Український СОМ, який не боїться бурхливої води
На Львівщині для дітей, які постраждали від війни, пластуни провели соціальний табір з навчанням водних видів спорту та психологічною програмою
Приїжджаємо до команди та учасників у один із таборових днів. Вони розмістилися в прибережному ліску біля великого озера на Львівщині. Поруч – ріка Стрий, трохи віддалік – Дністер, яким згодом юнацтво мандруватиме на веслах. Я знаю, що це не просто соціальний обласний морський табір (СОМ) – щоб навчитися добре плавати, керувати різними плавзасобами та бути самозарадними. Організатори – пластуни, які себе називають «морськими», на честь того, що Україна – морська держава, та ставлять собі за мету ширити принципи безпечної поведінки на воді. Водночас велика частина програми відведена психологам, адже тут – діти-пластуни з усієї України, чиї батьки воюють, поранені, зникли безвісті, загинули на війні... Команда зібралася, щоб створити для них безпечне перебування у спільноті однолітків та інструкторів, за допомогою води й підтримки. Чи вдалося, дізнавалася кореспондентка Укрінформу.
НЕХАЙ НІ ДОЩ, НІ ХОЛОД НЕ СПИНИТЬ ВАС
Період, в який проводився табір, видався дощовий. Майже щодня – грози. Приїжджаємо до «СОМиків» після чергової зливи: коли дорогу довжиною в 10 кілометрів доводиться долати майже 40 хвилин по суцільній стіні дощу. Думаю, що зараз приїду – а там усі мокрі, сидять по наметах без настрою чи ниють: «Мамо, забери мене додому». Натомість вражена вже з перших кроків територією табору: тільки-но вщухла злива, як підлітки в мокрих кроксах та вітрівках допомагають інструкторам надувати SUP-дошки й готуються виходити на воду.
Тримаюся збоку як спостерігач і дивуюся далі: учасники завзято одягають купальні костюми, аквашузи й рятувальні жилети, діляться по гуртках та вирішують, хто піде на SUPи, каное та катамарани, хто вивчатиме рятівництво на воді. «Та то хіба на березі буде, холодно ж, вони зараз нізащо не полізуть у воду», – думаю собі. Натомість бачу, як діти рвучко біжать до водойми. Що ж, як казав поет, нехай ні дощ, ні холод не спинить вас!
Відмічаю, що жоден з підлітків не вередує, мов, «я не піду» абощо. Діти тішаться, що дощ нарешті припинився, і зараз буде нагода походити по воді на плавзасобі. Та й вода тепла.
- Нічого собі стійкість! – ділюся спостереженнями з інструктором Олегом Дмитрашем.
Він відповідає, що так і має бути.
«ТРЕБА ТЕНТ НАТЯГНУТИ, А НЕ ДУМАТИ ПРО СВОЇ ПРОБЛЕМИ»
- Як інструктор, я зовсім не відчуваю, що ці діти мають свої травми, пов’язані з війною… Вони тут – звичайні підлітки, – каже Олег. – Вода змиває всі турботи, важкі думки й проблеми відходять на другий план. Тут ти думаєш, як навчитися керувати каное чи катамараном, втриматися на дошці SUP тощо. Заняття, спілкування з однолітками, навіть банальні умови табору вибудовують свої пріоритети. Тобі зараз треба тент натягнути чи зробити стіл, а не думати про свої проблеми – і ти йдеш і робиш. Це все відволікає юнацтво від негараздів. І загалом, дуже допомагає перемкнутися та не грузнути в своїх думках. Тут уже самі ці умови, в яких ми опинилися на певний час, допомагають працювати з дітьми.
Інструктор додає, що діти під час роботи чи гри діляться тим, що їм болить, але не зациклюються на цьому.
- Вони відкриті і як губка вловлюють усе, хочуть навчитися і опанувати плавзасіб. Заняття на воді, коли вони разом щось роблять, – це драйв, класний настрій. Ну й очевидно, що тут не п'ятизірковий готель, але в тому й суть. У нас тут «ретрит» у тих умовах, які є, під них треба підлаштуватися й зробити комфортними для себе, – зауважує.
У ЖИТТІ – ЯК НА SUP-ДОШЦІ: СЛІД УМІТИ ТРИМАТИ РІВНОВАГУ
Про те, як з’явилася ідея провести водний табір для дітей військових і підсилити заняття на воді роботою психологів, розповідає комендантка табору Ольга Кальбус. Каже, що працювали пів року, шукали фінансування, підбирали команду та розробляли програму.
- Ми не можемо фокусуватися на травмі чи війні. Прагнемо дати дітям можливість відшукати свій баланс. Це дуже добра метафора – порівняння з техніками на SUP-дошці чи дошці у віндсерфінгу: щоб на неї стати, перше, що маєш зробити, – знайти баланс, рівновагу, аби не впасти у воду. Бо що часто найстрашніше до того, як опануєш нове уміння? Упасти, боятися, що не вийде. Але ж маєш розуміти, що після падіння знову виходиш на дошку і прагнеш втриматися на ній. Цей табір – про те, аби знайти ці точки опори, а якщо падаєш – вставати і рухатися далі.
Ольга Кальбус наголошує: одна з цих точок опори – ти сам чи сама, а дві інші – люди поруч, підтримка, яку можеш знайти.
- Що робити після того, як упав і маєш доплисти до дошки та вийти на неї? Оцінити свої сили. Якщо зараз їх не маєш і не можеш встати, спочатку підіймаєш очі і дивишся довкола. І обираєш напрямок, куди треба догребти. Наше завдання – навчити цього юнацтво. Фізично – за допомогою занять на плавзасобах на воді, та психологічно – щоб вони розуміли, що ці алгоритми добре працюють, якщо спроєктувати їх на звичайне життя. Табір також про те, аби навчитися бачити ціль і розуміти, які кроки до неї треба зробити.
ЯК СПРАВЛЯТИСЯ З БУРЯМИ
- Справді, дуже класна метафора з дошкою, – кажу комендантці.
- Узагалі, метафори з кораблями дають змогу побачити горизонти – ближчі і дальші. Плюс це про команду, бо корабель ніколи сам не пливе, так і людина, дитина – теж не сама. Також корабель – про обслуговування, ти маєш подбати про багаж, тобто ресурси. Іще ж є хвилі – обставини, які складаються незалежно від тебе. Треба вміти справлятися з бурями. Наша таборова книжечка, до речі, має таку ж назву. Психологи дібрали необхідні практики і поради, які згодяться в буремному житті, – відповідає вона.
Знайомить мене зі співавторкою цієї книжечки – психологинею та артерапевткою Іриною Якубовською.
- Ми з колегою Ярославною Окань маємо гутірки, заняття та майстерки, – розповідає Ірина. – Прагнемо, щоб діти тут були ефективними в самозарадності побутовій, але вміли бути самозарадними і в плані емоцій. Знаєте, мені дуже подобається точка пластового закону про те, що пластун дбає про своє здоров’я, – але там йдеться не про психічне, а більше про фізичне. А це ж також дуже корисно і необхідно. У таборовому житті юнацтво стикається з різними викликами – прокачують соціальний складник, активний, ініціативний. Але точно кожен наражався на те, коли було холодно чи лячно вночі, дуже хотів додому, переживав відчуття нерозуміння в команді тощо. Тому ми націлювали програму, щоб навчити юнацтво говорити про свої потреби і відчуття. Другий фокус – це підтримка від нас як безпечних дорослих. Вони бачать у нас тих, хто готовий вислухати, якщо потрібно, – допомогти. Прийняти їх такими, як вони є, просто побути поруч.
Вона наголошує, що всім, хто зараз живе в Україні, потрібна така безпечна людина.
- За три з половиною роки повномасштабки навіть якщо ми не були в безпосередньому контакті з війною в зоні бойових дій, то маємо рідних, знайомих із втратами. Бачимо людський біль. Переживаємо його віддалено. Іноді, коли ти далеко від подій, малюєш їх у ще чорніших тонах, і страх наростає… Тому кожен українець зараз вразливий. Я не ставила якихось ярликів на цих дітях. Для мене вони насамперед підлітки, які приїхали з різних міст, вони проявляють себе в певному віковому періоді, з тими особливостями, які їх турбують. Це питання дружби, як сподобатися, представити себе тощо. Моя ціль – дати їм нагоду відчути себе щасливими в цьому моменті. Над цим і працюю, – каже Ірина Якубовська.
«Я СЬОГОДНІ ВПАДУ У ВОДУ – І МЕНІ НІЧОГО НЕ БУДЕ»
Тим часом підходжу до намету, де триває підготовче заняття на SUP. Я нагодилася в той момент, коли інструктор Нестор Воронка, пластун-американець, який часто приїжджає в Україну з допомогою, каже групі підлітків, що вже одягли рятувальні камізельки і готуються йти до води: «Повторюйте за мною: "Я. Сьогодні. Впаду. З цього SUP. У воду. І мені нічого не буде". Повторюємо ще раз, гучніше: "Я сьогодні впаду із SUP-board у воду – і зі мною нічого поганого не трапиться!". Іще раз: "Я сьогодні багато разів впаду у воду із SUP – і це буде дуже круто!"».
Діти, яких надихнув інструктор, йдуть до води з дошками. Усе відбувається саме так, як казав Нестор. Падають у воду. Багато разів. Сміються. Вилізають назад. Вчаться шукати рівновагу. Роблять перші гребки. Задоволені від подоланих десяти метрів. Радості немає меж!
У мене з'явилася нагода спитати у Нестора, як він потрапив на Львівщину зі США. Каже, що все життя – із семи років – пластує в Америці, коли побачив у соцмережах оголошення Ольги Кальбус про організацію табору, вирішив долучитися.
- Я пластун зі сеньйорського куреня Чорноморців. Також – лижний інструктор, тому вмію працювати з дітьми, зокрема з аутизмом, дорослими, колишніми військовими. Це нагода поєднати моє бажання пластувати та вміння й навички як інструктора. З дітьми дуже легко працювати, ми добре спілкуємось, я не надто розпитую – скоріше, даю нагоду розповідати їм. Вони відкриті. Це добре. Тішуся, що можу додати радості в їхнє життя тут, в Україні, – каже Нестор.
КОМАНДА ВРАЖЕНА СТІЙКІСТЮ ДІТЕЙ
- У мене таке відчуття, що із цими підлітками більше працюють, ніж з іншими в країні, – каже Ольга Кальбус. – Припускаю, тут є заслуга і приналежності дітей до Національної скаутської організації «Пласт». Можливо, це психологи, можливо, батьки приділяють достатньо уваги, проговорюють проблеми тощо. Але наша команда вражена, що діти довіряють із першого кроку й не треба пробивати якусь умовну стіну. Також захоплює, як юнацтво, що звикло жити в кризових умовах, дає собі раду. Дівчина з міста, що постійно під обстрілами, каже: «Я більше не панікую, просто спускаюся в сховище та вмикаю ритмічну музику – вона заспокоює». Тобто у підлітків уже налагоджені механізми, що допомагають втриматися під час ризикових моментів. Вони включені й хочуть взяти все, що ми можемо дати.
Інструктор Олег Шабан, який тут відповідає за реманент, розповідає про одне із занять із піонірки, де вивчали вузол, який у світі називають булінь, а у пластунів – «рятівнича петля».
- Цим вузлом користуються на воді, коли треба врятувати і витягти когось, також – альпіністи. Ми вчимо зав’язувати його навіть із заплющеними очима. Це також дуже добрий психологічний досвід: вміти забезпечити собі порятунок, психологічно знати, що зможеш порятуватися у складній ситуації, – каже Олег.
СУЧАСНЕ ЖИТТЯ НЕ ЛИШАЄ ДІТЯМ ПРОСТОРУ ДЛЯ САМОЗАРАДНОСТІ
Ольга Кальбус розповідає, на чому фокусується команда.
- Найперше – на зрості психосоціальних навичок та умінь емоційної поведінки учасників у контексті ставлення до самого себе та співпраці зі світом. Другий фокус – безпека на воді та фізичні навички. Третє – самозарадність. Звичайне життя позбавляє молоду людину самозарадності як такої. Натиснув кнопочку – і тобі порізало їжу, зварило, помило посуд… Нічим не треба перейматися! А тут маєш розуміти: якщо в тебе мокрі ноги, то з цим треба щось робити, якщо не зачиниш намет, то в тебе спальник буде мокрий. А якщо він уже змок, то тобі вирішувати, що далі робити: сидіти й плакати чи перебороти свій сором і прокомунікувати про це. От, власне це і є ключовим – навчити дітей спілкуватися про те, що їм не ок. Це допоможе у звичайному житті ідентифікувати свої емоції і вміти давати з ними раду.
НА ЦЬОМУ ПЛОТІ ПЛИВУТЬ ТІЛЬКИ В ПЛАНЦІ
Насамкінець маю змогу переконатися, як швидко діти засвоюють настанови інструкторів та психологів. Учасників гукають на цікаву активність: дають матеріали – дошки, мішки з пінопластом та мотузки, із яких треба зробити плавзасіб.
Працювати починають одразу ж. Хтось береться зв’язувати та конструювати, хтось дає цінні поради, хтось тестує ще до води…
Далі обирають трьох найсміливіших, «капітана» та «матросів» – умова інструкторів така, що пліт зараховано як вдалий тільки тоді, якщо він витримує трьох людей. Сміливці одягають рятувальні жилети, команди гордо несуть свої вироби на воду. Збоку видно одразу, що далеко вони не запливуть, але учасникам не терпиться випробувати.
Тож «капітан» і «матроси» залазять на один із плотів, проте він тримається на воді, тільки якщо команда на ньому стоїть у планці. Усі сміються, бо так далеко не запливеш.
У другої команди пліт витримує лише двох пасажирів. Як тільки на плавзасіб заходить третій – він тоне. Але це гра, і юнацтво не засмучується. У них буде нагода допрацювати та переробити, щоб нарешті попливти. У грі завжди є другий шанс!
Головне – забрати зі собою з гри в реальне життя цей настрій, упевненість та досвід. Адже там багато «бурхливих хвиль» і треба вміти їх перепливати.
Тетяна Когутич, Ужгород – Львівщина
Фото авторки