрозділ Петра перекинули на Лиманський напрямок.

- Сформували зведену роту й передали в 14-ту Волинську бригаду. Хлопців послали на бойове завдання. По дорозі на спостережний пункт вони зустріли переодягнених кацапів, зав’язався бій, двох із нашої групи поранили. Петро викликав евак, але самі вони мали виконувати завдання й тому пішли далі. А там була засідка. Петро завжди йшов попереду. Вони натрапили на зеків. У Петра була «кропива», він почав нищити техніку. Відбулася перестрілка, його поранили в руку. Мабуть, руки в нього тепер немає. Увесь їхній взвод тоді полонили. Москалі лишили тільки одного пораненого – хлопцеві знесло пів черепа, вважали його безперспективним «трьохсотим». Але він вижив, його наші евакуювали. А цілий взвод і Петро зникли, – розповідає батько.

Офіційно Петро Ханас вважається зниклим безвісти з 24 травня 2023 року. Побратими й батьки, які збирають інформацію про ті події від очевидців, вважають, що він живий.

- Станом на 2023 рік ще не було масових розстрілів полонених. Москалі брали наших у полон. Били, глумилися, але не розстрілювали показово. Ті зеки, які захопили наших хлопців, ходили під «Ахматом» – то був як загранотряд. Мабуть, Петро десь в їхніх ямах, у тюрмі, у Чечні... Я щодня молюся, щоб він був живий, витримав усе й щасливо повернувся додому, – каже Друг Хан.

ВІРА, ЩО СИЛЬНІША ЗА ХВОРОБУ

Після звістки про зникнення сина Микола Ханас важко захворів. Він понад рік не хотів виходити з дому, спілкуватися. Але в якийсь момент сказав сам собі: «Миколо, ти так звар’юєш, виходь із хати!».

Нині давній пластовий гарт не дає чоловікові впасти.

- Щоранку о пів на п’яту вже на ногах. Сідаю на ровер та їду в ліс – по малину, ожину, гриби. Просто на прогульку. Це мене тримає, – каже пластун.

Він далі чекає. Вірить у міць сина, у його вміння виживати, якого навчав змалечку в горах і на таборах. Лікується сам, щоб мати сили зустріти Петра на порозі рідного дому. Батько й тепер подумки тримає його за руку і «гріє ніжки» – після найважчого в житті бою.

P.S.: Тепер Друг Хан – на одному з найважчих етапів лікування: має проходити декілька курсів хіміотерапії, на це потрібні кошти. Пластова спільнота та друзі Миколи Ханаса закликають усіх небайдужих підтримати легендарного пластуна.

Тетяна Когутич, Стрий
Фото Галини Кітраль та з архіву Миколи Ханаса