Карпати струшують з себе зиму

Українські гори готуються квітами зустрічати переможну весну

Практика походів-одноденок під час війни – чудова нагода “перемкнути” мізки та знайти ресурс для роботи. Гори в таких випадках – добрий “психолог”. На Закарпатті групи в походи у форматі “один день – одна вершина” мали значну популярність іще до повномасштабного вторгнення рф. Улітку 2022-го цей напрямок туризму відновився. Саме тоді багатьом стало зрозуміло, що гори – чудова нагода поповнити внутрішній ресурс, тому що він вичерпний, а працювати на Перемогу усім потрібно ще довго. На хайкінгу Карпатами ти лікуєшся неймовірними краєвидами, тішишся красою галявин та лісу, радієш вітру з полонин і традиційному туристському “Ю-ху!” на вершині. Втома, “нагуляна” протягом 15-20 км на круговому маршруті, не виснажує, навпаки – додає сили працювати далі.

ЗАВДАННЯ – РУХАТИСЯ І МИЛУВАТИСЯ

Менчул Драгівський, який ще називають Манчул або полонина Манчул, – це 1501-метрова вершина в Українських Карпатах, розташована на межі Хустського та Тячівського районів Закарпатської області. Похід 19 березня разом із туристичною командою “Пригоди Мандрівника” та Оксаною Ісевич видався пречудовим. Гори нас зустріли ідеальною погодою:  сонячно, без вітру навіть на полонині, ще й сніговий покрив на висоті дозволяв рухатися без спеціального приладдя – кішок чи снігоступів. Це відзначили всі учасники – значна більшість з групи, до речі, жіноцтво. Примітно, що до місцевих закарпатців долучаються також внутрішні переселенці з дітьми. Хтось вирвався з роботи, хтось ходить постійно щовихідних, комусь треба було саме “перемкнути мізки” або, як кажуть психологи, змінити рід діяльності, у когось постійна тривожність, бо чоловік на війні... У поході ж усі опиняються в умовах, коли твоє завдання – рухатися в одному темпі з групою, фоткати квіточки, обіймати дерева та милуватися природою. І це все – завдання максимум на сьогодні. Твій “day off” від усього світу.

БЛАКИТНА “ВАННА” ІЗ ЗАКАРПАТСЬКИМ СМІТТЯМ

Маршрут починається у селі Вільшани на Хустщині, біля Закарпатського моря – водосховища Теребле-Ріцької ГЕС. Самого моря майже не видно з-за греблі. Ми переходимо дерев'яний місток через річку, що витікає з нього, – і бачимо увішані обривками сміття верболози по берегах, купа пляшок внизу на каміннях, рештки одягу та взуття... Це додає чорних мазків в ідеальну картинку походу.

Згадую, що Закарпатське море останні три роки стало місцем найбільшої в країні толоки зі збору побутового сміття. Започаткували екопікніки на берегах водосховищах сім'я Романа та Олени Жуків з Мукачева. Роман загинув минулого року на війні, Олена продовжує спільну справу. Команда ГО “Чисто.де” влаштовує прибирання та минулого року добилася того, щоб тут створили-таки заказник “Берег Закарпатського моря”.

Це мало би спонукати місцевих більш виважено підходити до своїх твердих побутових відходів, але поки результатів не видно. Закарпатське море – це така собі “ванна”, де збирається сміття, яке “забрала вода” з багатьох сіл вище по течії. Весною після паводків ця “ванна” має цілі острівки з пет-пляшок та іншої нечисті, що тримається на поверхні плеса. І сотні людей збираються знову і знову на екопікніки, щоб то все прибрати, скласти у мішки, повантажити на машини та вивезти на полігон. Така от сізіфова робота.

Піднімаючись лісом над Закарпатським морем, можемо бачити його з-за дерев. Цей ліс належить до Хустського лісгоспу, тут дозволена господарська діяльність. Ліс старий, зрілий, як кажуть у таких випадках лісівники, з товстими рівними буками. Ми зупиняємось на передишки і з-за дерев милуємось водним плесом. Воно зараз має насичений блакитний колір – це через те, що в ньому багато талої води. Згадую, як Олена Жук розповідала мені, що їхня команда працює не тільки над очищенням моря, а й над його розвитком – планують подаватися на гранти із туристичними проєктами, зокрема, екостежками навколо водойми. Думаю про те, що було б доречно зробити на різних висотах кілька оглядових майданчиків з видом на море – аби ніщо не заважало ним милуватися з висоти. Загалом плесо водосховища непогано видно з полонини – втім, там досить велика відстань, і море здається маленьким-маленьким.

ПЕРВОЦВІТИ, ЩО НЕ БОЯЛИСЯ ІНСТАБЛОГЕРІВ

На першій галявині після виходу за межі лісу нас зустрічають крокуси. У затіненій частині шафрани тільки-но встигли пробитися з-під снігу, вони ще не розкриті й стоять, як фіолетові олов'яні солдатики: зустрічають туристів та наче віддають їм честь. На сонячних галявинах крокуси вже розкриті, ловлять світло й тепло. Якщо внизу, в долині, як у Березинці під Мукачевом, над ними дзижчать бджоли, то тут шафрани обходяться поки без бджолиного гулу – у горах ще холодно, комахи не літають.

У лісі на південних схилах також зустрічаємо білоцвіти, цілі галявини. Тут теж видно, що сніг тільки-тільки зійшов і квіти щойно встигли розкритися. За якийсь тиждень вони добряче підростуть і видзвонюватимуть дзвониками з жовтими китицями над торішнім коричневим листям, а над цими галявинами стоятиме дурман – білоцвіти мають сильний аромат.

Тішить душу, що в нашій групі усі свідомі – жодному та жодній не спадає на думку зірвати квітку додому чи влягтися на них, аби зробити вдале селфі. Таким важко потішитися в популярних локаціях квітування первоцвітів на Закарпатті, в тій же Березинці. Натовпи людей у пошуках кращої локації для Інстраграму проносяться над галявинами, як сарана: квіти витоптують, витолочують і зривають. Багато хто збирає букетики у вазочку додому. І нема на те ради – з року в рік одне й те ж саме.

ЗВІДСИ ВИДНО ВСІ КАРПАТИ

Піднявшись за півсотні метрів, маємо свої перші враження від краєвидів: над бурим буковим лісом, що стоїть іще лисим із зими (зазеленіє тут десь хіба за місяць), простирають свої білі спини Карпатські хребти. Першою показується сусідня Пішконя – її круті гребені обрисами схожі на дракона, що приліг перепочити та й заснув тут назавжди. Згодом показується сусідня полонина Дарвайка, за нею висовує “носа” впізнавана крутобока Стримба, іще далі киваємо “привіт” відомій карпатській вершині Топас – її знають усі туристи через вежу, що схожа на Ейфелеву. Ще вище далі бачиш всю полонину Красну, за нею – Апецьку, і далі, далі – до Свидовецького хребта і ще за нього. А навпроти з іншого боку здалеку махає білим капелюхом прекрасна Боржава, трохи ближче – майже до верху заліснені буками вершини Тяпеш та Лак.

Відмічаємо, що видимість – ідеальна. Складається враження, що гори тільки нас і чекали, аби нині показати усю свою вражаючу красу в повній мірі. Туристи діляться враженнями, що така видимість – дійсно рідкість, бо майже цілу зиму на вихідних ходили в тумані та при такому вітрі, що збивав із ніг. Зараз днина видалася настільки погожою, що навіть на полонині немає вітру і можеш іти, не защіплюючись на всі наявні в куртці блискавки та застібки. Але, звісно, всі знають, що якби зараз на небі додалось трохи хмар і ще трохи вітру під ними – нам усім було би непереливки.

Гори – норовливий господар: здаля наче й привітний, а підійдеш ближче, покаже весь свій характер. Справді, рідко коли вдається “володаря кам'яної гори” застати в такому настрої.

НА ПОЛОНИНІ ЩЕ ЦАРЮЄ ЗИМА

Уже при підході на так званий “малий Менчул” – першу вершину полонини, позначену хрестом, зауважуємо, що весна на цьому закінчується. На висоті близько тисячі метрів над рівнем моря ще зима, снігу над яфинничам (кущами чорниць, які тут на Закарпатті називають яфини. – авт.) – до метру і більше. Він вкритий настом, тому по сніговому покрову можна йти, а плюсова температура перетворює його в масу, легку для походу без спецобладнання. Якби був мінус – схили перетворилися б на гігантську ковзанку, якою ще спробуй пройти, а якби трохи більший плюс – люди би провалювалися в сніг по коліна і вище.

Єдина біда в усьому цьому – це ультрафіолет. Його багато, він відбивається від білого покриву, і за день ми встигли добряче підсмалити обличчя. Туристи з найніжнішою шкірою купували сметану і мазали щоки й носи вже на першій заправці у Хусті.

На вершинах полонини Менчул багато “мафів” – бляшаних будок для тимчасового перебування збирачів яфинів. Це – чи не єдина, крім сезону білих грибів, нагода заробітку для місцевих мешканців, тому збирати яфини на полонину виходять цілими сім’ями. Ягоди здають заготівельникам майже за копійки. Ціна “на полонині” від “базарної” різниться, як правило, вдвічі й більше: якщо минулого літа заготівельники брали у селян ягоди по 50-60 грн за кіло, то продавали їх на ринках в Хусті та Мукачеві уже від 130 грн. Добре, що полонина вкрита снігом, інакше ми б надибали тут купи сміття – тих же пляшок з-під пива та горілки, целофанових пакетів, попсутого одягу. Загалом, на полонині над Карпатським морем теж треба влаштовувати екопікніки – але жодних активістів не вистачить на цілі Карпати, які потопають у смітті через нерозважливість місцевих жителів.

ДОТЕРПІТИ ДО ПЕРШОЇ КАВИ

Спускаємося з вершини південними та південно-західними схилами. Під ногами – чвякалка, за якісь півгодини вона вже у всіх у черевиках. Жартуємо, що не можна надовго ставати на перепочинок, бо вода всередині ботів встигає вистигнути з “літньої” на “холодну”. Тому вниз поспішаємо. Хочеться перевзутися в сухе, доїсти канапки і швидше дістатися до першої кави – залити нею приємну втому. А ще – зловити нарешті добрий зв'язок та поділитися в соцмережах зробленими на маршруті “стопітсот” фото та виставити усі селфі. “Хай дивляться і не сидять удома!” – каже хтось.

У мене на це є своя мотивація. Щоразу викладаючи в соцмережі фото з гір, хочеться донести хоч трішечки цієї краси читачам. Хтось помилує око, хтось вліпить “сердечко”, або подивиться – і наступного тижня теж збереться в гори. Вчитися у природи любові й миру, наповнювати ними своє серце й душу та ділитися з іншими. Одне знаю точно – гори дуже помагають триматися в час війни “долинянам”. Набираймося в них сили! Бо іще знадобляться.

Тетяна Когутич, Ужгород-Вільшани
Фото автора