Справи медові й не тільки

Переселенка з Луганщини виїхала з рідного дому лише з бджолиними вуликами, а сьогодні сама допомагає новим односельцям

Тему цієї публікації підказав керівник Черкаської обласної ради Роман Сущенко. Точніше, спочатку я прочитав допис на його сторінці у фейсбуку: «Днями завітав до багатодітної родини, яка вимушено змінила місце проживання і потребує підтримки. Дізнався про неї завдяки нашим волонтерам, які зібрали кошти і придбали хату для молодої мами Світлани та її п’ятьох дітей віком від 2 до 8 рочків у Бобриці на Канівщині. Багатодітній родині щиро і безкорисно допомагає багатодітна (п’ятеро дітей) мама з великим досвідом, пані Надія Конюша, яка десять років тому разом з родиною та вуликами, простреленими сепаратистами і росіянами, переїхала з Луганщини…»

ВУЛИКИ ЗІ СЕРДЕЧКАМИ

Бобриця – центр найпівнічнішої громади Черкащини. Саме в цій громаді розташований літописний Трахтемирів, а також Бучак, де радянські кінокласики назнімали силу-силенну своїх фільмів. Керує селом Олена Штефан; з нею ми встигли поговорити зовсім трохи. Дізнався, що сільрада активно допомагає військовим, а також почув про фестиваль борщу, який у вересні провели вже вчетверте. Зібрані гроші теж пішли Силам оборони. Тут до голови зайшла пані Надія, і хазяйка кабінету залишила нас наодинці.

Родина Конюші жила в селищі Фабричному (13 км від центру Луганська), поруч з Луганською птахофабрикою. Тримала пасіку. Це в них спадкове. Син Надії Анатоліївни представляє вже четверте покоління у професії.

- Ми тут уже повністю усвідомили, наскільки в нас під Луганськом круте місце було, – згадує бджолярка. – Стояв ліс, і там у нас такий взяток був!.. Ми нікуди не виїжджали по перший мед. Починалась жовта акація, біла акація, гледичія. Усі посадки засаджені ожиною, барбарисом, смородиною. І поряд завжди було поле еспарцету. Взяток був шикарний. Тут довго звикали, та тепер, звичайно, пристосувались, налагодили логістику.

Фабричне – це також неподалік від Луганського аеропорту. Тому, коли так звані сепаратисти (насправді – російські проксі) у 2014-му спробували заблокувати на його території наших військових з 80-ї львівської бригади, пані Надія і її рідні, не вагаючись, взялися допомагати українським десантникам. Возила харчі, воду, збирала інформацію про ворога й передавала куди треба. На своїй участі в цих справах особливо не наголошує, каже, що більше робив хірург обласної лікарні Георгій Михайлович. Прізвища якого вона, за давністю років, не пам’ятає і телефон загубила, та коли рік чи два тому ще мала можливість подзвонити, довідалась, що лікар на фронті займається польовою хірургією.

Допомагати українським воїнам було смертельно небезпечно – у серпні 2014-го бойовики розстріляли подружжя зі села Переможного (теж розташоване поруч з аеропортом, тільки з протилежного боку) – Олену Куліш і Володимира Альохіна. Надії та її рідним пощастило більше, вони залишились живими і на волі. Пощастило ще й у тому, що розтрощені ворожим вогнем були не всі їхні вуликів – десяту частину з них можна було ще якось полагодити.

- Вулики були дуже сильно прострелені. У нас же бої відбувались зовсім поруч. Деякі погоріли взагалі. Що цікаво: у нас стояло три вулики Олексія, сина мого. Його дівчина – тепер уже дружина – пофарбувала їх у бузковий колір, і намалювала такі сердечка навколо льотків. Так от, тільки ці три вулики залишились цілими. Решта – як решето. Я казала: «Це як знак якийсь, чи що?». А так дуже сильно пасіку обстріляли; пожежа дуже сильна була.

- Орки навмисно стріляли по вуликах, чи вони просто опинились на лінії вогню?

- Та воно ж поруч зовсім. У селищі, де ми жили, дев’ять людей загинули. Вони ж міни кидали… Ми змогли вивезти тільки 33 штуки – зібрали все, що не догоріло, не достріляли. Ми жили недалеко від пасіки.

…ТУДИ, ДЕ ДУХ СВОБОДИ!

Слід сказати, Надія Анатоліївна виявила непогане розуміння психології російських окупантів та їхніх звичаїв. Винайняли машину-п’ятитонку, зібрали документи, що їдуть до зятя на Полтавщину. З дому взагалі нічого не взяли – тільки вулики і деяке приладдя для пасіки. А в хаті… наче пішла в гості й усе залишила. Усе перепрала, усе повісила сушитись…

- Спеціально днем від’їзду обрали 9 травня. Зауважили, що вони там у цей день святкуватимуть на блокпостах. І не прогадали: нас узагалі не перевіряли. Зупиняли, але вже не могли язиками ворочати.

- Не розграбували хату?

- Ні. Ми туди пустили людей, подругу, з якою ми працювали разом у дитячому садочку. А потім іще інші люди зайшли, літні. А якби не впустили – «націоналізували» б.

На українських блокпостах військові проявляли більше пильності: «Що везете?» – Пасіку. – «А ви розумієте, що назад ми вас уже з бджолами не пропустимо?» – Ми туди й не хочемо!

Кожному посту підготували медові такі сюрпризи: по шматочку воску, прополісу – все, що виробляє бджола. Книжечки роздавали релігійного змісту, для підбадьорення.

- Після того як виїхали, навіть легше дихалось. Я до того часто виїжджала в Щастя, у Старобільськ. Повертаєшся додому – як під якусь плиту потрапляєш.

Спитав, чому обрали саме Канівщину.

- Ну, як… Я своїм кажу: їдьмо або на Канівщину, або на Гуцульщину. Олексій погодився на Канівщину – плюс він тут знайшов футбольну команду, і його туди відразу прийняли. «Все, я їду!». Відразу він приїхав у село Степанці, тренував команду і сам грав (слід сказати, Олексій – професійний футболіст, грав у Луганській «Зорі», – ред.). Канівщина – з двох причин. Перша – тому, що це Шевченківський край. Дух свободи – ми його просто воліли. Я зі самої юності всі оті мітинги проти Кучми відвідувала. У Києві голодували на площі з пов’язками на лобах: «Голодую проти Кучми»; проти Януковича на всіх мітингах були. У 2004-му діти ще малі були, але вже все розуміли… У 2014-му всі були на Майдані. Кажу: «Поїдемо туди, де дихає свобода». Син поїхав, і ми всі за ним. Друга причина – тут найбільші акацієві яри, навіть у всій Європі.

Чому сподобалася Бобриця? Сім’я об’їздила багато сіл навколо. А тут – Дніпро, Канів поряд, траса на Київ. Так тут і залишились. За оголошенням знайшли житло на хуторі Хмільна.

- Ми про всяк випадок не казали, звідки ми, та коли господарі будинку побачили наші номери на машині… Як почали навозити продукти, ковдри, подушки: «Чого ж ви не сказали, що переселенці?!».

ПІДОПІЧНА

Під час бесіди ми не хотіли зловживати гостинністю голови, вирушили до Світлани Загребельної, тієї багатодітної матері, про яку написав у своєму пості очільник облради. Будинок, де оселилась її сім’я, ошатний і доволі сучасний, чого не скажеш про ковану огорожу, що спирається на поштукатурені кам’яні стовпи, – як навколо маєтків російських поміщиків (ну, може, трохи спрощеної форми). Ворота такі ж ковані і з такою низенькою хвірткою, що навіть невисока пані Надія змушена нахилятись. Пригадався один історичний фільм, де цар ходив по Кремлю і так само нагинався, проходячи в отвір між палатами.

- Священник колись тут жив, – пояснила Надія Анатоліївна. – Спеціально так зроблено, щоб відвідувачі благоговіли у передчутті наближення до сили небесної.

У хаті чисто й тепло, меблі нові. Малеча, побачивши гостю, радісно кинулись до неї:

- Бабуся прийшла!

Судячи зі зроблених для статті фотографій, дітей було троє, але це не точно, оскільки вони рухалися по хаті з такою швидкістю, що помилка в лічбі не виключена. Правда, коли настав момент видачі ласощів і діти сконцентрувались навколо «бабусі», камера зафіксувала саме трьох. Але ж у будь-якому разі точно не п’ять. Та коли спитав про решту, Світлана ошелешила:

- Та це не мої. Мої, усі п’ять, зараз у школі (там одразу й дитячий садочок).

Як з’ясувалось, це були діти її сестри – попросила доглянути, поки пройде обстеження в лікарні. Про себе сказала коротко:

- Моя історія не дуже хороша. Жила з батьками; мамка одна працювала, нас, чотирьох дівчат, піднімала. Поїхала за кордон, уже третій рік там. Ми приїхали в Бобрицю, познайомились з тьотею Надею, вона така хороша попалась, що купила мені хату… Зробили ремонт, живемо тепер із дітьми.

На уточнювальне запитання, хто дав гроші на будинок, відповідь знову здивувала:

- Гроші дала моя подруга Вікторія Івлєва-Йорк. Я з нею товаришую з 2014 року. Вона допомагала військовим, переселенцям. Моя дуже-дуже добра подруга. Мене стримує іноді, коригує. Тому що я така, емоційна, мені кругом треба бігти. Вона в себе на сторінці поставила запит, відгукнулось багато її знайомих. Зібрала вона кошти, купили цей будинок, зробили ремонт. Бо хата дісталась після пожежі.

У 2023 році Світлана з дітьми сюди в’їхала.

Івлєва, можна сказати, належала до вищої ліги російської журналістики. Після Революції Гідності однозначно перейшла на бік України, за що путінський режим «нагородив» її званням «іноземного агента». Наскільки зрозумів, познайомились жінки на Майдані. Московська інтелектуалка і бджолярка з луганської околиці…

ГОЛОВНА БАНДЕРІВКА

Після спілкування зі Світланою ми пішли до «головної бандерівки» села Людмили Книш. Як і належить, будинок її пофарбований у кольори українського прапора: фронтон – світло-синій, стіна – блідо-жовта. Нас (точніше, мабуть, Надію Анатоліївну) радісно зустріла собака Бета. Людмила Григорівна теж не приховувала задоволення від приходу товаришки.

- Людмила Григорівна є активною учасницею цих наших процесів. Про Світлану вона повідомила. І я в той же день побігла…

- Моя участь дуже слабка, – заперечила хазяйка. – Це твоя робота. Адже спочатку поселили Світлану з дітьми в таку хату, що ні світла, нічого…

Після взаємних представлень поцікавився, як жінка заслужила своє почесне звання.

- Я ж закінчила Чернівецький університет. Мій вітчим 15 років відкалатав у Воркуті. Хоча я народилась у Дніпродзержинську, а виросла тут, на Черкащині, бо моя мама звідси родом. Працювала переважно в низовій пресі –районній, обласній. Трошки працювала в «Сільських вістях», трохи – у «Київській правді», «Вечірньому Києві». По Україні їздила від «Київської правди». Починала з районної преси – нею і закінчила. Пишаюсь тим, що була в Народному русі і брала участь у всіх подіях, що відбувались на Черкащині, у всіх Майданах. А коли в 1990 році студенти протестували на граніті, я в редакції висловила співчуття тим юнакам. Аж тут заходить секретар райкому КПРС: «Шо?! Ви шо, бандерівка?!». Ото він перший мене на бандерівку «висвятив». А я не відмовилась (сміється). Я не проти, для мене гордість – така атестація, – каже моя співбесідниця.

Канів – місто, куди тягне патріотів з усієї країни, від юних пластунів до сивочолих президентів. То кому з ними спілкуватись, як не журналістці? Людмила Григорівна була добре знайома з В’ячеславом Чорноволом, а Віктор Ющенко й тепер мало не кожен рік приїжджає до кінематографічної «Мекки» – до Бучака.

- Кажуть, ви історію Бобриці добре знаєте.

- Та я не записувала – усе думала, що ще буде час… Жила в нас бабуся Одарка. Знала кожну сім’ю. А ми чогось дружили. То вона розказувала, хто в поліцаях був, а їхні діти потім стали комуністами. Розповідала, як громада працювала тут, у селі. Як діяв тут колись старостат. Трапилось, що в одної жінки помер чоловік, а в неї було п’ятеро чи шестеро дітей, – і хата завалилась. Зима наближається, а їм нема де жити. То староста зібрав усіх людей і сказав, що громада повинна забезпечити сім’ю житлом. Зібрали толоку – і звели хату. Це було ще до Голодомору. У нас донедавна ще громада так працювала. Я будувалася теж так. І до сусідів ходила, допомагала. І так хата в хату. А тепер чогось уже нема. Кожен сам собою, – бідкається «бандерівка».

- Як нема?! Ось, перед вами «толока» сидить. Хочу сказати, що познайомилися ми з Людмилою Григорівною, як сюди переїхали, і вона весь час приймала переселенців, – вставила слово пані Надія.

- Ви й тепер когось пустили до себе?

- Та то приїхали на заробітки з Кіровоградської області мати й дочка. Там же по селах немає ніякої роботи. Поки колгоспи були – у колгоспах працювали, а тепер нема де. А в Бобриці – велика птахофабрика.

Спитав, чи вона хазяйка тієї Бети. Виявилось – ні. Жили переселенці, поїхали за кордон. Собака зосталася в неї. А інші постояльці залишили кішку.

- Дуже рідкісної породи. Я над нею тряслася. 15 років їй було – не дай Бог, помре. Але витримала. А тепер, коли вони повернулись і забрали її, вона плаче за мною. Хазяйка каже: вона так змінила характер… Була буйна, а тепер тільки на руки, стала така добра. Ходить і нявкає, нявкає. Жила в неї 14 років, у мене тільки два, і от… Коли їхали, сказав хлопець: «Григорівно, візьміть. Бо ж ніхто кішку не візьме, окрім вас». Знайшов підхід.

* * *

Поміж іншого жінки згадали, що колишній голова поставив великий хрест на кладовищі на знак пам’яті про Голодомор. Надія Анатоліївна запропонувала подивитись. Ішли повз наполовину зруйнований вітряк. Рештки дерев’яної конструкції не виглядають зогнилими; на місці – кам’яні жорна, правда, верхнє потріскалось. Вітряк – на горі, кладовище – під ним. До чорного хреста ми так і не підійшли, до того ж його було добре видно. Натомість зупинились біля могили воїна. На пам’ятнику-стелі – зображення молодого військового: «Конюша Руслан Сергійович, 1994–2017». На надгробній плиті – вірш:

«Він, наче грім, з’являється й зникає,
І вільний, мов у синім небі птах.
По білім світі долі Він шукає,
І наче все життя в його очах».

Нижче – прозою:

«Прагнення вижити за будь-якої ціни – не притаманне людині. Життя втрачає сенс, якщо людина не здатна померти за щось більш значиме, ніж саме життя».

- Руслан завжди казав, що готовий віддати своє життя за інших. 2014 року Руслан брав участь у Революції Гідності. Був у 2-й сотні самооборони Майдану, у травні вступив до батальйону «Айдар». Коли отець Юрій в «Айдарі» благословляв бійців на бойове завдання й казав, щоб поверталися живі, Руслан відповів, що не боїться померти за те, щоб інші були щасливі і здійснили свої мрії.

Я якраз була там і все чула. Обняла його і плакала дуже сильно, а він: «Мамо, ти що забула, що на біті написано "Воля або смерть"?».

Руслан Конюша загинув на Луганському напрямку у 2017-му. Йому ще не виповнилось 23 років.

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора