Із реанімації - до ТЦК

Ветеран вижив після 75% опіків тіла та, попри першу групу інвалідності, повернувся на службу

40-річний головний сержант Сергій Масян – ветеран російсько-української війни, працює інструктором відділення рекрутингу та комплектування третього відділу Первомайського РТЦК та СП на Миколаївщині. Захищаючи країну від росіян, чоловік отримав 75 відсотків опіків тіла, але не лише вижив і повернувся до активного життя, а й знайшов у собі сили продовжити військову службу.

ВИЖИТИ У ВОГНІ: БЕЗ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ, ЇЖІ ТА ВОДИ

Сергій родом із селища Криве Озеро на Миколаївщині. Після школи вступив до Миколаївського національного університету імені Сухомлинського на факультет фізичної культури, мріяв стати офіцером. Та вже після третього курсу змушений був залишити навчання – тяжко захворіла мама, сім’я потребувала коштів на тривале лікування, тож пішов працювати.

У 2007 році його призвали на строкову службу. Через 11 місяців хлопець зрозумів, що військова справа йому до душі, тож уклав контракт і залишився у Збройних Силах, служив у легендарній 79-й десантно-штурмовій бригаді, був командиром відділення зв’язку.

Коли у 2014 році Росія напала на Україну, миколаївських десантників одразу відправили захищати східні рубежі країни. Тоді бригада допомагала військовослужбовцям Державної прикордонної служби охороняти понад 200 км кордону і знищувати ворожі ДРГ. Через деякий час підрозділ Сергія опинився в оточенні. Бійці тримали позиції в надскладних умовах: не було їжі і води, доводилося пити навіть із калюж. Усі спроби перекинути десантникам провізію з повітря не мали успіху.

«Це було поблизу населеного пункту Дякове на Луганщині. 24 липня 2014 року росіяни укотре почали палити наші позиції «Градами». Один зі снарядів влучив у машину зв’язку, вона спалахнула і вогонь перекинувся на бліндаж, де на той момент перебував я з товаришем, він загинув у мене на очах. Все навкруги було у диму, я розумів, що теж довго не протягну, але шлях до виходу перекривав вогонь. Я вирішив ризикнути і перестрибнути через полум’я. Але з першого разу не вийшло… Відчув, як смажуся живцем. Цей запах досі пам’ятаю... Але іншого виходу не було – спробував прорватися вдруге і мені вдалося. Щоправда, як згодом з’ясувалося, отримав 75% опіків тіла. Побратими зверху мене погасили, дали знеболювальне… Але ми були в оточенні, тому переправити мене у госпіталь на той момент не було можливості», – пригадує Сергій.

Так без кваліфікованої медичної допомоги він пролежав добу. Тоді наше командування домовилося з російськими прикордонниками, що ті переправлять групу важкопоранених до госпіталю на підконтрольну Україні територію Донеччини. Але замість допомоги росіяни вчинили прискіпливий допит нашим хлопцям та влаштували шоу за участю своїх журналістів. І лише згодом привезли до лінії розмежування. Звідти Сергія гелікоптером доправили в другу міську лікарню міста Дніпро, де лікарі буквально витягнули його з того світу.

ТРИ МІСЯЦІ РЕАНІМАЦІЇ, 28 ОПЕРАЦІЙ І ВЕСІЛЛЯ В ЛІКАРНІ

«Це диво, що я вижив… Може  тому, що в дитинстві та юності любив спорт, грав у теніс, футбол. Медики казали, що мій стан за складністю прирівнювався до трансплантації серця. Я три місяці провів у реанімації, переніс 28 операцій. Щотижня під наркозом робили перев’язки, пересаджували шкіру… Я наново вчився сидіти, стояти, рухати руками й ногами», – розповідає десантник.

Спочатку лікарі навіть дружині не казали, що у нього 75% обпеченого тіла – не хотіли хвилювати. Адже за медичними показаннями навіть 50%  – уже смертельна межа.

«Я не знаю, чи вижив би, якби не волонтери, які зібрали на моє лікування 800 тис. грн, за що я невимовно вдячний. Особливо допомагав Юрій Бірюков, він навіть привіз мені спеціальне ліжко за 150 тис. грн, бо з такими опіками, як у мене, лежати на звичайному було неможливо», – стверджує співрозмовник.

Потім майже рік була реабілітація, як в Україні, так і за кордоном. Поруч з чоловіком увесь час була дружина Світлана. Вона годувала його з ложечки, доглядала, підтримувала. За словами Сергія, на його тілі не було жодного «живого місця», все обпечене. Щоб допомогти підвестися, дружина тримала його за голову.

На той час у подружжя був маленький син, але вони перебували у цивільному шлюбі. Тож, коли чоловік трохи оговтався, волонтери влаштували їм справжнє весілля безпосередньо у лікарні. Це було дуже зворушливо.

У квітні 2015 року Сергію дали першу групу інвалідності і звільнили з військової служби. Але боротьба за повноцінне життя продовжилася. У 2016 році в Італії йому розробляли руки, щоб хоча б частково повернути рухомість. Там же виготовили спеціальний протез-пальчатку для лівої руки, завдяки якій він може тримати предмети – власні пальці повністю понівечені.

На правій руці функціональним залишився лише один палець. Тож Сергієві досі проблематично самостійно зав’язати шнурки на взутті, у нього нормально не згинається коліно, важко ходити східцями. Також потребують додаткового оперативного втручання руки, які повноцінно не піднімаються. Попри це, чоловік, завдяки лікарям і власній силі волі, навчився самостійно одягатися, їсти, водити автомобіль і навіть працювати на комп’ютері одним пальцем. Увесь цей складний шлях йому допомагає долати підтримка родини, насамперед, 13-літнього сина Максима та дружини.

Від Міноборони Сергій отримав квартиру в Миколаєві, тож певний час родина жила в обласному центрі, але згодом переїхала до Кривого Озера. Там Сергія спіткало ще одне лихо – трагічно загинув батько. До того ж мама, яка досі не оговталася від хвороби, також потребує уваги. 

ПРАЦЮВАТИ У ТЦК СЬОГОДНІ СКЛАДНО Й НЕВДЯЧНО, ОДНАК ВАЖЛИВО

Як відомо, після агресії РФ у Керченській протоці проти кораблів ВМС України у листопаді 2018 року, на Миколаївщині та ще у дев’яти регіонах було оголошено воєнний стан. Ситуація була непередбачуваною, тому, попри інвалідність, Сергій не зміг сидіти вдома. Він звернувся до військкомату і попросився на службу. Але йому відмовили. Сказали, що, мовляв, з таким станом здоров’я, як у нього, потрібен дозвіл міністра оборони.

«Засмутився, але здаватися не збирався. Наважився звернутися до Бірюкова. Написав йому, і вже за кілька годин мені зателефонували і запросили на роботу», – пригадує чоловік.

І додає, що з тих пір він на службі: свої обов’язки виконує сумлінно, командування його поважає.

Сергій не приховує, що працювати у ТЦК сьогодні складно й невдячно, однак важливо.

«У нас немає вихідних і свят, робота триває практично цілодобово. Так, я міг би сидіти вдома та звільнятися не збираюся, бо моє місце тут. Я дуже негативно ставлюся до тих, хто ховається від ТЦК. Тут служать чимало хлопців, які воювали, отримали поранення. Ми виконуємо свою роботу, але на нас часто нападають із образами, перекривають дороги, лізуть з кулаками, б’ють автомобілі. Наші ж працівники змушені залишатися ввічливими, толерантними, хоча ми теж люди, інколи важко стриматися…», – зазначає військовослужбовець. І додає, що, на його думку, розмови про те, що, мовляв, ТЦК треба ліквідувати, є абсурдними. Адже під час війни країні життєво необхідна структура, яка буде на системній основі забезпечувати поповненнями діючу армію. До того ж, тут не лише призивають на службу, а й оформляють документи, без яких не буде пенсій та соціальних виплат військовослужбовцям.

Як інструктор, сьогодні Сергій працює з потенційними рекрутами, розповідає їм про переваги контрактної служби.

«Людина сама обирає місце служби, ще й отримує підйомні за перший контракт – 24 тисячі гривень. Ми ні на кого не тиснемо, лише пояснюємо, і нам довіряють. Хлопці укладають контракти і йдуть служити туди, куди самі захотіли. А воїнам, які сьогодні на передовій тримають фронт, хочу побажати здоров’я, сили і витримки. А ще запевнити, що ми працюємо для того, щоб їх було кому замінити. Щоб вони отримали можливість повернутися і перепочити».

Історія Сергія Масяна – це не тільки про особисту силу волі. Це про гідність, відповідальність і справжнє почуття обов’язку. А ще це яскравий приклад того, що навіть після найтяжчих поранень і життєвих випробувань можна не зламатися, не розчинитися у власних проблемах, а продовжити жити активним життям і приносити користь країні.

Алла Мірошниченко, Миколаїв

Фото – з особистого архіву Сергія Масяна та надані Наталією Адвент