Від зернотерок Трипілля до панських млинів

Музей у Тернополі зберігає прадавні знаряддя обробітку зерна

Серед понад 250 тисяч експонатів, що зберігаються у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї, є особливі артефакти. Вони увібрали в себе не якусь там сотню-другу літ, а цілі епохи. Тисячоліттями ними користувалися, удосконалювали, передавали із покоління в покоління наші предки.

ТРИСЬ, ЗЕРНИНО, ДО ЗЕРНИНИ – МУКА БУДЕ

Темою нашої зустрічі з істориком, археологом, завідувачем відділу стародавньої історії краєзнавчого музею Олегом Гаврилюком стали, так би мовити, «аграрні» артефакти. Знаряддя, за допомогою яких наші пращури переробляли посіяне, вирощене та зібране – передусім, зерно.

«У нашому музеї за його майже 110-річну історію зібрано чимало давніх знарядь праці, кожне з яких характеризує той чи інший сільськогосподарський процес. Це й перші примітивні пристосування для обробітку ґрунту, і мотички, і серпи, й коси, різновеликі лемеші-плуги. Є серед них і досить специфічні пристосування, що посідають своє важливе місце у тривалому часовому ланцюжку від насінини до хлібини. Це, передусім, зернотерки та жорна», – каже пан Олег.

Із долівки музейної діорами, яка відтворює фрагмент побуту трипільців, історик обережно бере довгастий шмат каменю – він лежить на брилі, поверхня якої помережана численними горбочками й борозенками.

Виявляється, що то не просто декоративний елемент відтворення сцени часів Трипілля. Це – зернотерка. Вона для хліборобів-трипільців, які мешкали понад 5 тисяч років тому частково й на території нинішньої Тернопільщини, була незамінною у повсякденному побуті.

«Ось так виглядає трипільська зернотерка, якою трипільці розбивали зерно, яке лежало на кам’яному ложі-основі. Поступово від ударів і тертя воно перетворювалось у борошно, з якого й випікали паляниці й хлібини», – розповідає Олег Гаврилюк, тримаючи у руках подовгастий брусок, відшліфований від багаторічного розтирання зернин.

За словами історика, такі зернотерки були одно- і дворучні, у залежності від того, який спосіб обробки зерна обирався: однією рукою чи двома.

На Тернопільщині археологи на місці колишніх жител трипільців знаходили різну кількість подібних зернотерок – від однієї-двох до півтора десятка. Працювати таким знаряддям було досить важко. Підраховано, що за годину можна було перетерти десь до пів кілограма вирощеного збіжжя.

А куди було поспішати отим трипільцям? Терли-розтирали собі зернятка, вирощені на екологічно чистих, без гербіцидів видолинках, аж поки на заміну зернотеркам прийшло інше знаряддя – жорна, унікальні зразки яких можна теж побачити у Тернопільському краєзнавчому музеї.

ЖОРНО З ДНА САРМАТСЬКОГО МОРЯ

Олег Гаврилюк каже, що ручні кам’яні жорна, які використовувалися для перемелювання борошна, були дуже важливим знаряддям українського хлібороба. Їхнє виготовлення має глибокі історичні корені, про що свідчать численні археологічні знахідки на території нинішньої Тернопільщини.

«Кам’яні ручні жорна – один із найдавніших побутових пристроїв, якими у домашніх умовах прадавні хлібороби перемелювали зерно на борошно. Матеріалом для виготовлення таких жорен були різні породи каменю, які можна було обробити, надаючи форму кола. Ті кам’яні жорна, які ми знаходили під час археологічних експедицій на Тернопіллі, виготовлялися переважно із пісковику, вапняку, черепашника, тобто тих порід, які тут найбільш поширені. Траплялися нам, але рідше, й гранітні», – каже історик-археолог Олег Гаврилюк.

Серед жорнової колекції, що зберігається у фондах музею та його відділі стародавньої історії, є й особливий кам’яний музейний експонат, такий собі «патріарх». Рапате, білого кольору товстезне жорно, діаметром десь 70 см, здається, й нині зберігає у собі запах перемеленого зерна. Кам’яний круг ледве-ледве відриває від долівки Олег Гаврилюк.

«У 1991 році у селі Антонівці тодішнього Шумського району в урочищі Грабинка ми проводили археологічні розкопки. І ось під час рятувальних досліджень виявили кілька давньоруських жител, а біля одного із них відкопали оце ціле жорно. Воно виготовлене із черепашника, або, як ще кажуть, «ракушняка». Ця осадова порода, складена із закам’янілих організмів, молюсків, різних черепашок – колишніх мешканців Сарматського моря, що мільйони років тому бушувало тут, прекрасно піддається обробці. Тож давні люди обтесували шматки такої породи, надавали їм форму кола, використовуючи згодом для жорен, які своєю вагою вже краще, ніж примітивні зернотерки, розтирали зерно. Щодо цього нашого музейного експонату із дна Сарматського моря, із морського рифу, то має щонайменше тисячу років. Належить до XI століття, періоду Київської Русі”, – розповідає Гаврилюк.

За його словами, деякі жорна у різні роки привозили до музею самі місцеві жителі, зокрема, із сіл Малашівці, Дичків. Одне із давніх жорен передав у музей відомий в області збирач старожитностей, краєзнавець Зіновій Дець. Їх він відшукав в урочищі «Замок». Збереглася верхня частина (верхняк), яка терлася об долішню частину (спідняк), з якої рівчачком-жерлом і сипалося розтерте на борошно зерно. Як каже музейник, під час розкопок чомусь частіше знаходять “верхняки”.

Цікаво, що жорна були і своєрідним товаром, яким із жителями Галичини торгували мешканці Лівобережжя, де каменярська справа була дуже поширена. Особливо така торгівля набула розмаху в трагічні часи післявоєнного голоду.

Узагалі, жорна, які вийшли з ужитку десь наприкінці 1950-х років, були для галичанина символом благополуччя родини, достатку, певної незалежності від непередбачуваних ситуацій. І коли терлися одне до одного жорна, даруючи родині борошно, то завжди у садибі була радість. А дні, коли жорна замовкали, означали, що у хаті оселилася біда…

ПРО ЩО РОЗПОВІВ СТОЛІТНІЙ ФОЛІАНТ

І про ще одну іпостась жорен, у тому числі й тих, які зберігаються у Тернопільському краєзнавчому музеї, дізнався під час відвідин цього закладу. На одній зі стін тут відтворено роботу водяного млина.

«На продовження розповіді мого колеги скажу: якщо з неоліту для розмелювання зерна на борошно застосовували зернотерки, які ви бачили, а на початку нашої ери з’явилися жорна, то вже в період пізнього Середньовіччя виникли споруди, які замінили важку ручну працю із виробництва борошна. Йдеться про водяні млини, де своєрідним «кам’яним серцем» були жорна, які за допомогою енергії води перемелювали зерно на борошно», – каже завідувачка сектором музею Віра Шумська.

За словами музейниці, млинарство упродовж століть на Галичині було виключною монополією шляхти. Потужність млинів вимірювалася кількістю кіл (від 1 до 12, а іноді й більше). Наприклад, у власності князя Яреми Вишневецького було понад 420 млинових кіл. Челядь могла молоти збіжжя або у свого пана за досить високу платню, або ж вдома на жорнах, що було досить важко й малопродуктивно.

Характерно, що тривалий час у млинарстві ніякого поступу не було. Тільки починаючи з ХІХ ст. на території нинішньої Тернопільської області поступово починає розвиватися великий млинарський промисел.

Віра Шумська гортає 115-річний фоліант польською мовою. Це статистичний збірник, виданий у Львові. У книзі, де йдеться про промислово-торговельні об’єкти Галичини, значна увага приділена й млинам як невід’ємній частині тодішнього економічного устрою.

«Період найвищого піднесення великого млинарського промислу

на Тернопільщині припадає на 80-ті роки ХІХ ст. У 1838 році почав функціонували турбіновий млин у Бережанському повіті. Згодом споруджуються великі парові млини у Бродах, Тернополі, Кам’янці Струміловій та в інших місцевостях. Зокрема, у 60-х роках ХIХ ст. був збудований пароводяний млин Блюхера на Дністрі, який переробляв за рік від 12 до 20 тисяч корців зерна (1 корець – майже 100 кг)», – каже Віра Шумська.

За її словами, рівно 140 років тому в самому Тернополі нараховувалось 5 млинів, а всього на Тернопільщині в цей період їх функціонувало майже 700. Серед них було 8 великих парових, 18 так званого «американського типу», 9 вітряків та більше 600 звичайних річкових млинів, в яких крутилися, шуміли жорна, розтираючи на борошно тонни збіжжя.

«У Тернопільському воєводстві у 30-х роках ХХ ст. нараховувалось вже майже 750 млинів, і серед них переважали водяні. Зокрема, багато їх було на річках Золота Липа, Коропець, Стрипа, Серет, Нічлава, Збруч. На потужних млинах великі жорна перемелювали збіжжя навіть з інших воєводств і експортували борошно за межі тодішніх кордонів. Згодом на них почали застосовувалися двигуни внутрішнього згоряння, це зрештою привело до того, що традиційні водяні млини почали досить швидко зникати», – додає Шумська.

Нині на Тернопільщині немає жодної повністю збереженої споруди млина, хоча років із 30 тому деякі ще діяли. Втім, на Стрипі поблизу села Губин ще три роки тому, коли із товаришами сплавлявся цією стрімкою притокою Дністра, мені довелося бачити дещо пошкоджений дерев’яний млин ХIХ ст.

Цікаво, чи знайдуться в області меценати, ентузіасти, які б взялися за реставрацію цього символу цілої епохи, аби облаштувати на березі ріки оригінальну туристичну локацію?

Олег Снітовський, Тернопіль
Фото автора