Врятувати скакунів
Із прифронтових областей евакуюють кінні заводи, щоб убезпечити тварин від обстрілів та зберегти унікальний генофонд
Один із передових українських кінних заводів, який входить до складу ДП “Конярство України”, знаходиться у селі Трудове, що в Запорізькій області. З кожним роком фронт усе ближче підбирається до нього. Тут постійно чути звуки вибухів, до яких, здається, звикли не лише люди, а й коні.
В грудні 2022 року кореспонденти Укрінформу приїжджали сюди, аби показати наслідки удару російських ракет С-300. На щастя, тварини тоді не постраждали, руйнувань зазнали стайні та інші будівлі, розташовані на території заводу. Зараз ми повернулися сюди знову, аби розповісти про порятунок коней.
У Трудовому нас зустрічає директор філії №86 ДП "Конярство України" Михайло Сич. З ним познайомилися ще у 2022-му, коли він був у статусі виконуючого обов’язки.
- Керівником працюю тут четвертий рік. Раніше був головним інженером, війна почалася – і мені запропонували очолити підприємство. Я сам виріс у Вишневому, добре тамтешню філію знаю, взагалі знаю цю справу. Зараз складно керувати. Люди панікують, треба з ними говорити, втримувати, бо без людей тут неможливо буде, – каже Михайло.
Дорогою до стайні говоримо про ранкову масовану атаку, під час якої ворог завдав удари по кількох областях. Вибухи лунали й у Запоріжжі. Михайло додає, що тут постійно чути звуки війни. Якщо раніше коні лякалися їх, то зараз уже до деяких звикли.
У вересні цього року до Трудового евакуювали 135 коней із Вишневого. Ворог почав обстрілювати село, було влучання і по філії «Дніпропетровський кінний завод №65» ДП «Конярство України». Зараз Вишневе окуповане.
- Ми були найближчою філією, і тому прийняли коней. Евакуація відбувалася стрімко. Русня дуже близько підійшла, ми навіть не думали, що вони туди зайдуть. Ми забрали коней і зараз по інших філіях розвозимо. Коли евакуація відбувалася, то руські були лише за 5 км, – розповідає Сич.
Головний зоотехнік конезаводу Олена Гніда говорить, що з Дніпропетровщини вивезли коней української верхової і чистокровної верхової породи. Усі вони, за її словами, були знервовані, зашугані.
- За декілька днів трошки нормалізувався їхній психічний стан. Проте коли у нас гучно, то вони тривожаться. Як чують різкі звуки, то в денниках шарахаються. Люди розуміють, що відбувається, а вони ні, і їм страшно. Для них перша реакція на гучні звуки – треба рятуватися втечею! А бігти нікуди, – говорить жінка.
Вона працює на конезаводі з 1998 року. Все, що зараз відбувається з підприємством та тваринами – для неї ніби особиста трагедія. Якщо раніше вона охоче розповідала про своїх улюбленців серед коней, то зараз обмежилася фразою: “Усіх люблю, не можна нікого виокремити”.
КОНЕВОЗ – ЄДИНИЙ ТАКИЙ В УКРАЇНІ
У день нашого візиту з конезаводу евакуйовували дев’ятьох коней із числа тих, що привезли з Вишневого у вересні.
- Важко, що вивозять. Вірю і надіюся, що їх збережуть, як нам обіцяли. Сподіваюся, що вони повернуться додому, – каже Олена.
Тварин вивозили у спеціальному фургоні – коневозі. Він 1986 року випуску, виготовлений у Німеччині. Наразі такий коневоз – єдиний в Україні.
Всередині фургона є годівнички, в які засипають сіно. Його вистачить на час дороги. Кожен кінь має власне місце, між тваринами є спеціальні перегородки. У фургоні також передбачена кімната для конюха, але через війну мати окрему людину, яка б доглядала тварин, – то розкіш. За конями в дорозі доглядають водії. Їх двоє, працюють по черзі.
Олександрові 54 роки, все життя він працює водієм, на конезаводі – третій рік.
- Якби не війна, то ця робота була би по кайфу, а так трошки стрьомно. Возити коней нескладно, мені подобається. Чистокровних возив в Одесу на змагання. Раніше з нами їздив конюх. Там є спеціальне місце для нього, а зараз людей не вистачає, то ми з напарником час від часу зупиняємося, заглядаємо до них, – додає.
Олександр живе у Новомиколаївці, за 8 км від Трудового, але кіньми раніше зовсім не цікавився. Зараз, каже, що як на роботу їде, то обов’язково купує для них яблук чи моркви, годує. Зізнається, що везти коней на змагання чи тренування – то одна історія, а евакуювати – геть інша. На душі важко.
Коней до фургону заводять по одному. Все відбувається без поспіху та підвищення голосу. З кожною твариною розмовляють, ніби виправдовуються за те, що змушені вивезти на інше підприємство.
ВАЖКО БАЧИТИ ПОРОЖНІ СТАЙНІ
Дорога до Миколаєва займає близько 10 годин. Весь цей час водії та керівник заводу на постійному зв’язку.
- Ми зараз евакуюємо їх, аби уберегти. Не дай Бог, погіршення ситуації на фронті буде. Завезти назад коней можна швидко, ми готові в будь-який момент, головне, щоб вони не постраждали. На даний час у нас тут залишається 137 коней: це тренувальне відділення, а також робоче і маточне поголів'я. Ми все заготовили, що треба для утримання коней: овес, сіно, солома… Зрозумійте, ми не плануємо евакуюватися і сподіваємось, що не доведеться. Але знову ж таки: на початку війни ми не могли й подумати, що таке буде з Вишневим, – говорить Михайло Сич.
Він розповідає, що коней із прифронтових регіонів уже прийняли полтавська філія, Олександрія, Миколаїв, одеський іподром.
Коли коневоз поїхав, працівники заводу пішли наводити порядок у стайнях. Кажуть, важко бачити їх пустими.
Пані Олену ми зустріли у дворі, біля левад. Жінка знімала на відео лошат і не могла стримати сліз – таким болючим для неї було прощання з кіньми, яких відправили до Миколаєва. Вона знає, що зараз немає безпечних місць, але вірить, що там, куди відвезли їхніх підопічних, їм буде затишніше.
Конезавод у Запорізькій області збудували ще у 1945 році. Протягом восьми десятиліть тут вирощували елітних коней орловської й української рисистої породної групи. Підприємство завжди брало участь у змаганнях та продавало коней за кордон. З початком повномасштабної війни продавати стало неможливо. А щодо змагань, то навіть цього року запорізькі рисаки показали гарні результати та привезли у рідне Трудове чимало нагород.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Відео авторки, фото Дмитра Смольєнка