Гуні для «Гуцулки Ксені»

На одному з фестивалів режисер Ростислав Держипільський помітив сучасні гуні й зрозумів, що саме їх мають одягти актори

Легендарна постановка «Гуцулка Ксеня» з’явилась ще у 30-х роках минулого століття. Її написав Ярослав Барнич у тодішньому Станіславові (нині – Івано-Франківськ). Прем’єру планували зіграти у Косові, але польська влада тоді наклала заборону на цю ініціативу. Майже через 100 років виставу таки привезли до Косова. Щоправда, у новій постановці генерального директора - художнього керівника Івано-Франківського національного драматичного театру імені Івана Франка, режисера, народного артиста України, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка Ростислава Держипільського. Його «Гуцулка Ксеня» майже два роки поспіль збирає аншлаги в усіх містах України. А однойменний мюзикл уже показали у Києві, двічі у Львові, Луцьку, в рідному Івано-Франківську, в Косові та Ворохті.

Сам режисер зізнається, що першоосновою успіху «Гуцулки Ксені» є яскрава особистість композитора Ярослава Барнича. З іншого боку, каже, актори не «ізображают» на сцені героїв, а щиро і з любов’ю грають ролі гуцулів, показуючи їх не бутафорними, а справжніми, та ще і з гумором, піснями й усілякими перипетіями. Колориту цьому дійству, окрім музики, додають ще й чудові костюми майстрині з Яворова Руслани Гончарук. 19 жовтня вона відкрила у Франківському драмтеатрі персональну виставку, де й розповіла кореспондентові Укрінформу про свою роботу та творчість.

Я ДУЖЕ ЛЕГКО ПОГОДИЛАСЯ НА ПРОПОЗИЦІЮ ТЕАТРУ

«Коли я почав думати над постановкою «Гуцулки Ксені», хотілося зробити її цікавою і в музичному аранжуванні, і в оформленні, й у костюмах», – так розповідає про свої перші кроки до «Гуцулки Ксені» Ростислав Держипільський. Зізнається, шукав родзинку, яка б захопила глядачів і зробила мюзикл таким самим оригінальним і яскравим, яким був його композитор Ярослав Барнич. На одному з фестивалів, каже, помітив сучасні гуні й зрозумів, що саме їх мають одягти актори. Шукали майстриню, а тому повернули до Яворова – гуцульського села, яке ще називають столицею ліжникарства, бо тут вироби з овечої вовни роблять майже у кожній хаті. А гуня – це вбрання вівчарів, яке традиційно робили теж з овечої шерсті, аби захищало їх від звірини та холоду на високогірних полонинах, де випасали худобу.

Ростислав Держипільський

Ростислав Держипільський пригадує, що оглянув авторські гуні Руслани Гончарук – й одразу кілька відібрав для мюзиклу. Ще частину замовили.

«Я дуже легко погодилась на пропозицію – зробити гуні для «Гуцулки Ксені», – зізнається Руслана Гончарук.

Руслана Гончарук

Каже, її навіть не злякало, що за два місяці доведеться створити не менше 20 оригінальних виробів. Жодних інших умов театр не ставив. Попросили лише не шкодувати яскравості та фантазії.

«Найперше я зробила зелену гуню для головної героїні. Три дні думала і сумнівалась, чи такою вона має бути. Але потім наважилась і сказала собі: «Так. Я буду її ткати», – пригадує Руслана Гончарук.

Далі, каже, взялася за білу з вишивкою.

«Я тоді якраз закохалась в одну яворівську сорочку, з ромбами. Зрозуміла, що така має бути гуня у гуцулки Ксені й зробила її. Коли Ростислав Держипільський побачив, сказав, що головній героїні підходять і біла, й зелена, і жовта. Всі сподобались», – пригадує майстриня.

Вона зізнається, робота йшла швидко і легко. Втім, коли вироби відвезли до театру, тоді почала серйозно переживати.

«Я почала телефонувати, перепитувати, чи все підійшло. Не могла уявити, як вони будуть виглядати на сцені. Але коли вже побачила прем’єру мюзиклу, тоді заспокоїлась. Чуттєва гра акторів, музика, гуцульський одяг – усе гармонійно. Усе наче повертає нас у давнину. А гуні? На сцені вони були чудовими», – розповідає Руслана Гончарук.

МУЗИКА ДОПОВНЮЄ МЕНЕ

Насправді, ліжникарство майстрині знайоме ще з дитинства. Серйозно до творчості Руслана Гончарук поставилася вже у зрілому віці, коли виткала свій перший кожушок. Каже, тоді він дуже сподобався одній пані. Вона його придбала. Потім її знайома запитала майстриню, чи зможе вона зробити справжню традиційну гуню. І Руслана Гончарук наважилась. Після цього замовлення їй сипалися звідусіль. Були серйозні, були й чудернацькі. Одні просили зобразити храм на гуні, інші – змію, ще інші – зробити її якомога яскравішою, або навпаки – зовсім традиційною – чорною, білою чи сірою. Майстриня бралася за всі. Каже, любить свою справу, а скільки створила виробів – вже й ліку нема.

«Мама навчила мене ткати. Тепер я розумію, яка велика цінність цієї майстерності, що передається століттями від наших бабусь-прабабусь, і в яку закладена велика любов. Коли я працюю, відчуваю тепло цієї енергетики», – зізнається Руслана Гончарук.

Ескізи своїх виробів майстриня робить нечасто. Більшість задумів тримає в уяві. Лінії вимальовує в голові, коли бачить колір вовни. А ще, каже, її надихає музика. Адже за фахом Руслана Гончарук – професійна музикантка і сьогодні музику викладає дітям у яворівській школі.

«Я люблю класичну музику. Коли слухаю її, ніби прозріння настає – і я бачу, яку гуню буду робити наступною. Думаю, музика дала мені відчуття світла, лінії. Вона доповнює мене», – запевняє майстриня.

Розповідає, аби зробити ліжник, гобелен, кожушок чи гуню, треба попрацювати добрий місяць. Все починається з випрядання нитки, потім ткацтво, далі валяння у великих ковшах на річці. Це зміцнює основу виробу, робить його м’яким і приємним. Каже, в Яворові колись було багато валил, тепер є лише одне. Але ткалі з Яворова ходять у сусіднє село до валила, аби не порушити давню технологію ліжникарства.

«Найважче у цьому процесі – обробка вовни. Важко прясти. У цьому мені допомагає мама, бо я повільно пряду, тож процес затягнувся б надовго. А мама пряде швидко, спеціаліст у цій справі», – усміхається Руслана Гончарук.

Додає, що з вовною проблем немає. Її купують на Закарпатті. Барвників теж достатньо.

«Колись грабля для розчісування вовни була ручною, а тепер автоматизована. Кидаємо вовну туди для розпушування, а потім створюються такі величезні вовняні гори, дивовижне видовище», – зауважує майстриня.

КОЖНИЙ МІЙ ЗАМОВНИК – ЗІРКА

Нині у своїй творчості Руслана Гончарук найбільш особливими вважає гуні, які зробила для «Гуцулки Ксені», бо вклала в них багато праці й ідей. Часом навіть експериментувала – додавала ажурне ткацтво, орнамент вишивки, змішувала кольори і видозмінювала фасон. Тепер їх можна роздивитись на виставці в Івано-Франківському драмтеатрі.

«От чорна гуня з крилами, яку я дуже хотіла зробити. А ось ця – зовсім нова робота. Не знаю, як її сприймуть, бо тут є легке мереживо, але я дуже хотіла спробувати ще й такий фасон», – показує Руслана Гончарук на синьо-білий виріб.

Щодо ліжників, то вони теж виконані у традиційній та авторській манері.

«Оцей сірий – наче вишиванка (показує, – авт.), це – «кавалєрські очі». А ще є «кривий» «вуставковий», «росінський». Ці назви вигадали ще наші предки, але їх тчуть дотепер, тож давні назви можна почути на Гуцульщині й нині. Щодо сучасних, то я старалась зробити їх теплими, з символами життя, України», – говорить майстриня.

Вона додає, що замовити ліжники та гуні сьогодні може кожен у Яворові. До прикладу, авторська гуня обійдеться від 3 тисяч гривень і більше. Усе залежить від роботи.

«Традиційну гуню можуть носити і жінка, й чоловік. А вже сучасні гуні різняться. Чи є попит на цей одяг? Так. Знаєте, коли замовляють оті традиційні гуні, а вони великі й волохаті, я завше думаю, куди люди їх одягають?» – усміхається майстриня.

Саме таку гуню – традиційну гуцульську – носить Ростислав Держипільський. Вона у темному тоні, довжиною нижче колін і з кутасами. Відомий режисер зізнається, що вона нагадує йому рідну Косівщину.

Ростислав Держипільський

«Я настільки закохався у творчість Руслани, що захотів і собі замовити гуню з тими узорами, а вони на ній сховані (показуєавт.), що були на ліжнику колись у моєї баби (усміхається). Я вдягаю її на усілякі дефіляди, бо як справжній гуцул, інколи люблю похизуватися. Насправді ця річ для мене дуже дорога, тому я й на сцену в ній виходжу», – додає Держипільський.

На запитання, чи має Руслана Гончарук свою гуню, майстриня відповідає, що кілька разів її створювала. Але гуня припадала до душі людям, тож вона її віддавала. Потім знову ткала для себе – і все повторювалось по колу. Своїх замовників Руслана Гончарук намагається не розчаровувати. Зізнається, довго слухає, чого хоче людина, аж поки докладно не зрозуміє її бажання.

«Кожна людина, яка в мене замовляє гуню, для мене є зіркою. Тому я ніколи не оглядаюся на статус. Час від часу люди в мене замовляють гуні, а потім у них купують знамениті співаки, актори. Мені розповідають, і я цьому тішусь. Але для мене всі замовники – особливі, бо вони шанують нашу традицію, мистецтво, працю», – запевняє Руслана Гончарук.

Зізнається, пам’ятає, як робила одяг для Юрія Радковського, «актора, що дуже любить відпочивати в горах», а ще для режисера та сценариста Івана Кравчишина, який зняв фільм «Політ золотої мушки». А от сьогодні, каже Руслана Гончарук, вона вчить ткати давній одяг своїх сина та доньку. А ще – долучається до нового проєкту, який вимагає у неї свіжих ідей та експериментів. Адже на цей раз майстриня спробує ткати гуні з конопляної нитки.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото автора та з Facebook-сторінки Франківського драмтеатру