Попасна в мініатюрі

Як живуть переселенці зі зруйнованого міста в Черкасах

Велика війна з Московією породила багато новацій, причому не лише у військовій чи військово-технічній сферах, а й у сфері соціальній. Одним із прикладів цього є створення гуманітарних хабів по всій Україні. Якщо коротко, долею біженців, або, як їх називають офіційно, внутрішньо переміщених осіб, уже три роки опікуються не лише державні соціальні служби, але й – у першу чергу – власне громади, звідки на вільну територію перемістилися люди із розбомблених міст, сіл і селищ Сходу й Півдня нашої держави.

МИ – ПОВЕРНЕМОСЯ

У Черкасах гуманітарний хаб Попаснянської міської територіальної громади працює з 1 вересня 2022 року, але познайомитись із ним довелося лиш минулого тижня, і тільки тому, що сюди (вчергове) приїхав начальник Попаснянської міської військової адміністрації Микола Ханатов. «А я наразі перебуваю в Черкасах», – повідомив він телефоном і запросив на зустріч.

Попасняни розташувалися на першому поверсі п’ятиповерхівки по вулиці Чехова. В око впадала доглянута територія перед фасадом будівлі, розкішні квіти на клумбах і якась нетутешня трава. Потім з’ясувалося, що зветься вона коста, від назви країни походження. Загалом черкащани доглядають прибудинкові території дуже ретельно і квітів не шкодують. Потішило ж те, що й вихідці з донецьких степів не поступаються в цьому місцевим, хоча могли б посилатися на цілком зрозумілі злидні. Кілька чоловік перебирали речі, складені на дерев’яних піддонах. Гуманітарна допомога – те, чим досі діляться з біженцями жителі Черкас.

У мікроскопічній кімнаті на вході дві жінки переглядали якусь документацію. Зі стіни на відвідувача дивилися фотографії загиблих на фронті попаснян, серед яких були й ті, про кого розповідав Укрінформ. Друга кімната була ненабагато більша; щоправда, двері в стіні показували, що вглибині знаходиться ще певний робочий простір. Микола Миколайович потім провів кореспондента по всіх помешканнях свого господарства. Першим питанням було з одного боку традиційне, а з іншого – цілком логічне, оскільки до створення хабу мало безпосереднє відношення: як Ханатов і його підлеглі виїжджали з Попасної.

- Ми в Попасній останній раз були 17 квітня; ще багато чого цілого залишалось, але й руйнувань уже було багато. Ми ж весь цей час займались евакуацією, в нас були шкільні автобуси, були автівки наших хлопців. До речі, Валерій Куліков, ви пам’ятаєте, займався евакуацією, Михайло Панков. Те, що ми бачимо по соцмережах щодо ситуації в Попасній, мене не лякає. Ми готові до повернення, і я знаю, що ми зможемо відновити місто. Моя родина готова зі мною повертатися. Про Попасну ще дізнаються знову, але не як про зруйноване, а як про відновлене місто.

Так палко міг говорити тільки справжній патріот свого міста, тому наступним було питання про походження співрозмовника.

- Тут історія цікава. Батько в мене попаснянин, і з восьми місяців я живу в Попасній. А народився в Москві. Мама в мене москвичка. Батько в радянські часи служив в армії, після армії трошки працював. Познайомилися, закохались…

Кохання перемагає, і жителька столиці поїхала за чоловіком у провінційну Попасну.

ПЕРШОПРОХІДНИКИ

Створення першого хабу почалося менш ніж за місяць від початку повномасштабного вторгнення. Спершу попасняни спробували осісти в майже сусідньому Бахмуті:

- Слід сказати, така установа, як хаб, була започаткована Попаснянською адміністрацією. Перший в Україні гуманітарний хаб був відкритий 17 березня 2022 року саме попаснянами. І міська влада Бахмута нам допомагала; наші обласні керівники нам допомогли. Міська рада надала приміщення. Також ми першими запровадили підтримку військовослужбовців – даємо військовим із Попаснянської громади по 50 тисяч гривень. Розробили програму підтримки людей похилого віку.

Кошти на цю та подібні програми виділяються з місцевого бюджету, місцевий же бюджет фінансується з державного.

- Тобто ми гроші не заробляємо, і через це мені морально дуже важко їх витрачати. Та я розумію, що людям іще важче, потрібно їх підтримувати. І це важливіше, аніж якісь інші проєкти. Пам’ятаєте, я пропонував придбати модульні будиночки для повернення? Мій великий недолік, що я це не пропрацював з людьми. Їм ця історія не «зайшла». Думав, це очевидні речі: будемо повертатися після деокупації, і треба буде швидко забезпечити перших людей житлом. Потім вони це зрозуміли – коли я вже відмінив тендер. Після цього в нас покращилася комунікація з людьми.

Бахмут довго тримався, але життя цивільних у цьому героїчному місті скоро стало нестерпним, довелось міняти дислокацію – й одночасно розширювати систему.

- Сьогодні в нас три гуманітарних хаби. З Бахмута ми виїхали в Самар (тоді ще Новомосковськ, – ред.), тому що там на той момент знаходилася значна більшість наших людей, близько тисячі, й ми одразу поїхали до них. Потім була ще одна наша ініціатива – допомога Укрпоштою, пам’ятаєте? До речі, всі питання, які вирішуються, – нібито мої, а насправді – люди підказують. Тільки їх потрібно слухати. Іноді вони різко висловлюються, виникає захисна реакція, а потім потрібно вночі прокинутися, подумати – і знайти в цьому якесь раціональне зерно. Так-от, люди казали: «Ми далеко, відправляйте нам допомогу поштою». «Новою поштою – це дорого. Комерційна організація, будуть претензії від людей, якщо вони самі оплачуватимуть посилки. Спробую через Укрпошту. Звернувся до начальника обласної адміністрації, кажу: «Хочемо обкатати на Попасній, якщо піде – розповсюдимо на всю область». Він каже: «Пробуй». І ми в Самарі почали цю відправку. Спочатку жителям Попаснянської громади, потім – всієї Луганської області.

На сьогодні у трьох хабах у Самарі, Харкові й Черкасах налічується десять тисяч попаснян, ще дві тисячі, з якими комунікує міська адміністрація, допомогу отримують поштою. Цей проєкт для всієї Луганської області давно закрився, а для попаснян його відновили. Днями велику партію ковдр отримали, рушники, мило, інші предмети. Людям подобається.

- Ми, до речі, нікому не відмовляємо, хто до нас звертається – всім допомагаємо.

ПРО МОБІЛЬНІСТЬ ПОПАСНЯН

До вторгнення в Попасній жило близько 20 тисяч людей і ще 10 тисяч у населених пунктах, підпорядкованих попаснянській громаді – Врубівка, Комишеваха, Троїцьке. Тобто навіть офіційно більше третини покинули свої домівки, аби не залишатись в окупації.

- Виїхало більше, – поправив очільник громади, – бо в Попасній у 2022 році залишалося півтори тисячі й у решті населених пунктів сумарно – теж півтори тисячі. Тобто, я вважаю, виїхало до 90 відсотків. Але, я знаю, дехто повертається на окуповану територію. Тут людям важко, хтось не може себе знайти. Хтось за кордоном залишається… І тут важко, і там важко.

Евакуація попаснян відбувалася на високому рівні – міську адміністрацію попередили: таке може бути.

- Ми в це не хотіли вірити, але зібрали велику нараду. Я сказав, що всі шкільні автобуси мають бути з паспортами, з ключами, пальне ви маєте позабирати на АЗС, і воно має бути в різних місцях у бочках, каністрах. І все це так і було. Навіть коли водії відмовлялися, ми знаходили інших людей. Я сам пару разів сідав за кермо, щоб показати приклад. Область також визнала високий рівень проведення евакуації.

Люди думали, що за два тижні все закінчиться і не хотіли їхати. Думалося, завозити багато гуманітарки – це добре, та сьогодні Микола Миколайович у цьому вже не впевнений:

- Гадаю, що якщо б її було менше, люди охочіше погоджувалися б на евакуацію. А так вони в підвалах укривалися, ми їм завозили їжу, воду – все, що могли. І вони там трималися. Хоча пів міста вже було окуповане, автобуси їздили, їздили й їздили. Під обстрілами.

ПРОЄКТНИЙ ПІДХІД

Нещодавно призначений начальник Луганської обласної військової адміністрації Олексій Харченко, ознайомившись зі станом справ у своєму «господарстві», зібрав у червні нараду і наполіг: у роботі місцевих адміністрацій має домінувати проєктний підхід.

- Я довго намагався з’ясувати, що він має на увазі. За два дні поїхав до нього й кажу: «Є такі думки: ми можемо взяти в міжнародних організацій станцію з очищення води, підключитися до водопровідної мережі і людям видавати воду за всіма санітарними нормами. Він сказав: «Так, це проєкт». Друге: про зустрічі. «Ми вже почали цю роботу: виїжджають наші службовці, заздалегідь оповіщаємо людей. Це проєкт?» – «Це не зовсім проєкт. Має бути якесь завершення». Я порадився з керівником апарату, з заступниками. Згадали, що в Попасній був проєкт при Центрі надання соціальних послуг «Інститут третього віку». Перша така зустріч у нас буде в Одесі. Не просто говорити про життя – будемо питати, що вони хочуть. Або, там, скандинавська ходьба, або допомогти навчитися користуватися смартфоном. Потім сказав, що є варіант підтримати фінансово людей похилого віку. Харченко каже: «Це не проєкт, але підтримую». Коли сюди їхав, вигадав таку історію… Думаю, це теж буде проєкт. У нас є можливість відправляти людей на відпочинок за кордон. Завтра проводжатимемо десять дітей до Сент-Етьєну. Я там нещодавно був, і мер міста Гаель Пердріо погодився підтримати нашу й Старобільську громади щодо оздоровлення по 10 дітей з кожної громади. Ще один проєкт – у Польщу поїдуть. Тільки від нас – троє дітей. Нема закордонних паспортів. Буде ще один проєкт «Крила майбутнього». Хочемо допомогти фінансово батькам неповнолітніх дітей отримати закордонні паспорти. Щоб наші діти також могли їхати за кордон.

- А раніше які були проєкти? – питаю.

- Я вважаю, що хаби – це теж проєкти. До речі, в нас є – і можна назвати це проєктом – з дітьми в нас займається фахівець. Територію навколо будинку ми обслуговуємо.

ДІТИ Й ВИНОГРАД

Із цим проєктом Микола Миколайович одразу й познайомив. У дворі будинку десятка півтора дітей під керівництвом молодої жінки грали в якусь дуже рухливу гру, жваво міняючи позиції під різнокольоровим тентом.

Олеся Лавренко ще в Попаснянському будинку дитячої та юнацької творчості керувала одним із гуртків.

- Коли почалася повномасштабна війна – приїхала в Черкаси. Тут живе знайомий мого батька. Він нас запросив, і завдяки йому ми тут опинилися. Тепер я працю на базі Попаснянського хабу.

- І хто кого знайшов? Ви – хаб, чи хаб вас? – допитуюся.

- Ми завжди підтримували одне одного, тому що ми – попасняни. І Микола Миколайович завжди приходив на допомогу, якщо комусь вона була потрібна. І коли після початку повномасштабної війни тут відкрили Будинок творчості, тоді мені запропонували вести гурток, на базі хабу. Приходять дітки – і переселенці, й місцеві. Усіх підтримуємо, всіх раді бачити.

Заступниця Миколи Ханатова Ірина Іваніцька, вона ж – керівниця черкаського хабу, звернула увагу гостя на стан прибудинкової території, так би мовити, «з тилу»:

- Те, в якому стані ми тримаємо цю територію, дуже тішить мешканців цього будинку. Частину викошуємо, дерева підбілюємо. Спочатку сусіди боялися – ми ж вантажі сюди фурами завозили. А тепер кажуть, що жалкуватимуть, якщо ми звідти поїдемо. Хороша комунікація з людьми. Ми їхніх дітей і на розважальні програми запрошуємо – даємо оголошення. На День захисту дітей, наприклад. Даємо їм пакунки з подарунками.

Її слова тут же підтвердили двоє жіночок, що сиділи на лавці біля під’їзду. Підійшли до них з Миколою Миколайовичем, він представився, запитав:

- Як вам живеться поруч із нашими?

Старша, Людмила Леонідівна, посміхнулася:

- Дуже добре. Дай Бог їм здоров’ячка. Завжди нас вітають, завжди запрошують. Допомагають. Ми дуже раді. Тут запросили діток, потім ми ще на стадіоні, на Семисотці (площа ім. 700-річчя Черкас, – ред.) – і хліб давали. На День козацтва. І куліш варили, пригощали людей…

Друга, Ірина Петрівна, радо погоджувалася. Повна ідилія. От тільки здивував вхід до сусіднього під’їзду. Його «перекреслив» доволі товстий стовбур винограду.

- А ось це наш склад, – повідомила Ірина Володимирівна, показуючи на двері під’їзду. – Нам заважав ось цей виноград. Ми спитали людей, чи можна його спиляти? Сказали: «Ні». І ми акуратненько носимо гуманітарну допомогу, переступаючи цей стовбур.

Як його переступають мешканці під’їзду, залишилось нез’ясованим.

А перший під’їзд будинку прикрашає табличка «Укриття». Його теж створили попасняни, а взамін отримали додаткове приміщення, в якому розмістились інші працівниці і, за білими дверима, – кабінет лікаря-терапевта. Він якраз повернувся звідкілясь. Звати його Андрієм Валентиновичем. Сказав, що приїхав із Сіверськодонецька. І пішов продовжувати прийом...

У першій кімнаті хабу, з якого починалося знайомство, Ірина Володимирівна показала спочатку на стенд, потім на теку зі світлинами військових.

- Це – наші військові. Ідей багато, місця мало. На стіні – загиблі, у книжці – ті, що воюють, і тільки за їхньою згодою. Хочемо книгу зробити, як закінчиться війна.

Тільки б не поповнювалась експозиція на тій стіні – і не поменшало світлин у теці.

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора