Запах кориці і хвилина мовчання

Як миколаївські жінки підтримують родини захисників і вшановують пам'ять загиблих

Коли на війну ідуть найрідніші – життя родини змінюється кардинально, бо віднині всі її члени перебувають у тривожному очікуванні звістки з фронту. Вони живуть між надією і страхом, нерідко втрачаючи сон, апетит і навіть жагу до життя. Тож підтримка таких родин є життєвою потребою.

Одними з перших, хто зрозумів масштаб цієї проблеми, стали активісти Всеукраїнського об’єднання матерів та дружин захисників України, зокрема, його осередку у Миколаївській області, який очолює Лілія Першина. Саме діяльність цієї організації стала прикладом того, як громадські ініціативи можуть бути опорою у тих випадках, де не встигає держава. Детальніше про них – у розповіді кореспондентки Укрінформу.

МИ РОЗУМІЄМО ОДНА ОДНУ З ПІВСЛОВА

Всеукраїнське об’єднання матерів і дружин захисників України було створено ще у 2014 році під час війни на Донбасі після Іловайської трагедії. Миколаївський осередок з’явився у 2019-му. Нині до нього входить понад півтори тисячі матерів, дружин, сестер діючих військових, ветеранів, полонених, безвісти зниклих або загиблих. Їх об’єднує спільний досвід – життя у стані постійного очікування, хвилювання, а, нерідко, й невимовного горя. Головна місія організації – гуманітарна, психологічна, юридична та комунікаційна допомога, якої в критичний момент позбавлені багато родин.

«Ми розуміємо одна одну з півслова. У когось син у полоні, у когось чоловік поранений, у когось загинув. Наше завдання – бути поряд, допомогти пройти цей шлях, показати, що вона не одна», – говорить пані Лілія.

ВІД НАУКОВИЦІ ДО ВОЛОНТЕРКИ

Біографія Лілії Першиної – один із прикладів того, як війна змінює наше життя. Родом із Запоріжжя, за фахом агроном, має дві вищі освіти, закінчила аспірантуру, займалася науковою діяльністю. В 2011 році переїхала з сином до Миколаєва. Ще у 2014-му, коли Росія напала на Україну, почала допомагати військовим: в’язала шкарпетки, плела маскувальні сітки, приймала у себе людей, яким ніде було зупинитися.

Вихований у такому середовищі, її 19-річний син Ілля ще в 2019 році прийняв самостійне рішення підписати контракт із ЗСУ і піти захищати Україну на Донбас у складі 79-ї десантно-штурмової бригади.

«Коли син пішов на війну, навкруги склався своєрідний вакуум. Мене мало хто підтримував, навпаки, казали: навіщо ти відпустила сина, що він там робить? Тож я шукала однодумців і знайшла їх саме у цьому об’єднанні. Я познайомилися і почала спілкуватися з жінками, у кожної з яких була власна не проста історія. Згодом мені запропонували створити й очолити відділення у Миколаєві. Я погодилася і почала збирати навкруги себе однодумців. Ми займалися волонтерством, допомагали ЗСУ. Але розуміли, що підтримка потрібна і самим жінкам, бо на той час дуже бракувало інформації. Якщо чоловік чи син зникав безвісти чи потрапляв у полон, рідні нічого не могли дізнатися, вони не розуміли, куди їм звертатися і що робити. Також дуже необхідна була психологічна підтримка, хоча тоді ще мало хто про це говорив. Тож ми почали працювати у цьому напрямку. Так виникла спільнота, яка стала опорою для жінок, що опинилися в схожих обставинах», – розповідає співрозмовниця.

Невдовзі вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Андрієм та його сином Олексієм. Обидва мали цивільні спеціальності, але добровільно уклали контракти з ЗСУ й обороняли Україну на східних кордонах. Тож маючи у родині трьох військовослужбовців, пані Лілія як ніхто розуміла, що відчувають жінки, які чекають вістей із фронту.

«ЗАПАХ КОРИЦІ – ЦЕ КОЛИ МИ ЗАКРИЛИ ЗБІР»

Після початку повномасштабного вторгнення її життя перетворилося на низку випробувань. Вона втратила роботу, бо підприємство, де працювала, закрилося.

«Я була у відрядженні в Києві. 22 лютого 2024 року якраз мала їхати до Миколаєва, але потяги вже не ходили, а чоловік та син, які мали за кілька тижнів повернутися, опинилися на передовій. До того ж, обидва рідні брати Юрій та Сергій, попри групу інвалідності, в перші дні великої війни добровільно пішли на фронт. Я поїхала у Красилів на Хмельниччину до своїх знайомих», – розповідає жінка.

Вже у березні Ілля перестав виходити на зв'язок, тож мати не знаходила собі місця. Через деякий час він подзвонив з чужого номера і повідомив, що тяжко поранений. А невдовзі дістав поранення і брат. Обидва проходили лікування у вінницьких госпіталях. Лілія була поруч.

Та навіть у ці непрості дні вона не припинила волонтерити. Знову взялася за в’язання шкарпеток, а згодом і за організацію зборів для потреб військових. Розповідає, що спочатку було ніяково. Здавалося, що ніби просить милостиню. Але потім зрозуміла, що допомагати не соромно, а почесно. Перший серйозний збір був на дрон для підрозділу, де служить Олексій, а потім пішли тепловізори, автівки, ліки, спорядження, засоби РЕБ та багато чого іншого.

Ліля стверджує, що останнім часом збори йдуть важко, хоч кількість запитів від військових не зменшується: «Донатять, здебільшого, ті ж самі люди, а найбільше – родини військових і самі захисники. Але навіть маленький внесок – це важливо. Бо кожна гривня може стати тим самим гвинтиком, який утримає автівку в строю. Коли ми закриваємо важливий збір, я печу пиріжки або інші смаколики, щоб відзначити цю подію. Тож коли вдома пахне корицею, то це означає, що комусь ми знову допомогли.

Але є й зворотній бік цього процесу. Коли збір ще триває, а приходить звістка, що тих, кому це було потрібно, вже немає… Це дуже боляче, здається, що земля йде з-під ніг. Але треба себе опановувати і продовжувати. Коли допомагаєш іншим, відновлюєшся сам».

ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФРОНТ: ЖИТТЯ ПІСЛЯ ВТРАТИ

Ще одним напрямком діяльності об’єднання стала психологічна допомога. «Один із найважчих моментів – це невизначена втрата. Коли не знаєш, жива твоя рідна людина чи ні. Є жінки, які роками чекають звістки, переглядають каталоги невпізнаних останків тіл, шукають бодай якусь зачіпку. Цей стан руйнує зсередини», – каже активістка.

І додає, що у таких ситуаціях важливо дати людині відчути, що вона не сама. Треба бути поруч, спитати: «Ти сьогодні їла, чим допомогти?». Це здається дрібницею, але кожна така розмова може стати порятунком. Головне не казати «я тебе розумію», бо зрозуміти може лише той, хто це пережив.

У житті родин захисників є й інші складні періоди. Скажімо, це відтинки часу між пораненням та отриманням інвалідності, або між сповіщенням про смерть та призначенням статусу сім’ї загиблого. На оформлення документів може піти чимало часу і саме тоді жінки й діти нерідко залишаються без засобів до існування і не завжди розуміють, що треба робити.

У таких випадках організація допомагає з оформленням документів, написанням листів у державні інстанції, надає юридичну підтримку. Там, де не справляються самі, підключають інших, зокрема, плідно співпрацюють з миколаївським міським Центром підтримки ветеранів. Також ведуть діалог із міською владою. Наприклад, домоглися налагодження чіткого транспортного сполучення до миколаївських кладовищ, щоб рідні могли без перешкод відвідувати могили загиблих.

Також жінки з об’єднання – постійні учасниці акцій, які проводяться в Миколаєві на підтримку полонених та їхніх сімей.

Серед нових ініціатив – створення кенотафу, символічного місця пам’яті для тих, чиї тіла так і не були знайдені. Це важливо для родин, які роками живуть без змоги провести своїх героїв в останню путь.

КОЛИ ПІДТРИМКА СТАЄ ПОРЯТУНКОМ

Серед історій, які проходять через організацію, – десятки життєвих драм.

Пані Лілія пригадує, як у мами молодого воїна після звістки про його загибель стався інсульт і вона не могла себе обслуговувати. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що жінка доглядала важко хвору матір, яка не вставала з ліжка. Тож підтримати родину, дати зрозуміти, що вона не сама, було життєвою необхідністю.

Для морально-психологічної розрядки тих, хто входить до об’єднання, тут організовують відновлювальні поїздки на природу. Під час одного з таких візитів до Мигії, з дружиною загиблого воїна стався нервовий зрив. «Жінка ридала, билася в істериці, за нею почали плакати й інші, бо в кожного свій біль. Я навіть трохи розгубилася… Але завдяки психологу, яка була з нами, вдалося всіх заспокоїти. З’ясувалося, що Мигія, – це місце, де у тієї дівчини було перше побачення із загиблим чоловіком, тож це і стало тригером. Спочатку вона не погоджувалася на роботу з психологом, але згодом її вдалося переконати і завдяки спільним зусиллям жінка зуміла відновитися, навчилася водити автомобіль, закінчила курси й відкрила салон краси», – розповідає Першина.

Ще одна жінка після втрати коханого довго не могла вийти з депресії. Вона не вставала з ліжка, не їла. Дівчата з об’єднання перебували поруч і з’ясували, що та має швейну машинку. Їй запропонували шити маскувальні костюми, переконуючи, що таким чином вона рятує життя хлопцям на фронті. Це подіяло. Зрештою, жінка оговталася, підписала контракт і пішла на фронт, щоб помститися ворогам за коханого.

ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ЯК ТЕСТ НА ЛЮДЯНІСТЬ

Під час бесіди ми зачепили ще одну важливу тему – ставлення суспільства до пам’яті загиблих воїнів. За словами пані Лілії, коли вона жила на Хмельниччині, то не раз була свідком, як під час проїзду кортежу з загиблими люди виходили і ставали на коліна вздовж дороги, зупинявся і транспорт: «Мені прикро це казати, але у Миколаєві ситуація дещо інша. Ми виходимо з церкви після відспівування Героя, виносять труну, а поряд проходять люди, їдуть автомобілі, ніхто не звертає уваги. На жаль, дехто досі не розуміє, що ці хлопці віддали життя за кожного з нас».

Кожного дня о дев’ятій ранку в Миколаєві, як і по всій Україні, відбувається загальнонаціональна Хвилина мовчання. О цій порі на двох ділянках обласного центру поліцейські зупиняють рух транспорту.

Вперше цю акцію запровадили у квітні 2025 року саме з ініціативи активісток Всеукраїнського об’єднання матерів і дружин захисників України. «Ми наполегливо вели перемовини з міською владою, поліцією щодо зупинки руху під час Хвилини мовчання. І нарешті це сталося. Державні установи та бізнес отримали відповідні рекомендації, у місті з’явилися банери-нагадування. Зупинитися на хвилину або просто помовчати – це не важко. Та поки одні схиляють голови, інші продовжують рух, розмовляють, наче нічого не відбувається. Бувало, що під час наших акцій поруч із кав’ярні лунала гучна музика. Це якийсь дуальний світ», – зізнається співрозмовниця.

Один із таких прикрих епізодів стався нещодавно у центрі Миколаєва під час акції «Зупинись, вшануй, дев’ята нуль-нуль». Водій легковика, попри знак поліцейського про зупинку, продовжив рух і почав наїжджати на учасників акції, а на зауваження відповідав, що «не розуміє, чому ці люди тут стоять». Більше того, його підтримала і жінка, яка проїздила неподалік на велосипеді. Поліція була поруч і запобігла наслідкам, але ситуація залишила осад.

«Ми оприлюднили цей випадок у соцмережах. Більшість користувачів нас підтримала, але були й ті, хто виправдовував поведінку водія. А ще дехто писав, що таких, як цей чоловік, треба відправляти на фронт, – каже активістка. – Але ж армія – це не виправна колонія. Служити – це честь, а не покарання».

Пані Лілія також зазначає, що до них надходили скарги і стосовно деяких шкіл, які відмовлялися проводити Хвилину мовчання. «Ми не влаштовуємо скандалів, не сваримося, а намагаємося пояснити. Бо якщо діти не бачать прикладу від дорослих, вони не розуміють сенсу того, що відбувається. На моє переконання, у цій справі примус не дасть результату. Кожен сам має усвідомити її важливість. І певний прогрес у цьому напрямку ми вже бачимо», – стверджує Л.Першина.

Хвилина мовчання – це не лише про пам’ять, а й про нашу спільну відповідальність. Бо війна – не лише на передовій. Це ще тисячі маленьких непомітних боїв у душах тих, хто чекає, хто втратив… І дуже важливо, щоб суспільство було готове розділити цю ношу.

Алла Мірошниченко, Миколаїв

Фото з особистого архіву Лілії Першиної