Як повернути життя туди, де все зруйнувала війна. Історія Благодатного

Репортаж

Мешканці зруйнованого обстрілами села на Миколаївщині попри все прагнуть повернутися до своїх осель

Благодатне – невелике село Первомайської громади в Миколаївській області. До війни в ньому проживало близько 350 людей. На початку повномасштабного вторгнення воно стало транзитним пунктом для російських загарбників, які намагалися взяти Миколаїв, та перебувало в так званій сірій зоні. Щодня благодатчани спостерігали колони військової техніки, які йшли в бік обласного центру. Уже із середини березня росіяни встановили блокпост на мосту через Інгульський канал на околицях села та почали «навідуватися» до місцевих. Приблизно з 20 березня 2022 року розпочалися прильоти по Благодатному: українські військові маневрували та намагалися відтіснити росіян від Миколаєва, тож загарбники гатили по їхніх позиціях, не зважаючи на те, що поряд живуть люди. На той час у селі перебувало понад тисячу осіб – утричі більше, ніж до війни, адже тоді в жителів міст панувала думка, що в селі нібито безпечніше.

У Благодатному не залишилося жодної цілої будівлі: зруйновано близько 180 об’єктів житлового фонду, дитячий садок, церкву та сільський клуб. Але з листопада 2022 року, після деокупації Херсона та відступу загарбників за Дніпро люди почали повертатися до своїх розбитих осель. Вони власноруч розбирають завали та витягають з-під уламків нерозірвані боєприпаси. Наразі в Благодатному живуть 26 осіб. Люди почали будувати нову долю на уламках старого життя.

Кореспонденти Укрінформу побували у зруйнованому селі та дізналися в місцевих, як це – втратити все та, ризикуючи власним життям, будувати майбутнє з нуля.

СЕЛО ГОРІЛО, НА ВУЛИЦЯХ ЛЕЖАЛИ ТІЛА

Наша мандрівка розпочалася з Миколаєва, де ми зустрілися із нашим провідником Дмитром Єлісеєнком. Хлопець народився та жив у Благодатному до початку повномасштабного вторгнення. Він втратив друзів, рідний дім, а тоді ще й частково зір. Коли Благодатне наприкінці листопада 2022 року відкрили на в’їзд, одним із перших повернувся в село задля допомоги тваринам, які там залишилися.

Дорога до Благодатного йде через сусіднє село Партизанське. Тут хотіли виділити ділянку землі та звести тимчасові будиночки для благодатчан. Але така ідея не задовольнила громадськість. По-перше, на запропонованій ділянці за радянських часів була свиноферма, тож ґрунт набрав у себе багато нечистот. По-друге, люди впевнені: у такий спосіб влада зніме з порядку денного відбудову їхнього Благодатного. Щоправда, дехто з благодатчан тимчасово таки оселився у Партизанському – у близьких чи друзів.

Згорілий урожай Михайла Зверишина в Благодатному

Заходимо в гості до фермера Михайла Зверишина, родича Дмитра. Чоловік живе в напівзруйнованому будинку сина. Його власний дім разом із сільськогосподарською технікою та зібраним урожаєм згоріли в Благодатному на початку війни. Чоловік дивом уцілів сам та допоміг евакуюватися з-під обстрілів сусідам. Михайло не стримує сліз, коли згадує початок великої війни.

Будинок сина Зверишина в Партизанському

- Спочатку нам було просто страшно. В Благодатному ми збиралися по 2–3 сім’ї в хаті, так і жили. Нам думалося, що от-от все закінчиться, ну не може таке жахіття тривати довгий час, от-от світ відреагує та поставить Росію на місце. Наше село не чіпали, танки йшли на Миколаїв. Потім загарбники поставили пропускний пункт на мосту через Інгульський канал, через нього пропускали не всіх. Кого з якихось причин вважали підозрілим, розвертали. А випускали із села лише за перепусткою: наприклад, поїхати до сина у Партизанське я міг на 3 години і не більше. Також росіяни заходили в село, лякали місцевих.

А коли наші вже почали давати відсіч та намагалися відтіснити росіян, почалося пекло. Село буквально горіло. Я бачив, як на вулицях лежать тіла загиблих військових. І наших, і росіян. Я бачив, як снарядом на шматки розриває мого друга. Ми два тижні жили в підвалі, чекали, що буде евакуація. Але її не було. Тоді після чергового нещадного обстрілу я не витримав, схопив жінку, сусідів – набив повну машину людей та повіз із села. В чому були вдягнені, так і тікали. Машину дорогою обстріляли, але, на щастя, ми вижили, – розказує пан Михайло.

Чоловік 50 років займався фермерством. Він пройшов шлях від простого тракториста до очільника двох господарств, «Валентина» та «Ірина» – це понад 1,5 тис. га землі за Благодатним. Тепер разом із родиною він сіє ячмінь і соняшник на синовій землі біля Партизанського.

- Було два комбайни, обидва постраждали. Для ремонту більш вцілілого залізли в борги. Було 6 тракторів МТЗ, лишилося два. Згоріло 200 тонн пшениці, 250 тонн соняшника. В мене техніки згоріло на 2,5 млн доларів! А спробуй тепер піднятися…. Ми в таких страшних боргах, ви навіть не уявляєте. Тепер працюємо тільки вдвох із сином, не маємо чим платити робітникам. Он, зібрали перші 50 тонн ячменю цьогорічного, а продати не можемо. Чекаємо, що ціна хоч трошки підросте, щоб вийти в нуль. Не кажу вже про прибуток, – продовжує розповідь фермер.

Цьогорічний врожай ячменю Михайла Зверишина. З полів Партизанського

ПРАЦЮВАТИ СТРАШНО, А ПОКИНУТИ НЕ МОЖНА

Питаю господаря, чи не страшно виходити в поля, адже розмінування там не проводили. А як можна все покинути? Це ж моє життя! Так, страшно. Нам у ДСНС повідомили, що ці поля біля Партизанського не замінували росіяни, адже село не було в окупації. Запропонували самостійно обходити поля та шукати там вибухівку. Якщо знайдемо, викликати саперів. Ми так і робили. На виклик реагували досить швидко, приїжджали, забирали ту ракету чи що там стирчало в землі. Але одного дня сталося лихо. Під час робіт у полі на тракторі на міні підірвався мій родич Дмитро. Він вижив, але отримав тяжкі травми очей, – каже пан Михайло й киває у бік нашого провідника.

Сам Дмитро стоїть біля уламків трактора, у якому підірвався в березні 2023 року під час посівної.

Дмитро Єлісеєнко

Далі Зверишин розповідає, що мріє повернутися в рідне Благодатне та відбудувати свій дім. Каже, що на недавніх зборах жителів села з представниками влади благодатчани відстояли свою домівку та поки що чекають на зведення тимчасових будиночків-прибудов малої площі.

- Якщо тут, у Партизанському, сільрада надає будівельні матеріали для ремонту, то в Благодатному нема що ремонтувати. Майже в усіх будинках не залишилося навіть стін. На що чіпляти той шифер? Хотіли просто завалити наше село, перенести сюди на свиноферму. А тут у почві з метр гною! Ми не дамо цього зробити! Люди обурилися, і нам пообіцяли, що побудують тимчасові прибудови 8 на 4 метри з піноблоків. Будемо в них жити та потрошку відбудовувати свої оселі, – каже Михайло Зверишин.

Михайло Зверишин

Допиваємо каву, якою нас пригостив господар, та збираємося рушати до Благодатного. Дмитро жартує, що поп’ємо кави і в нього в гостях. Жарт гіркий: від хати хлопця майже нічого не залишилося…

Уже сідали в машину, коли до нас підійшла «делегація» з жителів Партизанського. Увагу людей привернув напис «Преса» на автівці. Кожен хоче бути почутим, розказати свою страшну історію та попросити про хоч якусь допомогу. Усі історії різні, але пронизані єдиним болем пережитих жахіть війни. Кожен просить – допоможіть відновити будинок.

УСЕ ВІДБУДУЄМО, ЛИШЕ ДОПОМОЖІТЬ

Пані Вікторія разом із 3-річним сином Іванком повернулася до Партизанського у квітні 2023 року. Жінка каже, що їхній родині пощастило, адже в розбитому будинку вціліли стіни, тож він підлягає ремонтові. За словами Вікторії, у село приїжджають волонтери та привозять будматеріали. Зокрема, балки та шифер.

Вікторія

- Нам привезли шифер. Але ми не знаємо, що далі робити. Матеріал є, а перекрити дах не маємо змоги. Бо прибити одну шиферину коштує 200 грн, на наш дах треба майже 20 тис. грн. Доводиться жити ось у «вагончику» (так жінка називає намет, який їм надала сільрада на пів року, – авт.) у городі, – каже пані Вікторія.

Будиночок Вікторії та Іванка

У тимчасовому будиночку люто спекотно. Дихати там майже неможливо. За словами жінки, у сонячні літні дні температура всередині сягає 37 градусів. У квітні ж, каже Вікторія, навпаки – замерзали.

Маленький Іванко трохи побоюється незнайомих людей та тікає у великий будинок. Ідемо слідом за хлопчиком. У домі господарі вже прибрали. Від оселі залишилися тільки стіни.

Іванко

- Ви б бачили, яка ця хата була, коли ми повернулися у квітні… Приїхали якраз перед Пасхою, у Чистий четвер. А тут все мокре, все тече…Тут завали були на мій зріст! Все самі розбирали… Як я плакала, коли це побачила, три дні на пігулках сиділа! Жили спочатку в сараї, а потім цей тимчасовий будиночок дали, – розповідає Вікторія.

За словами жінки, вона взагалі не хотіла лишати село, навіть коли поблизу точилися жорстокі бої. Разом із сином евакуювалися до Одеси тільки 30 березня 2022 року.

- Сиділи в підвалі в сусіда. З нами були ще моя бабуся та дядько. Але 30 березня сусід загинув від обстрілу. Тоді вже дядько мене примусив виїхати. Малий дуже важко переносив обстріли. Тепер вже тихо, але він до нестями боїться сигналу повітряної тривоги. Коли ми повернулися, він був тут єдиною дитиною, а тепер вже їх із двадцять буде. Знаєте, як повернулися, було так страшно! Думаєш, Матінко Божа, стане раптом погано, впадеш – ніхто й не побачить. Людей же взагалі не було! Влітку почали повертатися… У нас і магазин навіть тепер в селі працює. І медпункт є. Потроху оживає село. А що нам залишається? По Європах їздити? Ні. Наш дім тут. Війна закінчиться, все відбудуємо. Ми люди роботящі, не боїмося труднощів, – розказує Вікторія.

Подвір'я Вікторії та Іванка

Вже в автівці кажу, що важко уявити, як люди наважуються жити в таких умовах. На це наш «гід» Дмитро всміхається та радить почекати з пів години: «Це квіточки. Подивишся, що в Благодатному».

МОГИЛИ, РУЇНИ ТА МІНИ

На околиці Благодатного бачимо могилу військового. Дмитро каже, що місцеві самі ховали воїнів ЗСУ біля села.

Загиблих односельчан ми ховали прямо в селі. Під абрикоскою, під яблунькою… Щоб родичі потім могли ексгумувати рештки та перепоховати належним чином. А військових – за селом, – пояснив чоловік.

Дмитро попросив нас зупинитися на хвилину та підійшов до могили – покласти яблуко. Каже – така в них традиція. Схиливши голову, чоловік подякував полеглому військовому за своє життя.

Зруйнований ангар Михайла Зверишина в Благодатному

Перший будинок, який нас зустрів у Благодатному, належить фермеру Михайлові Зверишину, з яким ми щойно спілкувались у Партизанському. Заходимо на город – навкруги бур’ян у людський зріст, уламки будматеріалів та особисті речі господарів. Ідемо на задній двір, де в фермера були зерносховище та ангар із сільськогосподарською технікою. Дмитро суворо наголошує, що йти треба крок у крок за ним, адже під завалами може бути нерозірвана вибухівка. Під ногами хрустять чорні камінчики; придивляємося і розуміємо, що крокуємо по згорілому зернові… Дійсно, у пана Михайла знищено все, що він наживав пів століття. Від будинку не залишилося й каменя на камені, техніка – понівечена вщент.

Далі вже пішки йдемо на «екскурсію» селом. З розбитого асфальту досі стирчать хвости від снарядів. За словами Дмитра, більшість таких «сюрпризів» уже прибрали власноруч місцеві, які почали повертатися до села наприкінці листопада минулого року.

Першими «робінзонами» стали двоє чоловіків. Іншого житла вони не мали, тож вирішили вертатися на руїни власних домівок. Наглядали за залишками техніки аграріїв, які до війни обробляли поля біля села, а власники техніки привозили їм їжу. Навесні 2023 року до Благодатного повернулися близько 40 жителів.

Найтяжче, каже Дмитро, відсутність будь-якої допомоги від місцевої влади.

- Приїжджали представники ОТГ, пофотографувалися на фоні руїн та поїхали. У хатах нема навіть стін, там нічого неможливо відновити. Шифер та балки, які привозять в інші села, нам не допоможуть. Село знищене на 100 відсотків. Мені дуже прикро, коли я бачу по телевізору сюжети про відновлення Бучі та Ірпеня. Там жило багато заможних людей, вони можуть і самі про себе подбати. А ми – ні. Зрозумійте, я радий за те, що людям допомагають, але ми також люди й теж потребуємо допомоги, – каже Дмитро.

Проходимо повз автобусну зупинку. Залізна конструкція тепер схожа на друшляк – на стінах та стелі безліч отворів від куль. До війни з цієї зупинки транспорт забирав дітей до школи у сусідньому селі. У самому ж Благодатному була лише початкова школа, вона ділила будівлю з дитячим садочком.

У цей зруйнований заклад ми теж вирішили заглянути. Без даху, з частково поваленими стінами та уламками дорогих меблів – так тепер виглядає місце, де вчили малечу. З новенької шведської стінки в колишньому спортзалі ще звисає канат. У стіні навпроти – величезна діра. У музичній кімнаті на підлозі посеред сміття лежить папка з дисками – на них записані класична музика та казки. Проходимо далі до спальні та бачимо на підлозі кімнатні ваги. Дмитро голосно попереджає: «Не ставайте на них! Це може бути прихована вибухівка, чого тут тільки росіяни нам не залишили». Виходимо з приміщення школи дуже обережно, адже розуміємо, що тепер наш провідник не жартує.

Ідемо вулицями розбитого села. Попри те, що це не перша наша «експедиція» у прифронтові громади, з жахом дивимося на масштаби руйнувань, такого ми ще не бачили.

- Дмитре, як же люди тут живуть? – питаю.

ХОЧ БИ ДВІ КІМНАТКИ, ЩОБ БУЛО ДЕ ДО СМЕРТІ ДОЖИТИ

Дмитро веде нас до будинку своєї тітки Світлани. Разом із чоловіком Олександром вона намагається привести до ладу свій дім. Удень подружжя розбирає завали в будинку та на прилеглій території. Ночують пенсіонери в машині. Біля забору бачимо покладені у рядочок снаряди – це сьогоднішні «знахідки».

Світлана

- Я прибирала завали біля курника. Підняла двері. А там лежить така куколка! В мене руки, ноги як затрусилися! Кажу, Сашко, рятуй! А він мені відповідає, мовляв, наробила репету, нічого там такого страшного, – показує жінка.

Олександр хвалиться, що «для преси» може ще раз пронести снаряд у руках. Для гарного кадру. Але чи не розірветься небезпечний предмет – він не знає. Тож у два голоси відмовляємо відчайдуха від такої забави.

- Самі розбираємо завали. Чого нам чекати? Восьмий місяць як звільнили село – і ніхто ніде нічого не робить. Не розміновують! Нам староста села сказав, що на розмінування нашого села потрібно 5–6 років, а доти нічого робити тут не будуть. Обіцяли нам відбудову за європейськими стандартами, та все заглохло. Нам би хоч дві кімнатки тут побудували! Ми пенсіонери, ми самі не зможемо цього зробити. Дві кімнатки і все. Щоб було де до смерті дожити – нам багато не треба! На Партизанському хоч будматеріали дають. Але там легше, там накрити можна дах. А у нас нема що накривати. В нас все згоріло. Ні миски, ні ложки не залишилося. Це фермерське село! Ми не дамо його знищити. Нам тимчасово запропонували їхати до Партизанського. Але ми не хочемо туди. Подавали заявку на відновлення житла. Заповнили акт на зруйноване майно. Тепер комісія має робить оцінку, наскільки постраждав будинок. Але коли вона прибуде, та комісія? У багатьох в селі будинки взагалі без документів, то їм, скоріш за все, нічого й не компенсують, – розказує пані Світлана.

Вони з чоловіком залишили село в перші дні квітня 2022 року. Жінка хворіє на астму, коли закінчилися запаси ліків – вимушена була їхати.

- Росіяни стояли під мостом на околицях. Тут було страхіття. О шостій ранку починалися обстріли – це було як "з добрим утром". О 12-й ночі – це як на добраніч. Я о 4-й ранку вставала, доїла корів, щоб встигнути до обстрілу. Майже весь час сиділи у підвалі, нас було 8 чоловік. І з нами був племінник, йому 10 років. Одного разу до нас прибіг український військовий і сказав закриватися, бо в село зайшли росіяни. Ми сховалися та сиділи тихо. Почули, як під’їжджає танк, потім відкрилися двері у погріб і «орки» кинули кирпичину. «Ловіть, граната!» Ми як почали кричати: випустіть, тут діти! Тоді один руський спустився до підвалу та спитав, чи є з нами військові. Потім усіх нас вигнали на вулицю та почався допит. Питали, де ховаються «націоналісти». Нічого не дізнавшись, відпустили назад до погребу. А потім всю ніч був обстріл, ми сиділи з іконами та молилися. Коли зранку піднялися на двір – хати вже не було, – згадує одну з останніх ночей в селі жінка.

В цей підвал росіяни кинули гранату та вчинили допит Світлані та Олександру

Повернулися у Благодатне Світлана з Олександром у квітні 2023 року. Від сільради вони отримали на двох одне розкладне ліжко. Подружжя жартує, що, мабуть, спати тепер їм по черзі.

- Гуманітарку теж не можемо отримати, таке враження, що милостиню просимо. Кажуть, реєструйтеся через фейсбук. А я пенсіонерка, я не розумію, як це робити! Хіба не можна просто подзвонити та сказати, куди та коли підійти? У нас згоріло все, ні чашки, ні ложки не залишилося, а купить не можемо. У Сашка пенсія 2,5 тис., а я взагалі не получаю, бо не вистачило стажу. Ми все життя ні в кого нічого не просили та розраховували лише на себе. А тепер не знаємо, на що сподіватися, – бідкається жінка.

Доки ми розмовляємо, наш провідник Дмитро розсипає біля будинків сухий корм для тварин. Бо якщо про людей ніхто не дбає, то що казати за чотирилапих?

Прощаємося з родичами Дмитра та йдемо далі, до його будинку. Хлопець вчергове прихопив з собою переноску – не полишає надії знайти свою кішку, яку не зміг забрати в день, коли виїжджав із села.

- Пишіть про нас, щоб не забували. Кинули напризволяще нас. Допоможіть, – чуємо навздогін слова пані Світлани.

ГОРА УЛАМКІВ І ОПУДАЛО ЯК ІМІТАЦІЯ ЖИТТЯ

Дорогою до будинку Дмитра ми завертаємо у ще один двір. Тут похований сусід хлопця Віктор. Могилка накрита шифером, на ній встановлено саморобний хрест. Родичів у загиблого не було, тож ексгумацією останків для цивільного поховання ніхто не переймається. На його могилу Дмитро також кладе яблуко.

Подвір'я дядька Віті, який загинув біля підвалу

- Він переховувався тут із іншими сусідами. До них прийшли українські військові, щоб допомогти евакуюватися. Дядя Вітя допомагав їм переносити до машини стареньку бабусю, а коли повернувся за дідусем, поруч із ним розірвався снаряд. Тут він і помер. На цьому місці його й поховали. Хороший був дядько, – розказує з жалем Дмитро.

Могила дядька Віті

Через двір від хати загиблого – будинок Дмитра. Від нього залишилася лише гора уламків. У палісаднику теж бачимо «виставку» снарядів. Дмитро розповідає: цей –  від «Граду», а ось цей –  від РСЗВ 80 мм.

Біля входу в підвал хлопець установив саморобне опудало, каже, якась імітація життя.

- Я повернувся до села один із перших. Я був тут, бачив руїни будинку, де народився й виріс. Але все, як уві сні. На щастя, на моєму шоломі була обладнана камера, тож я згодом передивився відео й усвідомив побачене повною мірою. Я бачив багато чужого горя, але коли це твоє, то не передати словами, – каже Дмитро.

Перспектива відновлення його будинку також туманна. Хата належала покійному батькові, та документи вчасно не встигли переоформити.

- Не знаю, чи можемо ми з мамою на щось розраховувати, – із сумом каже Дмитро.

НА ВІДБУДОВУ ПОТРІБНО НАЙМЕНШЕ П’ЯТЬ РОКІВ

Шоковані побаченим та почутим, ми зв’язалися з Максимом Короваєм, очільником військової адміністрації Первомайської громади, до якої входить Благодатне. Попросили посадовця пояснити, чи дійсно селянам пропонують переїхати на територію колишніх свинарників, чи проводять розмінування села та що насправді чекає на Благодатне – остаточне знищення чи відбудова за європейськими стандартами?

За словами Коровая, роботи з розмінування села проводять з кінця листопада 2022 року.

- Працюють розрахунки саперів, проводять гуманітарне розмінування. Норвезька народна допомога, зокрема «HALO Trust», наше місцеве й обласне управління ДСНС, підрозділи з інших областей – усі працюють та розміновують. Спочатку розміновували дороги, потім, після подання заявок від людей – об’єкти житлового фонду та присадибні ділянки. Знайшли люди снаряд на городі чи в полі – подають заявку на розмінування. Виїжджає бригада, вибухівку забирають чи знешкоджують на місці, – повідомив начальник Первомайської військової адміністрації.

Поки що в село повернулися вже 26 людей, а до зими, за словами посадовця, планують повернутися ще 50

- На сьогодні ми як військова адміністрація заручилися підтримкою ОВА та робимо все можливе, щоб пришвидшити розмінування Благодатного, до зими побудувати людям тимчасові житлові приміщення 8 на 4 метри та облаштувати їх буржуйками. Людям надамо теплі речі, ліжка або розкладачки, матраци та ковдри, – розказав Коровай.

Щодо пропозиції облаштувати тимчасові будинки для благодатчан на території колишніх ферм у Партизанському очільник адміністрації пояснив, що ґрунт на відведеній для будиночків ділянці перевіряють.

- Жоден посадовець, жоден очільник будь-якої ланки не візьме на себе такі зобов'язання і не зведе будинки, так би мовити, на цвинтарі. Тому тепер ми проводимо геодезію, геологію. Наші партнери займаються цим проєктом. Звісно, що будемо брати проби ґрунту. Якщо він не відповідатиме вимогам і там буде хоч мінімальний ризик для життя і здоров'я людей, то, звісно, ніхто нікого не змушуватиме переселятися, – наголосив Коровай.

Посадовець також додав, що основною причиною, через яку люди не хочуть переїжджати до Партизанського, є те, що більшість з них – фермери та мають в оренді паї землі у Благодатному.

- Тому я прекрасно розумію, чому йде саме під таким кутом зору їх позиція та чому вони нарікають на військову адміністрацію, – зауважив Максим Коровай.

Щодо зникнення села запевняє: цього не станеться. За його словами, тепер проєкт відбудови села обговорюють з обласною військовою адміністрацією та міжнародними благодійними організаціями.

- Моє основне завдання – зберегти 11 населених пунктів в окрузі. Жодних планів на руйнацію села у мене немає, бо я сам звідти родом. Звісно, не вдасться зберегти Благодатне в такому вигляді, в якому воно було до війни. Але хочемо максимально повернути туди і людей, і місцевий бізнес, і фермерів. Але на це потрібен час. Як мінімум, на це знадобиться 5 років, – розповів посадовець.

Наостанок зауважимо, що більшість жителів Благодатного – пенсіонери. І «мінімум 5 років» у них просто може не бути. Водночас розуміємо, що тепер лінія фронту проходить досить близько від Благодатного і про повну відбудову говорити зарано.

Ганна Бодрова, Одеса
Фото Ніни Ляшонок

Матеріал написаний за підтримки ГО «Інститут масової інформації», що реалізує проєкт «Підтримка активних громадян під тиском в Україні» за фінансового сприяння Європейського Союзу