Історія фермера з безлюдного села, який вирощує тварин і мріє створити музей

Олег Пономаренко з Лиману Одеської області тримає поголів'я корів та збирає історичні артефакти

У селі Лимані, що межує з Національним природним парком «Тузлівські лимани», нині мешкає лише чотири родини. Серед них – фермер Олег Пономаренко з дружиною Іриною. Займаються сільським господарством: тримають корів, в’єтнамських свиней та птицю. А ще Пономаренки не байдужі до історії рідного краю, збирають різноманітні артефакти. Їхній будинок уже схожий на краєзнавчий музей, господар мріє розвивати цю справу і приймати туристів після війни.

Про те, як живуть і працюють там, де, здається, закінчується цивілізація, – у репортажі Укрінформу.

ФЛАМІНГО – ВІЗИТІВКА ЛИМАНУ

Від Одеси до селища Лиману автівкою їхати близько трьох годин. За «Паланкою» – з пів години трасою, а потім слід звернути в безмежні простори сільського бездоріжжя. Милуємося з авто бесарабськими селищами, помічаємо їхній спокій, але водночас і занепад.

На під’їзді до Лиману – зупинка транспорту, розмальована розкішними фламінго. Це – «візитівка» селища, розташованого на березі лиману Хаджидер, куди з 2021 року величезними зграями прилітають ці «вогняні» птахи.

Тут зупиняються автобуси до Дивізії та Татарбунарів, куди мешканці Лиману їздять у магазини, до лікаря, на пошту тощо. Зараз у селі залишилося тільки чотири родини з двохсот. Люди почали виїжджати з Лиману ще задовго до початку повномасштабної війни – хто в місто, хто до більших сіл.

По обидва боки ґрунтової дороги – старенькі похилені хати. Від деяких залишилося тільки по кілька стін. На косих стовпах хвилями нависають проводи, вуличних ліхтарів немає. Такі пейзажі ми бачили у прифронтових селах Херсонщини, але Лиману війна напряму не торкалася. Спершу село здається повністю вимерлим, аж раптом прямо під колеса до нас вибігає маленьке чорне порося. Гальмуємо – ми на місці.

«БУВАЄ, КОСУЛІ ЗАХОДЯТЬ, ПЕЛІКАНИ ЛІТАЮТЬ»

Коли пил осідає, виходимо з автівки. До нас уже крокує господар ферми «Хаджидер» (так за радянських часів називалося і саме село) Олег Пономаренко.

Він народився і виріс у сусідньому селі Дивізія. До праці звик із дитинства. Після навчання поїхав до Одеси, де мав власний бізнес, але через складнощі вирішив повернутися до села. Спочатку Олег жив у батьківській хаті в Дивізії, а потім придбав землю у Лимані й почав будувати власну ферму.

- У місті в мене від проблем боліла голова. Тут, звісно, проблем не менше, але голова від них не болить. На природі класно. Там – лиман, чисте повітря. Буває, до мене косулі заходять, пелікани літають – це для душі класно. Працюєш не менше, ніж у місті, а заробити гроші дуже важко. До війни баночка закваски коштувала 300 грн, а наша бринза гуртом – 80 грн. А тепер закваска – 1300 грн, а бринза – 150 грн. Фермерська праця знецінюється, – каже Пономаренко.

Із дружиною вони тримають поголів’я корів, в’єтнамських свиней та птицю. На фермі також живуть віслюки й поні. Кілька років тому Пономаренко завів страусів, але розведення йшло погано і більше ними не займається. Тримали й овець.

Запрошує нас на екскурсію.

- Ходімо! Але майте на увазі: жодні ваші парфуми не перекриють місцевих ароматів, – жартує він.

КОРОВА СНІГУРКА, СВИНКА НІНКА ТА ОБМАЛЬ РОБОЧИХ РУК

Заходимо по дерев’яному настилу до корівника. Тварини зустрічають нас гучним «муканням». У господарстві Пономаренків нині – 60 корів.

- Донедавна в нас було 130 корів, але через відсутність кормів довелося зменшити поголів’я удвічі. У нас усе повисихало, це катастрофа. Раніше із 40 гектарів збирали по 800 тонн силосу, а тепер зі ста гектарів – лише 150 тонн, – каже Олег, вказуючи на заповнену на чверть силосну яму. – Нема чим кормити скотину, нема людей. Але добре, що тут не стріляють, а тільки пролітають. Можна жити.

Каже, «місцеві не хочуть працювати».

- Зараз у нас на фермі – лише восьмеро працівників. Свідомість людей змінюється не у кращий бік. У перші два роки війни ми не мали проблем із людьми, а тепер – не знаю, чи заморилися, чи якийсь психоз, – нікому нічого не треба. Що по телевізору показують? Той п’є, той б’є. Покажіть мотивуючі історії, як люди працюють на своїй землі й заробляють, – каже чоловік.

Із молока родина Пономаренків виготовляє бринзу і вершки, сироватку використовують для телят і свиней.

- У нас по 700–800 літрів молока на день, це небагато, – пояснює господар.

За словами Олега, на його фермі – безвідходне виробництво. Навіть гній висушують та взимку топлять ним хату, замість дров.

Дорослих корів тримають окремо від телят.

- Це в нас Снігурка, – вказує господар на світлу корову з великими рогами. – Вона народилася у новорічну ніч, тому так і назвали. А це – Буйвол, бо забіяка, – каже.

Не всі тварини на фермі Пономаренків мають ім’я. Але якщо вже його отримують, то, за словами господаря, живуть довге життя.

- Ще в нас є свинка Нінка. Вона єдина зі всіх свиней поводиться, як собака, – лягає на спинку і просить почухати їй живіт. Назвали ми її на честь однієї продавчині з ринку, яка теж «витворяє», – усміхається фермер.

Ще тварини відчувають смерть. Господар розповідає, що за коровами та свинями приїжджає авто та відвозить їх на скотобійню, що за межами села.

- Буває, водій звечора приїжджає, ми стоїмо спиною до стада і я кажу, яку корівку завтра треба забрати. Повертаємося до них лицем і бачимо, що та тварина, яку я обрав, стоїть і не їсть, одна з усього стада. Усе розуміють, – ділиться співрозмовник.

Зауважує, що тварини і птахи, особливо фазани, дуже чутливі до звуків війни. Вони хвилюються навіть через вибухи, які лунають на великій відстані і які не чують люди.

«О ШОСТІЙ ТРЕБА БУТИ НА НОГАХ, ДОЇТИ КОРІВ»

Продукцію з ферми «Хаджидер» доставляють у 20 м’ясо-молочних магазинів Одеси.

Питаємо господаря, чи не відчуває він ізольованості від суспільства в майже вимерлому селі.

- Завдяки сусідству з Нацпарком до нас часто заїжджають журналісти. Вже і The New York Times, і National Geographic були. До школи доньку в Дивізію возимо, тож спілкування нам вистачає. А так – о шостій вже треба бути на ногах, доїти корів, потім робимо слівку, бринзу, сметану. А ще і в гості встигаємо поїхати, не лише ж працювати, – розповідає Олег про свої будні.

Пригадує, як у перші місяці війни в них жив кум, якому вдалося врятуватися з окупації в Ірпені: «У нього був надзвичайний стрес. Кожну зірку сприймав за дрон і майже не спав уночі. А життя своє він виміняв у росіян на “айфон” – за гаджет окупанти показали, як вийти з міста».

ХАТА-МУЗЕЙ: ЦЕРКОВНІ КНИГИ РУМУНІВ, СТАРОВИННІ МОНЕТИ

Олег запрошує нас до своєї хати. Він облаштував справжній краєзнавчий музей.

- Мені це подобається. Цікавлюся історією нашого краю. Познаходив старовинні речі: щось – коли поля обробляв, щось – у городі, щось мені привозили. Був один кувшинчик, знайшли його в Дивізії під час робіт із благоустрою. По інтернету дивився – його ще кімерійці завезли. У таких сосудах зберігали прах. Тому я вирішив його віднести на цвинтар, якось із його появою у мене стало більше проблем. Хотів створити ферму для відвідування туристів, але війна все нам переломила, – каже чоловік.

У його музеї зберігаються артефакти, знайдені на території Лиману та Дивізії, а також кількох сусідніх селищ.

- Ця місцевість унікальна й мультикультурна. От Жолтояри – там живуть молдовани. Базар’янка – німецьке село, Дивізія та Лиман – українські. Сергіївка – колишні кацапи зі Зауралля, Кулєвча – болгари, – каже фермер. Про себе чоловік жартує, що в мами з турків та в тата з «руських бандитів» вийшов «справжній хохол».

У просторій кімнаті можна побачити все: від старовинного буфета, який зробив місцевий майстер 130 років тому, до першого шкільного комп’ютера в Дивізії. А ще – церковні книги румунів, які знаходили за часів Другої світової, шкіряні стоптані постоли, австро-угорські ножі початку XIX століття, старовинні турецькі та монголо-татарські монети, старі праски, прикраси для коней тощо.

- Дуже хочу розширити свій музей. На горищі ще купа речей – чорт ногу зломе.  Для цього потрібно більше простору… Не буде в нас майбутнього, якщо не вчимо історію. Якщо мої онуки зайдуть у мій дім і хоч раз запитають: «Дідусю, а що це таке?», а я їм відповім, тоді знатиму, що моя мрія збулася, – каже Олег Пономаренко.

Ганна Бодрова, Одеса
Фото: Ніна Ляшонок / Укрінформ