«єРобота» на Прикарпатті: бізнес працює і допомагає фронту
Укрінформ зібрав історії переселенців і ветеранів, які під час війни відкрили власну справу
Івано-Франківська область опинилась у трійці лідерів за результатами реалізації урядової програми «Власна справа». Цього року кошти на започаткування бізнесу отримали 78 жителів Прикарпаття, зокрема четверо переселенців. Найпопулярнішим у програмі став мікрогрант «єРобота». Його переможці зобов’язалися до кінця року створити в області більше ніж 160 робочих місць. Загалом в області мікрогрант вже отримали 630 підприємців, зокрема 18 ВПО. Завдяки цьому на ринку праці з’являться 1322 нових робочих місця.
Укрінформ спробував з’ясувати, як працює цей грант, наскільки складно відкрити бізнес під час війни і хто сьогодні підтримує фронт і економіку країни.
НЕ ЗОВСІМ ЛЕГКА ПРОМИСЛОВІСТЬ
Подружжя Ткачуків, Яна та Олександр, до лютого 2022 року жили на Київщині. У кожного була улюблена робота: Яна займалась 3D-дизайном, Олександр створював «розумні будинки». Чоловік був учасником бойових дій, воював на сході країни з 2014 року.
У перші дні повномасштабної війни обоє пішли на блокпост, щоб боронити столицю. Сина з бабусею відправили в Івано-Франківськ, де орендували невеличку кімнатку.
- Коли вже орків відбили від Києва, ми взялися за волонтерство. З-за кордону отримували від знайомих допомогу, гроші на автівки військовим, медикаменти... Тоді вирішили цим благодійникам якось віддячити. А що може бути кращим за українські вишиванки? Почали цікавитись, де їх придбати. Вибір був невеликий, і так ми прийшли до того, що можемо самі цим зайнятись, бо ж обоє залишились без роботи, – пригадує Яна.
Вона зізнається, що до цього ні в неї, ні в Олександра не було навичок шиття. Але наважились і розпочали нову справу з інтернет-магазину.
- Тоді в нас була ідея знайти людей, які вишивають вдома, щоб їх об’єднати з нашим магазином. Але не вдалося відшукати відповідну якість і швидкість пошиву, щоб задовольнити попит клієнтів, – розповідає Олександр.
Коли приїхали провідати сина в Івано-Франківськ, замислилися про власне виробництво. Оскільки своїх коштів було недостатньо, то вирішили скористатись державною програмою «єРобота».
- Коли я подавався на цей грант, то система постійно висвітлювала інформацію про більш як сотню моїх тезок – Олександрів Миколайовичів Ткачуків. У когось із них були несплачені аліменти, в когось інші борги, і це було досить кумедно, бо на той час боротися з цим було неможливо. Але Яні пощастило. У центрі зайнятості вона пройшла триденні курси, на яких навчилася писати відповідну заявку. До того ми вважали, що державний грант – це складно, довго і щось нереальне… А тут нашу заявку прийняли, в нас повірили, – розповідає Олександр.
Окрім цього гранту на 250 тис. грн, отримали допомогу ще й від Українського ветеранського фонду – 1 млн грн. Відтак молоде подружжя відкрило виробництво етноодягу.
- Потрібно розуміти, що кожен виріб у нас створюють п’ять різних машинок. А вартість однієї – близько 300 тис. грн. Якщо скористатись для цього побутовими машинками, то вони за 2–3 місяці згорають. То лише здається, що це легка промисловість, а насправді вона не така вже й легка, – усміхається Олександр.
Нині сімейний бізнес Ткачуків – це вісім робочих місць і сотня вишиванок на місяць. У планах – збільшити потужності втричі та перейти до трикотажного текстилю.
Але й на цьому виробники не зупинилися. Оскільки цей бізнес має свою сезонність: майже шість місяців роботи і стільки ж простою, – то в холодний період року Олександр Ткачук вирішив виробляти дрони.
Розповідають, спочатку закуповували їх для фронту за власні кошти. Пізніше знайшли фахівця, оплатили йому спеціальне навчання і почали складати «пташки» самотужки. Олександр зазначає, що собівартість зібраного дрона становить 200–300 грн, а основне фінансове навантаження – це деталі, які коштують досить дорого. До звичної конструкції, каже Олександр, часто ще додають антени, прилади нічного бачення та інші вдосконалення. Отже, на передову зі швейного ательє вже відправили вісім «бойових конструкцій».
- Безпілотники на кухні збирати не лише можна, але й потрібно. Тепер у відкритому доступі – багато відеоматеріалів, які навчають збирати, і є багато команд, що можуть тестувати дрони. Навіть великі виробництва часто починалися з «кухонних». Для цього потрібні лише бажання і паяльник. Якщо людина займається цим професійно, вона може за день зібрати 7–8 апаратів. Все залежить від налагодження процесу, – запевняє підприємець.
Він зауважив, що нині багато виробників дронів очікують на програми підтримки від Міноборони, щоби перейти на більш серйозні потужності. А поки що в родини Ткачуків вже є новий бізнес-план, а їхній внесок у перемогу – допомога військовим на суму понад 500 тис. грн.
«єРОБОТА» ДЛЯ ВЕТЕРАНА
Не припиняє допомагати військовим і Олександр Доронюк. Він родом із Кам’янець-Подільського, але майже усе свідоме життя прожив в Івано-Франківську, а тому вважає себе корінним франківцем. Із 2015 року воював на Сході України. Коли почалось повномасштабне вторгнення, відразу пішов добровольцем на передову. Брав участь у боях в Охтирці, Сумах, Харкові й Гуляйполі. Наприкінці 2022 року вимушений був демобілізуватись через стан здоров’я. Тоді й вирішив повернутися до організації бізнесу, який задумав ще до війни.
- У Рогатині в кума столярна справа – виготовляє щити з твердих порід деревини. Відповідно на виробництві залишається багато тирси. Її просто спалювали, і мені запропонували щось із неї виготовляти. Так виникла ідея придбати гранулятор, щоб тиснути паливні пелети, – розповідає Олександр.
Вже у процесі роботи він з’ясував, що тирси з одного столярного цеху вистачає лише на три повноцінні дні виробництва, а решту доводиться докуповувати. А оскільки тирса переважно є вологою, постало питання її механічного осушування. Тому, щойно демобілізувавшись, Олександр придбав барабанну сушарку.
- Склав гроші, почали працювати, але ефекту було мало, – пригадує військовий.
Щоби робити цю справу якісно і швидко, вкрай потрібна була аеродинамічна машина для сушіння. І Олександр написав бізнес-план та подався на грант «єРобота». Пригадує, складнощів не було. Тим паче, каже, у центрі зайнятості, де він став на облік після війни, допомогли з усіма документами.
Так у ветерана запрацювало виробництво паливних пелет.
- Пробуємо працювати ще й у напрямі наповнювачів для домашніх тварин, – додає він.
Щоби автоматизувати процес, спробував отримати ще один грант за програмою для підтримки військових. Так вдалося придбати фасувальну лінію. Нині на виробництві створені три робочі місця. Потужність – біля 20 т пелет на місяць. Майже 50% продукції орієнтовано на експорт. Утім, тепер бізнес відчуває труднощі через страйки на кордонах з Польщею.
Незважаючи на це, Олександр з побратимами, теж демобілізованими, не припиняють допомагати фронту. Щотижня вони вантажать машину й адресно везуть на передову все, що замовляють військові.
- Возимо і медицину, і буржуйки, лопати, кирки, цвяхи, інструменти, – перераховує Олександр. – А тепер ще й РЕБи просять бійці, і ми стараємось.
ТІЛЕСНА ТЕРАПІЯ НА ТЛІ ГІР
Діана та Володимир Бугрови з Дніпра приїхали з чотирма дітьми в курортне Яремче наприкінці січня 2022 року. Тоді вони всі мріяли про відпочинок в засніжених Карпатах і не очікували, що тут їх застане війна.
- На 2 березня ми взяли квитки додому, але так і не поїхали, – пригадує Діана Бугрова.
Щоби підтримати родину матеріально, вона взялася пропонувати послуги масажу, яким займалась протягом останніх п’яти років. Спочатку працювала без документів і звітності, але все змінило звернення Президента Зеленського про те, що в країні треба відновлювати економіку.
- Пам’ятаю, на мене це справило глибоке враження. Якраз собі думала, що варто вже легітимізувати те, що роблю, і я вирішила відкрити ФОП. Намагалася це зробити близько двох місяців, бо реєстри вперто не працювали. Насправді я тут всім тоді добряче набридла зі своєю наполегливістю, але відкрила реєстрацію і почала працювати офіційно, – усміхається Діана.
У перші місяці діти не дуже схвально ставились до рішення мами лишатися на Прикарпатті. Адже в Дніпрі були друзі, рідні... Чоловік Діани, Володимир, повернувся в Дніпро і з перших днів війни став волонтером-рятувальником. Під час обстрілів він евакуював людей та тварин з Бучі, Харкова, Лисичанська та Сєверодонецька. Нині возить ліки та продукти на Донеччину та Луганщину.
Тим часом жінка намагається розвивати свою справу в Яремчі, а тому, побачивши можливість на «єРобота», вирішила нею скористатись. Бізнес-план вже був напоготові.
- Грантова документація не була для мене складною, бо я вмію працювати з документами. Чи довго я чекала на рішення? Ні. За два місяці мені прийшла інформація про те, що я пройшла відбір і мене очікують на співбесіді у центрі зайнятості в Івано-Франківську. Ще за деякий час мені повідомили, що я отримаю грант, – говорить підприємиця.
За її словами, державна підтримка дала їй змогу реалізувати все, що було задумано. Найперше – придбати обладнання: апарати для боротьби зі зморшками, для корекції фігури та інші, що дали змогу суттєво збільшити кількість послуг. Нові меблі та гаджети стали в пригоді для відкриття «Школи масажу» – вона запрацювала як філія Центру масажних технологій, що діє в Дніпрі. Нині школа Діани Бугрової, яка називає себе майстром тілесних практик, підготувала 16 фахівців. Найкращим наставниця має намір запропонувати роботу у своєму кабінеті.
- Я планую, що надалі наш центр перетвориться на реабілітаційний, відновлювальний, а це – нові робочі місця, більше ідей та більше здорових людей. Адже лікувати руками можна майже все. Тут важливо, щоб люди на деякий час вийшли з кола «лікарня-аптека-аналізи» і повірили у тілесну терапію, – запевняє майстриня.
Нині у Діани Бугрової кілька сотень клієнтів. Щомісяця 10% заробітку вона віддає на допомогу фронту як донати. Військовим, які приходять до неї по допомогу, пропонує знижки. Щоправда, каже, зазвичай вони відмовляються.
- Військові для мене – це найбільш порядні і чесні люди, які розуміють, що таке підприємницька справа у час війни, – додає Діана Бугрова.
Вона зізнається, що часто втомлюється, але мальовничі Карпати знімають напругу. Каже, тут зрозуміла, що мегаполіс – не найкраще для неї місце. Маленькі хатинки, ліс та гори тепер стали для неї джерелом енергії. Тож повертатися до Дніпра родина не планує, лише навідуватися до батьків, за яких дуже переживає.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ – Яремче
Фото автора і з архівів підприємців