Михайло Данильчук, лікар сімейної практики

Це нічого, коли через COVID-19 вам страшно, паніка – ось що гірше за коронавірус

Йому 29. Стажувався у клініках Великобританії, Німеччини, мав шанс залишитися там на роботі. Але обставини розпорядилися так, що опинився у сільській амбулаторії найвіддаленішого району Тернопільської області – Шумського.

Про виклики, що з ними зіштовхнувся молодий медик, який у селищі міського типу зумів створити свою клініку і почав лікувати понад 1800 пацієнтів, про медичну реформу та коронавірус, а ще – про саундтрек із відомого кінофільму – у розмові з кореспондентом Укрінформу.

ПРОВІНЦІЯ, «СІМ КІЛ ПЕКЛА» І ШЛЯХ ДО ПАЦІЄНТА

- Михайле Петровичу, от їхав я сюди, у Шумськ, що майже за 100 км від Тернополя, і не раз ловив себе на думці: це ж окраїна Тернопільщини, не в образу місцевим жителям, але – яскравий образок тернопільської провінції. І ось сюди їде молодий спеціаліст, медик, до якого згодом ітимуть сотні пацієнтів…

- Ну, щодо провінції, то переконаний, це поняття досить суперечливе, тим більше, коли за місцем проживанням людини судять, що, мовляв, от вона живе у провінції, то вже її мислення якесь містечкове, обмежене, а хто в столиці, то й уже мислить масштабніше… Насправді, від людини залежить, як вона вибудовує своє мислення, яка в неї самооцінка, а не від того, де вона живе, – у столиці, обласному центрі, чи як ви кажете, у «глибинці».

- Погоджуюсь. Отож, саме у такій, не буду казати, «глибинці», але віддаленій від Тернополя точці й розпочалася ваша лікарська діяльність?

- Так, у 2015 році приїхав у Тилявку, в амбулаторію. До речі, саме у цьому селі на початку минулого століття й проходили дитячі роки відомого українського письменника, журналіста й публіциста, автора трилогії «Волинь» Уласа Самчука.

- Це той твір, за який у 1930-х роках українська діаспора навіть організовувала підписи за висунення Самчука на Нобелівську премію.

- Саме так. От вам і «провінція». Так ось. Сталося так, що після призначення на роботу в сільську амбулаторію в Тилявку мене згодом перевели у Шумську центральну районну лікарню. Працював там кілька років.

- З чим же зіштовхнулися як молодий спеціаліст-медик?

- Розумієте, я не раз задумувався над нашою системою охорони здоров’я. Тим більше, що сам маю проблему зі здоров’ям і самому не раз доводилося проходити, як кажуть «сім кіл пекла».

- Що ви маєте на увазі?

- Я про те, що мав проблеми із рукою ще з дитинства. Інвалідність. На собі знаю, що таке щороку переоформити групу інвалідності. Робив це сам і щоразу стикався, при всій повазі до колег, із цим жахіттям, бюрократизмом, рутиною, із тим, що просто не потрібне, зайве.

Це все мені не подобалося, адже багато чого можна спростити, щоб легше було пацієнтові, наприклад, налагодити певні логістичні моменти.

У Європі лікар «бігає» по кабінетах, а не так, як у нас – пацієнт

- Про що йдеться?

- От я мав практику в Німеччині – у Дюссельдорфі, в Англії – у містечку за 100 км від Лондона. Бачив, як працюють тамтешні лікарі з пацієнтами. Модель їхньої роботи пізніше хотів перенести до нас. Загорівся тим, але згодом зрозумів, що все треба адаптувати до наших реалій. У тих країнах, де був, немає поняття «черги», ніхто не сидить у коридорах, пацієнти приходять – й одразу ж у кабінет, а там – медсестра зустрічає.

Є чіткий алгоритм дій, що потрібно робити кожному – медсестрі, лікарю, який ставить супутні запитання, аналізує ті чи інші показники, консультує, дає, якщо потрібно, завдання медсестрі, аби вона зробила за потреби аналізи і йде в інший кабінет, тоді у ще один, де вже теж є пацієнт. І так між 3-4 кабінетами, а процес триває. Там лікар «бігає» по кабінетах, а не так, як у нас, пацієнт.

ПРО МЕДРЕФОРМУ І СІМЕЙНОГО ЛІКАРЯ ЯК ОСНОВУ ЕФЕКТИВНИХ ЗМІН

- Чи робили спроби змінити щось у лікарні, де працювали?

- Звичайно, я ж кажу, хотів щось подібне запровадити вже тут, в Україні, але зрозумів: поки що це неможливо, тож залишився класичний підхід...

- Невже у медичній сфері нічого роками не змінюється?

- Чому ж, певні зміни є. Колись, ще 10 років тому, ти мав, скажімо, чи 6 пацієнтів, чи 35, зарплата від того не змінювалась, тобто, тоді у багатьох виникала думка, мовляв, для чого старатися, коли нема мотивації.

- А зараз?

- Тепер інакше. Правда, у когось є пацієнти, а в когось їх банально немає. І така ситуація, насамперед, залежить від лікаря. От я працюю із дружиною Сніжаною, обоє ведемо практику сімейного лікаря. На двох маємо 2 800 пацієнтів.

Справжній лікар сімейної практики повинен випереджувати можливі болячки пацієнта, робити акцент на профілактиці

- Не важко давати собі раду із такою кількістю пацієнтів?

- Рекомендована кількість – 1800 на одного сімейного лікаря, так що ми маємо ще «запас».

- Чи при такій кількості пацієнтів є можливість ефективно надавати їм медичну допомогу?

- Ну, це як подивитися. Про ефективність роботи сімейного лікаря свідчить зростання чи зменшення у нього пацієнтів. Ми з дружиною виходимо з того, що сімейний лікар має не тільки надавати допомогу хворій людині, а й робити акцент на профілактиці можливих захворювань. Це має бути аксіомою сімейної медицини. Бо хто, як не лікар, знає майже все про пацієнта: його спосіб життя, звички, зокрема й шкідливі. Тому справжній лікар сімейної практики повинен, певним чином, випереджувати можливі болячки пацієнта, спрямовуючи його на здоровий спосіб життя, давати йому конкретні, індивідуальні рекомендації, лікувати його не тільки, так би мовити, фізично, а й соціально-психологічно.

- Мова про універсальність лікаря загальної практики – сімейного лікаря?

- Якщо хочете, саме так. Я про те, що спілкування лікаря зі своїм пацієнтом має підштовхнути його до думки: мати свого, універсального лікаря-порадника, вигідніше, ніж ходити до вузькоспеціалізованих лікарів. Коли буде саме так, то й відбудуться ті реформи, що так непросто, але поступово йдуть у медицині.

- А як вважаєте, від чого, передусім, залежить успіх отих реформ медичної галузі?

- Головне, щоб зміни відбувалися навіть не стільки на міністерському рівні, а починалися від психології й дій самих медсестер, лікарів, які повинні би докорінно змінити ставлення до здоров’я пацієнта, бачити в ньому живу людину з усіма її переживанням, страхами, очікуваннями.

- Натомість, насправді виглядає інакше. Чому так? Що заважає сімейному лікарю запроваджувати все те, про що ви говорите?

- Та багато що. Узагалі, коли ти хочеш запровадити якусь новацію, то виникає маса перешкод. Тому лікар, який має свою практику, змушений обходити певні обмеження, придумувати різноманітні способи, звичайно, у межах закону. Скажімо, щоб підвищити кваліфікацію, часто доводиться брати відпустку за сімейними обставинами і в цей час навчатися. Або ось таке. Щоб відкрити лікарняний, сімейний лікар ще має направити пацієнта до ЛОРа чи інфекціоніста, мовляв, проконсультуйтеся ще там, хоча я сам бачу, що у вас ГРІ, але без інших фахівців лікарняний не можу відкрити…

А це ж пряма робота сімейного лікаря: ти розумієш, у якому стані хворий, як є потреба, все – на лікарняний і без розмов. І не потрібно «мучити» пацієнта цими походеньками коридорами та кабінетами.

- А як за кордоном?

- Там із цього відверто сміються, кажуть, ну навіщо ви використовуєте резерв інших лікарів, коли у цьому немає потреби? Адже саме сімейний лікар може вирішити 80% проблем хворого, який звернувся до нього. За кордоном при перших же проблемах зі здоров’ям пацієнт не викликає швидку, якщо це не надзвичайний випадок, а звертається до сімейного лікаря. Бо саме цей лікар прекрасно знає свого пацієнта, його історію хвороби та її особливості, бо, як кажуть, він «веде» цього хворого не один рік.

Звичайно, є ситуації, коли за протоколом сімейний лікар спрямовує хворого до вузькопрофільних фахівців. До речі, у тих країнах, де мені довелося побувати, кількість спеціалістів, які займаються тільки одним напрямком, значно менша, ніж лікарів загальної практики.

- Усе організовано так, що немає потреби тримати цілу армію педіатрів, ЛОРів чи урологів?

- Так. Звичайно, вони є і займаються своїм фахом, роблять складні операції, певні процедури, тобто, те, чим не повинен займатися сімейний лікар. Але, підкреслюю, у багатьох країнах основною ланкою первинної медичної допомоги є саме інститут сімейної медицини. Там навіть, коли у сімейного лікаря фіксується зростання вилікуваних і здорових пацієнтів, тоді медику підвищують зарплату.

- До речі, а як ви дивитесь на плани МОЗ запровадити з 1 січня наступного року індикатори якості роботи сімейних лікарів?

Працюєш добре, немає зауважень від пацієнтів – отримуй більше, в іншому випадку – відповідай фінансово

- Тільки позитивно, а як же інакше? Вважаю, це правильно, добре, коли на зарплаті сімейного лікаря відбиватиметься не тільки кількість укладених із пацієнтами договорів, а й охоплення імунізацією, проведення щеплень, які лікар має контролювати, зрештою – тут і робота з ковідними хворими. Але тут мають бути не просто штрафи за невиконання певних параметрів, а й преміювання за виконання прозорих показників.

- А ось це нормально, коли пропонується лікарям понижувати зарплатний коєфіцієнт у випадку, якщо вони не виконують сповна своїх обов’язків?

- Я за те, щоб не було зрівнялівки. Працюєш добре, немає зауважень від пацієнтів – отримуй більше, в іншому випадку – відповідай фінансово.

ПРО МРІЇ, ЩО ЗБУВАЮТЬСЯ, КОЛИ НАД ЦИМ ПРАЦЮВАТИ

- Ми з вами розмовляємо у вашій клініці, а така є не в кожному навіть обласному центрі. Сучасний стиль оформлення, увесь поверх – кабінети лікарів, дивлюся, й у вашому кабінеті якийсь апарат займає цілий куток. Тобто, напевно, здійснилася мрія про власну клініку випускника Тернопільського національного медичного університету, який потрапив п’ять років тому на роботу в сільську амбулаторію?

- Щодо мрій… Як кажуть, вони мають властивість збуватися, якщо над ними працювати. Знаєте, після амбулаторії перейшов на роботу в районну лікарню. Але з часом зрозумів, що мені потрібно дещо більше, аби робота була ефективнішою.

Спочатку орендував там кабінет для сімейної практики. Мало хто вірив, що з цього щось вийде, коли відкрив у Шумську отой орендований кабінет. Тоді з дружиною вирішили створити свою практику.

- Якось так просто: «створити» – і все…

- А задля цього ми у Тернополі продали квартиру, апарат ультразвукової діагностики купили, ось він тут, у кутку. Немалі гроші вклали у таку суперсучасну апаратуру, бо розуміли, що без неї робота сімейного лікаря не буде ефективною.

- Не кожен сімейний лікар навіть у Тернополі має свій апарат УЗД.

- Тож і кажу: така річ для сімейного лікаря вкрай необхідна, це є звичним за кордоном, це ж елементарно. Є ж певні речі, які легко й медсестра зробить, маючи навики роботи на апараті УЗД, а лікар може просто ще раз перевірити за потреби, уточнити. Звичайно, мова про найбільш поширені обстеження, щоб одразу на місці при пацієнтові зорієнтуватися, як далі діяти.

- Тобто, ви зробили те, що не заперечувалось реформою, принаймні, не заборонялося вже років з 15, відколи говоримо про сімейну медицину?

- Так, про необхідність її впровадження йдеться на різних рівнях уже не один рік, хоча, попри це, прогрес тут все-таки, очевидний. Та недосконала нормативно-правова база, часто несистемний підхід до організації роботи лікаря сімейної медицини, та й чого гріха таїти, іноді й недостатній рівень підготовки медперсоналу, – через усе це сімейна медицина себе повністю ще не розкрила.

- Що ж робити?

- Брати найкращий досвід у цій справі за кордоном та й апробувати, підлаштовувати його під українські реалії, розробити чіткі норми, правила, скажімо так, стратегію сімейної медицини, яка б діяла не менш успішно, як у багатьох країнах світу.

ПРО ПАЦІЄНТІВ, ЯКІ ПОНАД УСЕ, І ПАНДЕМІЮ

- Та все-таки, повернімося у Шумськ, до вашої роботи у клініці…

- Коли організували клініку, дружина пішла вчитися на сімейного лікаря. Вона за фахом психіатр-нарколог, я з дитиною був, робота з ранку до вечора, телефонні дзвінки – ледь не цілодобово…

Сніжану, дружину, як і мене, тут теж ніхто у Шумську не знав як сімейного лікаря. Але почали разом розвивати наш заклад. Взаємозаміна діє – або до мене, або до неї люди йдуть, мають «сімейну альтернативу» у виборі лікаря, медика, якому вони довіряють, бачать, що ми обоє стараємось, завойовуємо довір’я...

А наш, якщо можна так сказати, девіз – простий і можливо банальний – «Пацієнт понад усе». І це кажу без пафосу, без іронії. Ми цей девіз відкрито «запозичили» у Національної служби здоров’я України (сміється).

- Ого, навіть так!

- Принаймні, прагнемо, щоб так було. А це непросто, така кількість пацієнтів. 1,5 тисячі декларацій одразу за рік не підпишеш, люди самі одне одному кажуть про лікаря, йдуть. Так за три місяці технічної роботи я зумів підписати декларації зі своїми пацієнтами, але ж до цього було три роки роботи.

- І тут – пандемія…

- Почався карантин. У нас є контракт із Національною службою здоров’я України, за яким мали надавати допомогу й в умовах карантину.

І так уже вийшло, що серед жителів, які у Шумську першими захворіли на коронавірус, виявилась одна наша пацієнтка.

Це було на початку березня… Ми ще мало що знали про COVID-19, інформація була суперечливою, вагалися – чому вірити, а чому ні, важко було зорієнтуватися.

Перед цим ми готувалися до класичних пневмоній. Так, мали засоби захисту, рукавчики, маски, дезінфікатори, антисептики. Це все за свій кошт заздалегідь придбали, нічого не отримували, на відміну від державних лікарняних закладів. Тоді вартість масок від 2 грн до 30 грн підскочила, і то не найкращої якості вони були, але ми мали запас добротних масок, часто давали їх і своїм пацієнтам.

ВЛАСНИЙ ДОСВІД ПРО СОVID-19

- Були серед них хворі на коронавірус?

- На початку ми «вели» десь 15 пацієнтів із коронавірусом. Переважно з ними спілкувалися телефоном. Щодня до них телефонували, а вони до нас.

А потім коронавірус не минув і нас з дружиною. Сніжана вилікувалася дещо швидше й одразу ж пішла на роботу. Я довше був на самоізоляції. Згідно з протоколом, діагноз підтвердив ПЛР-тест, він був позитивним.

Класична тріада симптомів ковіду – сухий кашель, втрата нюху й болі в животі

- Як перенесли все оте випробування?

- Я б не сказав, що ми дуже важко перенесли коронавірус. І ніби й були готові до цього, але якось усе так несподівано… Готувалися до можливих пневмоній. Це вже зараз відомо, що є класична тріада симптомів ковіду – сухий кашель, втрата нюху й болі в животі. А тоді ще про це не знали. Ми очікували різні там кашлі, температури, пневмонії...

А коли стали себе почувати не зовсім добре, спочатку не хотілось думати, що це коронавірус, адже такі ж симптоми виникають і при будь-якому іншому запальному процесі.

- Отже, критично оцінити свій стан було проблематично?

- Саме так, проблематично. Щодо мене, то з цієї «тріади» мав тільки болі у животі й усе. А в дружини була температура й сухий кашель. Але це буквально минулося за кілька днів. По суті, пройшло все легко. Сина не обстежували, але переконані, що він теж переніс коронавірус, хоча безсимптомно, адже ми були утрьох вдома на самоізоляції.

У мене перший тест дав плюс, згодом – негативний, але щоб одужати, треба два послідовно негативних… і тут у мене знову позитивний, то я ще більш як на тиждень залишився вдома, поки не отримав свої «мінуси».

- Коли були на самоізоляції, пацієнти не турбували?

Паніка страшніша за коронавірус, вона в буквальному розумінні може вбити людину

- Контакти з пацієнтами, як кажуть, в онлайн-режимі були постійно.

Я не міг їм відмовити, мовляв, хворий – то не турбуйте, не телефонуйте й таке інше. І я, й дружина давали дистанційно рекомендації, підтримували тих, хто захворів. Говорили, щоб не піддавались страхові, не панікували. Казали їм, що страх – то природна реакція людини на небезпеку. І тут нема чого соромитися. А от паніка страшніша за коронавірус, вона в буквальному розумінні може вбити людину…

Про це й казали своїм пацієнтам.

- А скільки їх із коронавірусом було у вас?

- Разом із нами – близько 50 осіб, і ця цифра, на жаль, продовжує зростати… Так і працюємо, від початку карантину, в особливому режимі…

Зауважу, що зараз усе по-іншому: виваженість, обережність у кожній дії, у кожному контакті. Як тільки розпочався карантин, ми розділили персонал по кілька чоловік, на окремі групи. Тобто, створили такі собі міні-бригади із трьох осіб – лікаря, медсестри й адміністратора. Ми попередили пацієнтів, що не матимемо змоги до них виїжджати, то вони приходили до нас, але за попереднім записом, щоб менше між собою контактували, щоб їм і нам було зручно. Зрозуміло, усе із дотримання протиепідемічних вимог: маски, захисні щитки, рукавички. А якщо є підозра на коронавірус, то й захисні костюми використовуємо.

Тепер уже більше є про це інформації з різних джерел, то знаємо, як краще себе захистити.

ПРО МАСОВУ БАЙДУЖІСТЬ ДО ЗДОРОВЯ, СТАЛЛОНЕ І РИНГТОН МОБІЛКИ

- Із чим новим під час пандемії ви зіткнулися?

- Та все нове… Й алгоритм дій медиків, і непередбачуваність перебігу хвороби. А ще ми зіткнулися з великою кількістю соціальних проблем.

- Тобто?

- Наприклад, були випадки, коли сусіди викликали поліцію до людини, яка хворіла на коронавірус, – через те, що вона вийшла на своє подвір’я чи город. Ми побачили, що, на жаль, часто біля таких людей штучно нагніталась атмосфера неприязні, боязні заразитися від них, їх обходили, з ними не віталися…

- Що ж кажете у таких випадках своїм пацієнтам?

- Говоримо про те, що головне – безпечна дистанція, скажімо, 2 метри. Про це постійно потрібно пам’ятати: здавалося б, елементарні речі, але не всі це розуміють.

- Були летальні випадки серед ваших пацієнтів за цей час?

- Шкода, але так… Троє таки померло. Один із них – дідусь із 1931 року народження. Ми з дружиною кілька разів їздили до нього, контактували і госпіталізували згодом – мусили це робити, аби йому допомогти. Він як мій пацієнт часто до мене приходив ще до карантину, три роки підліковували його, як могли. Чоловік видужав, але він мав дуже багато ускладнень після ковіду й через два місяці, вже як одужав, від ускладнень помер. Це все дуже важко згадувати…

- Сумна статистика щотижня збільшується.

- На жаль, так. Але я вважаю, що нам треба перестати називати такі речі «антирекордами». Які тут «рекорди» чи «антирекорди», це що, спортивне змагання? Якесь неправильне визначення, аж не по собі. Негативно сприймаю таке формулювання.

- На чому зараз наголошуєте під час спілкування із пацієнтами?

- Кажу, що правила соціального дистанціювання вкрай важливі. Носити маски, принаймні у закритих приміщеннях, – це дуже важливо й необхідно. Гаразд, ти на свіжому повітрі, нема проблем, дихай там собі, коли поруч нікого немає. Але правило соціального дистанціювання є головним, а не просто постійне носіння маски.

Не було б критичної ситуації з коронавірусом, якби люди дотримувалися всіх тих рекомендацій, що їм дають лікарі

- Схоже, не всі це розуміють.

- Так, про яке соціальне дистанціювання можна говорити у наших магазинах, де стільки людей перебувають одночасно, близько одне від одного. Вибачте, але люди тупо ігнорують ці прості правила. І не було б такої ситуації, якби люди дотримувалися всіх тих рекомендацій, що їм дають лікарі. Та ти сам, передусім, думай про себе, не ризикуй своїм і чиїмось здоров’ям, аби тоді не нарікати, що лікування таке дороге.

- І наостанок. Бачу, у вас на столі два мобільних телефони. Одну мобілку за час нашої розмови ви брали разів із десять, реагуючи на виклики, мелодія дзвінка, зауважу, досить динамічна. Розумію, що це телефонували пацієнти?

- Так, у мене такого немає, аби не відповісти на виклик на службовий телефон. Інша мобілка – з домашнім номером. А щодо мелодії, тут ціла історія. Із нею, мелодією, у мене свої асоціації. Це – саундтрек «Еye of the tiger» із фільму Рокі-2, та кінострічка чимось перегукується із долею головного героя, якого зіграв Сильвестр Сталлоне. Актор народився із поганою дикцією, мав вивих щелепи від народження, така вада, але це не перешкодило йому досягти того, чого він досяг. У сценарії є фраза «I shouldn’t talk І should fight» – «Я не повинен говорити, я повинен битися» і ота музика. Я просто запав на цю фразу, й на мелодію «Еye of the tiger», коли вперше з дружиною, а ми ще не були тоді одруженими, дивилися цей фільм. Тобто, суть того вислову: ти не повинен плисти за течією, ти маєш просто боротися, тоді зможеш щось зробити, показуючи це на своєму прикладі. І ця мелодія мені щораз нагадує про це. А ще, вона просто… досить голосно звучить (усміхається).

- У тому фільмі взагалі є багато яскравих фраз.

- Так, я деякі з них знаю буквально напам’ять, хоча б оцю: «Ніхто на світі не б’є тебе так сильно, як життя. І якщо ти даси слабинку, життя тебе може так кинути, що вже не піднімешся. Й не так важливо, як ти вдариш, важливо, як ти тримаєш удар, як рухаєшся, ідучи вперед. Тільки так перемагають!» Або – «Не слухай нікого, хто тобі скаже, що ти щось не зможеш зробити. Якщо є чіткий задум, мрія – оберігай її. Хоча люди, які чогось не можуть досягти, переконуватимуть тебе, що і в тебе нічого не вийде. А ти поставив мету – і йди до неї. І все, крапка».

- А мені ще подобається інша фраза з того фільму: «Поки гонг не прозвучав, бій продовжується…»

- Там є ще закінчення: «А ви вже чули гонг? Я ще ні. Так що бій продовжується…».

Олег Снітовський, Тернопіль
Фото автора