Кропивницька «Баба Єлька» – експедиція додому

За час свого існування етнопроєкт повернув з небуття близько 1000 пісень, понад 200 рецептів, старовинний одяг та величезний пласт традицій

Кіровоградщина – область України, яка асоціюється з сільським господарством, першим професійним українським театром, урановими шахтами – чим завгодно, але не зі скарбами української культури та традицій. Якщо поставити запитання щодо традиційного одягу, страв, обрядів і звичаїв жителів регіону, то мало оригінального та ексклюзивного спадає на думку. Ціла область у центрі України – ніби біла пляма. Але ж ми розуміємо, що у нашого народу є велична історія та глибокі традиції у будь-якому куточку країни. Та сама ідентичність, яку руйнували десятиріччями та сторіччями, яку намагаються і зараз знищити росіяни.

Тому «білі плями» з'являються не від другорядності нашого народу, як довгі роки намагаються представити це російські пропагандисти, а як наслідок трагічних подій впродовж значних періодів історії. Дослідженням цих процесів та пошуками підтверджень тому, що Кіровоградщина самобутня й багата скарбами національних традицій, і зайнялася «Баба Єлька» – колектив однодумців з Кропивницького.

У поле їхнього зору потрапляє усе, що стосується нашої історії та культури – свідчення про Голодомор, Другу світову війну, розкуркулення та колективізацію, пісні, танці, одяг, приказки та примовки, традиції й обряди, вірування й забобони, рецепти страв та засоби народного лікування.

Але найважливішою частиною роботи колективу є не лише науково-етнографічна діяльність, а й популяризація всього, що знаходиться та записується в етноекспедиціях. Тепер кожен у Кропивницькому може приміряти керсетку, спробувати салат «теліжка» та станцювати падеспанець. А жителі інших областей чи країн можуть передивитися матеріали з кожної експедиції, замовити книжку рецептів «Смачна Кропивниччина», одяг за зразками народного чи хустку з вибійкою.

ЯК З’ЯВИЛАСЯ «БАБА ЄЛЬКА»

Історія проєкту розпочалась у 2018 році – одночасно закономірно й випадково. Інна Тільнова та Світлана Буланова (співзасновниці «Баби Єльки») зустрілися під час косметологічних процедур у кабінеті Світлани. Дівчачі балачки швидко перейшли на тему рідного – і Світлана, й Інна родом з Маловисківського району, обидві жили у своїх бабусь, які співали традиційних пісень, тож одразу знайшлося багато спільного.

Інна Тільнова розповідає: «У Світлани й у мене бабусі були носіями такої народної мудрості, й ми обидві шкодували, що не встигли від них нічого записати. Я, як журналістка, носила в собі ідею створити медіапродукт, який би був просвітницьким і відрізняв би медіа, яке я очолюю, від інших, щоб конкурував контентом, але разом із тим то було б цікаво й мені. А Світлана поділилася зі мною своїм бажанням поїхати й записати ту пісню, яку співала її бабуся. Я запропонувала поїхати.

Крім того, у нас ще була мета працювати над популяризацією цієї пісні, та інших, тому що ми бачили, що у нас в Кропивницькому засилля шароварщини, і коли говорять про українську традицію, то переважно асоціація виникає з чимось схожим на «Лісапетний батальйон» чи Вєрку Сердючку. І так ми вирішили, що їдемо в першу експедицію – у Розсохуватку”.

Інна шукала пісню своєї баби Соні, бо пам’ятала, коли та вже була хвора з інсультом, лежача, вона брала її руку в свою і казала: «Пливи, пливи, моя квітко, аж до мого роду, ой зірву я з рози квітку, покладу на воду, пливи, пливи, моя квітко, аж до мого роду».

“Це були всі слова, які я пам'ятала, хоча перед тим, коли я була малою, баби співали, й до моєї бабусі приходили подружки. Я затикала вуха, бо мені дуже було голосно, сиділа там на печі, на лежанці й чекала, поки вони припинять співати. Пісню ми потім декілька разів знаходили. Пам'ятаю, точно, мурахи були по тілу, коли ми були в Петроострові й цю пісню чули, у мене були сльози на очах. Пізніше я вже спокійніше до цього почала ставитися», – розповідає Інна Тільнова.

Таким чином, перша експедиція була у село Розсохуватку Маловисківського району, звідти родом та сама баба Єлька – Олена Рибалкіна, це рідне село Світлани Буланової, онучки баби Єльки.

У першій експедиції взяли участь Світлана Буланова, Інна Тільнова, Вікторія Семененко й Артем Луценко – як фотограф. Вікторія Семененко на той момент стала третьою учасницею проєкту, але згодом трохи відмежувалась через те, що вона письменниця й займається своїм авторським проєктом. Тож колега Інни Тільнової – журналістка Світлана Листюк відтоді стала третьою «бабою Єлькою».

РЕАЛЬНА БАБА ЄЛЬКА – ІМ’Я ТА ДУША ПРОЄКТУ

Бабою Єлькою «призначили» саме бабусю Світлани Буланової Олену (Єльку) Рибалкіну, – тобто назвали її іменем проєкт. Інна Тільнова говорить, що так сталося, бо без Світлани та її бабусі не було б цього проєкту.

«Я могла б вигадати щось культурно-просвітницьке, але для мене важлива ідея і глибина, – говорить Інна. – «Баба Єлька» тому, що Світлана – центр усього. Хоча я й голова нашої громадської організації, але центром вважаю таки Світлану за її енергію, їй також передався і голос баби Єльки, вона постійно говорить її фразами, такими якимись смішними або дуже влучними приспівками, примовками, вона перейняла традицію своєї бабусі як наче під копірку і це все дуже природно, бо вона жила у цьому середовищі. Прикладом, у мене від моєї бабусі такого не було.

Плюс Єлька – це ніби щось екзотичне, цікаве і воно часто від Світлани звучало. Я пам'ятаю, коли ми думали, як назвати проєкт, це так вистрілило: «Давайте баба Єлька». Потім нас критикували, нібито «баба» – це так грубо, але насправді якщо поспілкуватися з людьми в селі, якщо пригадати, як ми говорили про своїх бабів, то так і говорили. Я казала «баба Соня». Але це не значить, що вона якась там крива, зла, чорна. Ні, це одне слово, це така лексикалізована сполука «БабаСоня» – одним словом з великої літери».

ЯК «БАБА ЄЛЬКА» ЗАСПІВАЛА

Кількість експедицій на момент написання тексту (червень 2023-го) сягнула цифри 91, це було 101 село. Буває так, що команда їде в одну експедицію, але це одразу декілька сусідніх сіл. Інколи колектив сам підшукує цікаві приводи для експедицій, а інколи «Бабу Єльку» розшукують небайдужі до традицій та збереження спадщини люди з сіл. Про експедицію зазвичай домовляються з кимось із місцевих жителів, хто може бути «агентом» – прикладом, зі старостою села, завідувачем клубу, бібліотекарем.

Ніколи наперед не відомо напевно, що вдасться привезти з експедиції – пісні, рецепти, фото орнаментів, старих хат, печей, спогади про Голодомор чи, навпаки, веселі примовки, колискові тощо. Інколи вдається зібрати саме те, за чим їхали, інколи – це зовсім інше, часто набагато цікавіше та цінніше.

Але головне в експедиціях – не лише провести дослідницьку та наукову роботу (прикладом, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Рильського НАН України отримав від проєкту близько 1000 пісень, які опрацювали, розшифрували та транскрибували. Наукову роботу з ними продовжує етномузиколог Людмила Єфремова), а й передати далі – кожному українцю. Ті ж пісні можна як почути у соцмережах на сторінках «Баби Єльки» у виконанні тих самих бабусь, так і опанувати самостійно. Для цього Світлана Буланова разом з охочими створила гурт «Дувай-ва». Його учасники – переважно пересічні кропивничани без музичної освіти; вони як вивчають та виконують старовинні пісні, так і під час виступів пропонують присутнім виконати їх разом. Переконують та показують своїм прикладом, що це абсолютно реально – адже бабусі у селах теж переважно співали просто від душі, без спеціальної освіти.

МРІЇ «БАБИ ЄЛЬКИ», ЯКІ ЗДІЙСНИЛИСЯ

Але не лише пісні стала співати для людей «Баба Єлька». За роки існування проєкт розширився та має кілька сталих напрямків роботи. «Баба Єлька – це спосіб нашого життя, – говорить Інна Тільнова. – Навіть сімейні справи, починаючи від сніданку і завершуючи тим, що будеш одягати та яку пісню співатимеш дитині. Вона увійшла в наше життя. Вирішили показувати людям, що в такому стилі можна жити, не одразу – десь на 4-5 рік існування «Баби Єльки». Просто на той момент ми вже зібрали такий масив інформації, яку б могли передати широким колам. Річ у тім, що я переконана: люди роблять те, що їм хочеться. І ми робили проєкт у першу чергу для себе, для своїх дітей. От знову ж: я шукала пісню баби своєї… Потім мені було цікаво, що вдягали мої бабусі, я в експедиції у Кам’янці, в Коробчиному питала старожилів, які знали мою прабабу, а чи носила вона сорочку, а чи була в керсетці, а що співала.

У мене є дисертація. Я бачила наукове життя і знаю, який у сухому залишку коефіцієнт усіх цих досліджень. Можна написати прекрасну роботу – і покласти її в шухляду. Нам говорили в Обласному центрі народної творчості, що є записи, зокрема й експедиційні, на касетах. І вони лежать у методичному кабінеті там десь у ящику. Хто їх бачить? Де вони є? Їх треба показувати. Саме тому ми й поїхали, і показуємо та одразу все викладаємо у соцмережі. Мільйони переглядів часто набирають ті наші баби. Ми тільки зараз в експедиціях дізнаємося про величезний пласт традицій, який був захований від нас. Ким? Звинувачувати департаменти культури? Мабуть, не треба. Треба себе звинувачувати, бо ти не знайшов того. Але я й розумію людей, які хочуть зараз знаходити інформацію на рівні кліка мишки. Тобто щоб це було максимально спрощено. І це має стратегічне значення. Тому що зараз війна, і поки там воюють за землю, ми тут – за пісню, за мову, за рецепт борщу».

Інна розповідає, що спочатку і не планували нічого конкретного з того, що вже вдалося реалізувати. На одному із заходів як мрію написали на рожевому папері «Ресторан «Баба Єлька». А за п’ять років у Кропивницькому з’явилася кнайпа, у якій подають страви за рецептами, записаними в експедиціях. Цьому передувало видання книжки з рецептами «Смачна Кропивниччина». Це видання стало своєрідним підсумком фольклорно-етнографічних експедицій команди протягом 2018-2021 років. У книжці зібрали записи рецептів страв жителів сіл Кіровоградщини, які найкраще оповідають про повсякденні локальні кулінарні практики XX століття. Збірка містить понад двісті рецептів, багато з яких опублікували мовою першоджерела – тобто з усіма говірками, примовками, діалектами.

ПОЛЬКА, ПАДЕСПАНЕЦЬ, КРАКОВ’ЯК

Ще один напрям роботи – хореографічний. Школу традиційних танців команда «Баби Єльки» започаткувала у липні 2021 року. Тоді у Кропивницькому біля приміщення Етнолабораторії «Баба Єлька» вперше влаштували майстер-клас із вивчення народних танців. Цим напрямком роботи у колективі займається Наталка Ковальчук. Вона вивчає сама та тепер навчає інших старовинних танців. Краков’як, полька, карапет, гречаники, місяць, падеспанець – ці та інші танці знайомі жителям всієї країни, але Наталка разом з іншими «єльками» досліджує саме характерні місцеві хореографічні нюанси та, знову ж, передає їх іншим. Зараз, під час війни, такі уроки націлені ще й на благодійність, як і співи: колектив «Баби Єльки» активно допомагає українському війську. Танці влаштовують найчастіше просто неба у Кропивницькому, доєднатися до таких заходів можуть всі охочі.

«БАБА ЄЛЬКА» – МОДНИЦЯ

Наші предки не лише вміли виливати своє горе у тужливих піснях або веселитися у святкових танцях, а й шляхетно та естетично виглядали. До встановлення влади «совєтів» навіть прості селяни мали гарно кроєні юпки, керсетки, вишиті сорочки та інший одяг. Тож команда «Єльки» спочатку просто не могла не висвітлювати цю частину побуту нашого народу, а згодом перетворила свої дослідження на окремий напрям – «Баба Єлька. Мода».

«Ідея створити колекцію одягу з’явилася у нас давно, – говорить Інна Тільнова. – Мабуть, тоді, коли й про «Смачну Кропивниччину», і про музей, але одна справа мріяти, інша – робити. Оскільки ми не майстрині з пошиття одягу, то шукали, придивлялися до людей, які б могли бути нашими партнерами. І 18 травня 2022 року до нас в Етнолабораторію зайшла Аліка (це псевдонім нашої майстрині, з якою ми співпрацюємо). Вона запитала, чи не потрібна нам кравчиня. Так почалася наша співпраця. Першою річчю, яку ми пошили, була юпка – верхній жіночий одяг з довгими рукавами та складками позаду, вона пошита за зразком юпки, яку приніс того ж дня Дмитро Васильєв, кропивничанин, бабуся його успадкувала ці речі від своєї свекрухи з Полтавщини. Ми пошили цю річ, бо не мали зразків подібних речей з Кіровоградщини, настільки старовинних, а оскільки його бабуся жила на Кіровоградщині, то ми вирішили, що це буде логічно, тим паче ми належимо до одного етнографічного регіону».

Паралельно команда досліджувала традиційний одяг. Під час експедицій завжди бабусь просили описати одяг, у якому ходили їхні батьки, мами, бабусі, прабабусі, і таким чином сформували образ українця, який жив на початку XX сторіччя на Кіровоградщині.

Крім того, «Баба Єлька» співпрацює з Обласним краєзнавчим музеєм, тож має змогу опрацювати більшу частину одягу, який зберігається у фондах. Звісно, під час війни музей не може показувати фонди й найцінніші речі, але є колекція реплік, яку можна вивчити. Викрійки таких речей і створює Аліка, зокрема для того, щоб охочі могли замовити собі подібне вбрання. Важливою частиною проєкту є пошук тканини, шукають саме зі старих запасів, купують. Це буває вовна, сукно, репсова тканина. З них і створюють репліки – не копії, а переосмислення, але за традиційним кроєм.

«Глобальна мета – перевдягнути дівчаток, дівчат, пані з китайських вишиванок з маками, волошками та соняшниками у традиційні сорочки й спідниці, зняти пластикові намиста і показати красиву кераміку чи коралі, ми хочемо повернутися до стилю і шляхетності наших прабабусь початку XX століття, до Голодомору, до 1930-х років, коли доводилося міняти найкращу хустку чи спідницю на стакан пшона: ми знаємо такі випадки, знаємо ці історії й людей, населені пункти, у яких вони жили, ми спілкувалися з їхніми дітьми, тому це не пусті слова, за кожною такою згадкою є велика трагедія», – наголошує команда «Баби Єльки».

Частиною творчої команди є також Костянтин Данильченко – засновник творчої майстерні «Будяк кучерявий». Саме він оздоблює пошитий одяг вибійками – орнаментами, які робляться за допомогою штампів. Ідея використовувати вибійки для декорування одягу в Кості з’явилася давно, він цікавився розписом. Коли дружина подарувала на Новий рік вибійки, оздобив першу сукню – і відтоді займається цим видом народного мистецтва. Згодом, як волонтер проєкту «Баба Єлька», запропонував оздобити спідницю, результат усім сподобався. Паралельно за допомогою дизайнерки Наталі Андріянової розробили вибійки на основі орнаментики Кіровоградщини й зараз на хустках та спідницях переважають зображення, типові для регіону.

НЕМУЗЕЙНИЙ МУЗЕЙ

І останній напрям роботи, який одночасно об’єднує всі інші та дозволяє познайомитися з ними – Етнолабораторія. Це музей у центрі Кропивницького, у якому зберігаються та експонуються старовинні речі – сорочки, рушники, предмети побуту. Музейна колекція поповнюється переважно подарованими «Бабі Єльці» речами, частково – знайденими. Одна з історій: нещодавно, вже під час повномасштабної війни, одну з сорочок до Етнолабораторії принесла кропивничанка, яка знайшла її на смітнику. Таких історій немало, кожна річ має свій шлях, яким потрапила до цього музею, який не зовсім музей: до нього легко потрапити, але непросто вийти, тут годинами можна слухати сумні, веселі та дивовижні історії наших предків. Роботу в музеї усі члени команди поєднують зі своєю основною (бо ж проєкт волонтерський), самі ж проводять й екскурсії.

Етнолабораторія стала без перебільшення одним з культурних осередків Кропивницького, а у своїй сфері діяльності – єдиним. Саме тут можна послухати історії старожилів Кіровоградщини, потрапити на майстер-класи з вишивки, вибійки, писанкарства, тематичні виставки (як-то, знову ж, писанок чи сорочок) і навіть побути на самоті у спеціальній кімнаті, де пахне свіжоскошеним сіном, яке лежить тут же долі, звучать співи бабусь та транслюються фото наших пра-пра. Це теж маленька експедиція для кожного. Експедиція додому.

Мирослава Липа, Кропивницький