Чи повернеться Нью-Йорк у Донецький степ?
У Донецькій області аж до середини минулого століття існувало селище з такою назвою
Питання стоїть саме про повернення, а не створення якогось нового… «мегаполіса». Адже в Донецькій області вже існувало поселення з такою назвою аж до середини минулого століття, аж поки президія Верховної Ради УРСР не перейменувала селище міського типу Нью-Йорк Дзержинського району Сталінської області на Новгородське. Ну, не могло ж сусідити на адміністративних «скрижалях» і мапах ім’я генія всіх часів із назвою всесвітньої буржуйської столиці!
ЄВРОПА НА КРИВОМУ ТОРЦІ
Отже з 19 жовтня 1951 року колишнє менонітське поселення на річці Кривий Торець отримало назву… теж не зовсім тутешню. Хтось скаже, що й Нью-Йорк якось не теє – і буде не зовсім правий. Донбас кінця ХІХ – початку ХХ століть багато хто називав «Новою Америкою». З огляду як на нашестя різного люду з усього світу – так і на промисловий бум у регіоні того періоду. Це давало широченні можливості для майже вільного розвитку території. Зрештою, якщо тут до 1924 року існувала Юзівка, названа на честь британця – чому не міг поруч постати Нью-Йорк? Він і постав…
Як населений пункт сучасне Новгородське було засноване ще раніше – десь наприкінці XVIII століття. Знавці пригадають, що приблизно в ті часи «вража баба Катерина» запросила до поселення на півдні своєї держави протестантських сектантів – менонітів. Так воно й було, але до Донеччини переселенці дістались десь на століття пізніше – коли власниця цих земель, генеральша Ігнатьєва, продала понад 32 тисячі десятин колонії, що розташовувалась на Хортиці. Пам’ятаєте: «І на Січі мудрий німець картопельку садить»? Ото вони самі і є.
Кажуть, генеральша не продешевила – отримала від тих німців 929 тисяч золотих рублів. Як нашкребли майже мільйон працелюбні покупці, можна лише здогадуватись. Але таки нашкребли – і стали підмурівком для розбудови промисловості на території за безпосередньої участі саме німецького капіталу.
Піонером у цій справі став засновник першого парового млина німець Унгер. За однією з версій, саме він став ініціатором зміни назви поселення на Нью-Йорк. Мовляв, здійснив подорож у Штати і так захопився побаченим, що, повернувшись додому, подав клопотання про перейменування селища, де жили працівники його млина (капітальна чотириповерхова будівля млина й досі вивищується посеред старої частини Новгородського). Але існує й інша версія. У 1894 році інший німець, Якоб Нібур, заснував у колонії завод з виробництва сільськогосподарської техніки. Чи їздив він до Америки, наразі невідомо, зате з подорожі Європою привіз на Донеччину красуню-американку. А щоб дружина не сумувала, назвав свої володіння так само, як і найбільше на її батьківщині місто.
Історія мовчить щодо емоційного стану місіс Мері Нібур у майбутньому. Можна лише стверджувати: степовий Нью-Йорк розвивався не меншими темпами, ніж його заокеанський тезка. Досить сказати, що тут брати Хамм встигли звести триповерховий магазин, на одному з поверхів якого розмістили чи не найбільшу в Катеринославській губернії книгарню. Мешканець Нью-Йорка барон Евальд Марія Енс розбив на схилах гори щось середнє між центральним парком культури і відпочинку та ботанічним садом. Тут із 1895 і аж до часу більшовицького заколоту росло більше сотні рідкісних дерев і кущів. Але потім більшовики так господарювали, що більшість із тих дерев довелося порубати на дрова задля опалення, а барона, який здумав протестувати проти такого варварства, поставили до стінки. Як, власне, і Генріха Хамма, який висловив невдоволення наказом комісарів кардинально змінити асортимент книгарні…
ЛИСТИ ДО НЕЗНАЙОМЦЯ
Про існування Новгородського я почув у зв’язку з подіями 2014-15 років. Але коли наш автобус повернув з траси убік селища – збагнув, що тут мені вже довелось побувати в доісторичному 1990 році, на місцевому фенольному заводі. Просто завод тоді звався Дзержинським, от у Дзержинськ (нинішній декомунізований Торецьк) я і їздив тоді у відрядження. Де там адміністративні межі між містом і селищем – не цікавився, орієнтувався на труби й ректифікаційні колони підприємства. І от ті самі колони побачив знову...
Поїздку Донбасом два десятки журналістів з усієї України (серед них і автор цих рядків) здійснювали за «Програмою ООН із відновлення та розбудови миру». Це доволі зручно – господарі самі готують для гостей інформацію про свої проблеми й перемоги, а також про соціально-економічний стан своїх міст і селищ. Того дня (одного з восьми) ми, крім Новгородського, відвідали Авдіївку і маленьку частину Торецька – одну-єдину українську школу. Та оскільки про Авдіївку ЗМІ розповідають майже стільки ж, скільки про Станицю Луганську, а Торецьк постійно згадують у зв’язку з проблемами водопостачання величезної Донецької агломерації – спробую трохи підправити баланс. Зосереджусь на Новгородському. Тим більше – воно того варте. Принаймні, мене селище приємно здивувало.
Характерно, що секретар селищної ради Тетяна Красько почала свою розповідь про Новгородське не з матеріальних проєктів, що реалізуються або вже реалізовані з міжнародною допомогою, а з вистави, яку підготувала Ольга Данилюк:
– Сюжет із проєкту 2017-18 років. Вистава, що має назву “Листи незнайомому другу з Нью-Йорка”. Режисер вистави - Ольга Данилюк. Вона знайома з волонтерами, які в 2014-15 рр. працювали в Новгородському, і ті розповіли їй історію, як у 2015 році вони побачили під обстрілами дітей, що маланкували. Увечері. І це стало основою сюжету. Коли вона познайомилася з історією селища, з’явилась така назва. У виставі брали участь діти – старші школярі 14-17 років. Найцікавіше, що коли працювали над виставою, ми над цим не замислювались, та коли поїхали на гастролі (у Києві, в Одесі, Харкові, Житомирі, Дніпрі), я збагнула, що все, що вони грали – вони пережили особисто ще зовсім дітьми.
Діти самі писали п’єсу (нам показали промо-ролик вистави). Це було ще й перше знайомство селища з Програмою відновлення й розбудови миру ООН. Між іншим, автор тексту й музики пісні, яка прозвучала у промо-ролику – це той самий хлопець, який її виконував.
ФІНАНСОВІ РОМАНСИ
А тепер про сумне. Якось так склалося, що у 2017 році Новгородське позбулося двох третин надходжень до селищного бюджету. Якщо у 2016 році вони складали понад 4,3 млн грн, то вже в 2017-му від них залишилось трохи більше 1,4 млн.
– Теперішній бюджет дозволяє фінансувати одну (!) програму.
Це при тому, що тут живе близько 12 тисяч люду, а під час війни обстрілами пошкоджено 160 будинків (з них три – цього року). До всього додаються негаразди з водопостачанням – влітку 2019-го селище через борги залишалось без води 70 (!) днів. І таке інше. То що? Опускати руки і скаржитись усьому світові? Чи шукати вихід?
Вихід знайшли. У цій царині мої пізнання близькі до нульових, але, здається, такої кількості проєктів за участі донорських організацій сьогодні не реалізовує жодна громада. Принаймні, така сама за величиною, як Новгородська. Тут і міжнародні спонсори, і вітчизняні. Причому найбільше програм (7 + 1) реалізується у співпраці з вітчизняним «Метінвестом» Ріната Ахметова. Пояснення цьому просте: з 2008 року фенольний завод (ТОВ «НВО «Інкор і Ко») став підрозділом «Метінвест холдингу». А в цієї структури турбота про умови життя своїх працівників не на останньому місці. Можу судити на прикладі свого рідного селища.
Ну, і самі люди, керуючись тезою про те, що порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих, демонструють вражаючу здібність до самоорганізації:
– Якщо в стотисячному місті Торецьку створено до десятка ОСББ, то в нас їх – уже сотня. А взагалі в селищі 101 багатоквартирний будинок, – зазначила Тетяна Красько.
До речі, про воду. Як у кожного хімічного підприємства, у фенольного заводу є власні відстійники, що містять чималий такий «букет» отруйних речовин. Пару точних влучань у дамбу – і без питної води залишиться регіон із півторамільйонним населенням. А якщо вибухне якась установка під час переробки коксохімічної сировини – приблизно такій же кількості людей не стане чим дихати. Можливо, саме тому, стверджують у Новгородському, жодної міни не впало на ці об’єкти. Тим більше, що отрута, потрапивши у води Кривого Торця, потече з ними далі – в Сіверський Донець, потім у Дон – а там і до Азова недалеко…
ЧИ НАВАЖАТЬСЯ ОБСТРІЛЮВАТИ НЬЮ-ЙОРК?
Як доказ існування у краї на початку ХХ століття Нью-Йорка, нам продемонстрували мапу відповідного періоду. Все точно: поряд із Нью-Йорком – станція Желѣзная, трохи східніше – Горловка й Никитовка. А на південний захід – Кронштадтъ. Звідки в степу взялося «коронне місто» – гадки не маю; знаю лише, що воно сьогодні є частиною Новгородського.
– Коли йшла декомунізація, – поділилась цікавим фактом Тетяна Миколаївна, – ми питали в людей, чи не варто нам перейменуватись знову на Нью-Йорк? Який буде резонанс, скажімо, в публікації «Знову обстріляли Нью-Йорк»?
Тоді новгородці не надто схвально поставились до ініціативи з перейменування. Сьогодні вони все більше схиляються до протилежної думки.
Що стосується Желѣзной, то цей закуток Новгородського й досі звуть «посьолок Железний». І вулиця Желізна там проходить. А на тій вулиці – школа №18. Ця школа розташована усього за 4 кілометри від лінії вогню, і на її подвір’я не раз і не два падали снаряди терористів. Однак заняття в школі не припинялись жодного дня. До речі, Тетяна Красько до обрання секретарем селищної ради працювала в ній вчителем історії.
На фасаді будівлі цеглою викладена дата: «1961 рік». Однак архітектурні її особливості свідчать, що побудована вона зовсім в іншу епоху. Директорка Ольга Сосова підтвердила: школі справді вже 105 років. Із них 20 років викладання тут ведеться українською. Вона й сама тут навчалась. Не сказати б, що 18-та - це щось виключне: школа як школа, хіба що українознавчий музей тут особливо розкішний у порівнянні з тими, які останнім часом створені у багатьох навчальних закладах. Та як згадаєш, що експонати збирали у прямому сенсі під ворожим вогнем… Причому ворожий він саме до українства.
Наступним об’єктом стала… гора. Ну, точніше, пагорб, який метрів на 50 піднімається над селищем із західної сторони. Звідси в усій красі постає старовинне (як для нашого краю) поселення – з непрацюючим млином Унгера, з православною церквою, зведеною на фундаменті менонітської кірхи. Багато будиночків криті черепицею, що вироблялась на чотирьох цегляних заводах німецької колонії. Але не вони були головним видовищем. З гори відкривалась панорама зовсім недалекої звідси Горлівки.
На горі до нашої делегації приєднався селищний голова Новгородського Микола Ленко, і ми з ним легко посперечались. Мені здалося, труби й газгольдери заводу, силует якого вивищувався над окупованим містом, належать знаменитому «Стиролу»; голова в цьому сумнівався, але яке це може бути інше підприємство, – сказати не зміг. Та як би там не було, а всі ті труби тепер стоять мертвими. Мені ж «Стирол» запам’ятався вічно оповитим димами.
Мертвечиною нині тхне від того «рускава міра».
ПАРК СТАЛІНСЬКОГО ПЕРІОДУ
Передостаннім пунктом візиту до Новгородського був місцевий парк. Типові для промислових містечок двоповерхівки з каменю-дикуна не віщували несподіванки, хоча в глибині одного з дворів побачив якусь ніби сліпучо-білу скульптуру. Але черговий поворот – і… Справа – напівкруглий будиночок з маленькими віконцями і двома однаковими дверцятами по боках. Спитав у когось із місцевих, що це за витвір архітектури – і раптом почув насмішливе: «Та то колишня вбиральня». Очевидно, коли зводили житла для працівників заводу (як на мене – ще до більшовицького заколоту, однак Тетяна Миколаївна стверджувала, що в часи сталінської індустріалізації), централізованого водовідведення тут ще не освоїли.
Трохи далі стоїть клуб фенольного заводу… І знову на фасаді рік – 1950, але архітектурні рішення явно з того, втраченого, минулого. Є така підозра, що після Другої світової війни реставрували руїни і в 50-му наліпили більш «ідеологічно витриману» дату.
Від клубу до парку ведуть сходи, і на верхній сходинці гостей зустрічала юна скрипалька. На жаль, не запам’ятав, який саме класичний твір вона виконувала, але ж класика… у робітничому селищі… на лінії вогню! Причому гра була професійною, як на мої вуха.
Ну, а коли піднявся сходами – отетерів. Бо це був парк мого раннього дитинства. Тільки не занехаяний, такий, як можна подекуди ще зустріти, а як новенький. З фонтаном, а головне – зі скульптурними композиціями, які традиційно прикрашали наші парки в ту епоху: героїня казки Шарля Перро, на яку вже облизується сірий вовк; щасливий батько, одягнений за тодішньою модою, тримає на плечі не менш щасливу доньку.
Правда, вздовж доріжки – бюсти класиків російської літератури – Пушкін, Маяковський, Горький…
«Совок», скажете? Мабуть, хоч у 50-ті роки минулого століття ще творили митці (а також інженери, науковці, педагоги), виховані до-більшовицькою добою. Звичайно, багато їх втекло за кордон, багатьох винищили. Але ж ті, що вижили, щось же зберігали у свої душах – і втілювали збережене там, де було можливо. А от коли й вони зійшли зі сцени, тоді й почався справжній лютий «совок».
Так що претензії до людей, які витрачають час і кошти на цей парк, може, й не варто висувати. Тим більше, що і клуб, і парк – то власність фенольного заводу, тобто, врешті, – Ріната Ахметова.
А от те, що може зробити місцева влада в плані збереження культурної спадщини Нью-Йорка, вона робить. Разом із громадськими організаціями і за допомоги спонсорів. Зокрема тут уже майже відновили історичну будівлю, що належала місцевому підприємцю Аарону Тіссену (у що не вірили навіть самі спонсори). Тепер у відреставрованому будинку збираються розмістити Соціальний Хаб «Історико-культурний центр «Український Нью- Йорк». Воно, може, не Маріїнській палац у Києві і не витвір архітектури в стилі модерн, якими пишається Харків – але все ж не останній зразок провінційної архітектури...
* * *
Останнім об’єктом у Новгородському, до якого ми завітали, був кафетерій “Нью-Йорк”, створений за підтримки Програми відновлення та розбудови миру ПРООН і уряду Польщі. Кафетерій у доброму стані – очевидно, новгородці тут охоче проводять час. Що є доброю ознакою повернення селищу старої назви.
І хай тоді той, заокеанський, Нью-Йорк спробує відмовчатись, коли наш обстрілюватимуть російські терористи.
Михайло Бублик, Сєверодонецьк
Фото автора